Анатолій Пастернак - Стріла Всесвіту

Усі були в захопленні.

— А тепер носорога! Ні, краще бегемота! — навперебій закричали внуки.

Удача підхльоснула мене, і я відтворив цілий зоопарк.

Увесь день бавилися “Образом”, навіть увечері, коли вже прийшли гості. Він так привернув нашу увагу, що й забули про пумпонів. А вони в новій обстановці вели себе сором’язливо, не подавали про себе знаку. Лише удосвіта мене розбудив тихий заливистий сміх — немов хто провів паличкою по металофону. Не розплющуючи очей, я зрозумів, що це пумпони, і на мент, утративши відчуття реальності, зосередився, чекаючи чогось незвичайного. Ось зараз відчиняться двері, увійде Піола і звучним голосом, з легким айгорським акцентом спитає: “Вік, тобі не заважає моє звірятко?”

Я здригнувся і розплющив очі. Срібний плюшевий м’ячик лежав на стільці в кутку, підстрибуючи од сміху. Ні очей, ні ротика трубочкою не було видно. Це означало одне: пумпон просить, щоб його приголубили. Я піднявся, босоніж пройшов до нього і погладив м’яку шерсть. Звірятко заспокоїлося. Другий лежав на дивані, уважно спостерігав за мною випуклими оченятками-гудзиками. Не люблю, як ці звірятка дивляться — погляд у них пронизливий, щось вивчає, обмізковує. Я цикнув на нього, і очі, моргнувши, зникли.

— Тебе називатимуть Ах, — сказав я пумпопу. — А тебе — Ох.

Ці звуки найчастіше подавали звірятка. На Айгорі клички Ах і Ох поширені, як у нас Мурка і Жучка.

Не дивно, що після такого пробудження я на весь день зарядився думками про батьківщину пумпонів, куди одного разу в молодості заніс мене випадок.

Мої домашні розбрелися хто куди, в квартирі запала глибока тиша, і якась дивна сила тягне мене до “Образу”. Я сідаю перед екраном, надіваю на голову металеву дужку, натискую клавіша.

— Ну, старина, спробуємо воскресити хоч одну картинку минувшини, — бадьоро міркую вголос, намагаючись збити хвилювання. — Невже справді вдасться зазирнути в минуле? — При цьому я, мабуть, глибоко зітхнув, бо один із пумпонів, напевно, подумав, що його покликали, скочив мені на коліна і зручно вмостився.

В інструкції зазначалось: “Образ” володіє зворотним зв’язком-зображенням, яке дедалі чіткіше проявляється на екрані, стає таким виразним, що пробуджує пам’ять до найменших подробиць. І ось настає хвилина, коли забуваєш, що стоїш перед екраном, і ніби заново проживаєш згадуваний відтинок часу… Таки старію, коли потягнуло на спогади. А ось цей “запис” вмикати не бажано — не вистачало, щоб усе це було переглянуто Ксенією або, боронь боже, внуками — хто знає, що випірне із закапелків пам’яті. Як-не-як — прожити вік…

В перші хвилини на екрані мелькали невиразні тіні, чулися нерозбірливі репліки, та поступово я наче розмагнічувався, дедалі глибше вживаючись у минувшину, і нарешті забув, що сиджу в своєму будинку, біля телецефала, що мені сто років і я ніякий не космольотчик, а конторський службовець. Я знову був молодим, котрим свого часу так захоплювалися, дізнавшись, що я одного разу залетів у саму галактичну западню і благополучно зумів вибратися звідти.

Невиразно, мов у серпанку, на екрані проявилося голографічне зображення айгорійського дендрарію з його деревами і квітами таких відтінків, яким на Землі і не добереш назви.

Але чому саме Айгора? Адже усякого траплялося на моєму віку… Я гинув на Вероні і закохувався на Сатурні й Арколі, змінював свою зовнішність під впливом геомагнітних сил на Діомеї, упадав в активний із сновидіннями анабіоз на Плутоні. І раптом пригадалася Айгора, яку я відвідав сімдесят років тому. Невже в усьому цьому пумпони винні?

Зображення виростало, наближалось, і я непомітно опинився серед розкішних, наче вкритих рожевою габою, дерев. Поряд зі мною стояла Піола. Коли хтось проходив мимо ажурної решітчастої огорожі дендрарію, я відвертався або дивився вниз, щоб не впізнали в мені землянина — визначити це можна було лише по очах, які в жителів Айгори помітно відрізнялися від наших: великі, трохи випуклі, у зіницях веселкою переливався увесь сонячний спектр; вони, здавалося, освітлювалися самою душею і продовжували сяяти навіть у гніві.

Попав я на Айгору через аварію. П’ять років ми з Андрієм Дзюбою безпечно літали на чудовому “Галсі”, компактному капсульному кораблі з міні-екіпажем. П’ять років “Галс” блискуче проходив найдальший простір, а на шостий рік, по дорозі на Квоту, куди належало доставити нові лабораторні прилади для наукової експедиції, зазнав аварії — відмовили двигуни, а дублююча автоматика не спрацювала, очевидно, через тривалу бездіяльність. Зореліт ледь дотягнув до першої планети, ми встигли катапультуватися над океаном, а він згорів у щільних шарах атмосфери.

Підібрав нас черговий рятувальний катер. Про планету, на яку ми попали випадково, знали тільки те, що вона — аналог Землі. Після короткого відпочинку відправились на офіційний рапорт в Центр космічного зв’язку, де доповіли про мету польоту й непередбачену аварію. Начальник Центру, кремезний айгоріець з суворим горбоносим обличчям, привітав нас з тим, що ми залишились живими, але надовго засмутив фразою: “Не переживайте, через півроку вас підберуть”.

Як з’ясувалося, лише один раз на рік мимо Айгори пролітає транзитний корабель Рігора—Земля, самі ж айгорійці далі сусідньої Рігори не літали.

Андрій, добрий, чуйний до всіх, став заспокоювати мене, а заодно і себе тим, що попали саме сюди, а не на якусь Зігурду, де життя без запасу кисню неможливе. “Або уяви, — говорив він, — що нас занесло на Вейду”.

Вже тільки при згадці про страхітних мешканців цього супутника я тремтів.

З айгорійцями порозумілися досить швидко. Протягом чотирьох днів у гіпнотичному кабінеті вивчили мову так, що відмовилися від фоносинтезаторів і почувалися на Айгорі, як вдома. Лише незвична для ока рослинність і домашні звірятка пумпони і крикси, не схожі на земних, нагадували про те, що ми далеко від Землі, сум по якій завжди був прямо пропорційний кількості парсеків за нашими спинами.

Поселили нас у курортному містечку Зізоро, на березі теплої затоки. Знайомитися і спілкуватися з місцевими жителями не заборонялося, окрім…

Так ми з Дзюбою і полетіли б, коли б я не побачив Піолу.

Раз на тиждень швейцар приносив у наш номер квіти — жовті дзвіночки на довгих світло-коричневих стеблинках. Утім, їх лише умовно можна було назвати квітами. Це було щось повітряне із незрозумілої субстанції — чи пір’я, чи мох.

Одного разу у вестибюлі я нарешті дізнався, звідки ці квіти. їх передавала швейцару дівчина, при зустрічі з якою мене пронизував щем, хотілося підійти і взяти її за руку. Висока, тендітна, з пишним жовтим волоссям, вона була напрочуд схожою на принесені нею дзвіночки. Дівчина перехопила мій погляд і завмерла.