Анатолій Пастернак - Стріла Всесвіту

Вогні нічного міста.

Приглушені голоси ночі.

“Ультрамарин вечірньої пори… Тобі все одно треба повертатись… Я завтра зроблю все, аби провезти її трасою бодай кілька кілометрів. Провезти і захистити, щоб на її тілі не було нових подряпин…” — подумав Мазор.

А коли зійшло сонце, Микола з Магдою вийшли з будинку разом. Обоє усміхнені. Золоте Магдине волосся куйовдить вітер. Мазор уже заготував слова, аби переконливо пояснити Миколі, що він не вільний їхати будь-якою трасою, що поїде новою магістраллю… Але Мазор не встиг нічого сказати, бо Магда сіла в кабіну і гукнула трохи бентежно через прочинене віконце:

— Я тебе проведу, Миколо! Чуєш?!

Вони проїхали через віадук на площі. Влилися в магістральне річище.

Мазор не згледівся, коли вони із Зоряною вийшли у паралельні ряди й поїхали борт до борту.

І раптом довелося різко загальмувати.

Мазор зі страхом спостерігав, як на оранжевому борту Зоряни лишилася глибока подряпина, але Зоряна тихо промовила: “Який ти красивий і сильний! Як мені приємно їхати поруч з тобою!”

Я прокинувся опівночі. В кімнаті було темно й тихо, а знадвору чулися шум дощу й завивання вітру. Рипіли віконниці, краплі тарабанили в шибки, і я був один у цьому великому порожньому будинку.

Чомусь мені стало страшно. Хоч, здавалося, чого боятися дорослій людині, яка давно знає, що домовиків на світі нема і то лише ввижається, ніби хтось таємничий заглядає у вікно…

Зненацька в небі спалахнула блискавка, розкотисто загуркотів грім. Од сильного вітру з грюкотом розчахнулося вікно, й гроза увірвалася в кімнату. Фіранки напнулися, як вітрила, а папери злякано спурхнули зі столу.

Раптом щось упало й покотилося по підлозі. Жах пронизав мене крижаною голкою, і в що мить мозок осяяла думка. Це був саме той — єдино можливий — розв’язок задачі, над якою ми з Олегом билися другий рік.

Я схопився з ліжка, застрибав від радості і лише після цього зачинив вікно. Предмет, так доречно посланий мені долею, виявився невеличким зеленим яблуком, — вітер зірвав його з дерева й шпурнув у кімнату.

Наступного дня ми з Олегом зробили ретельні розрахунки й остаточно переконалися в правильності знайденого мною рішення.

Минуло кілька років. Одного разу я неквапливо йшов вулицею, глибоко замислившись. Робота над дисертацією наближалася до кінця, але не вистачало важливої, глобальної думки, що стала б підсумком багаторічних досліджень. Не було тої стрункості й закінченості, завдяки якій безформна купа каміння перетворюється у прекрасний витвір архітектури. Я почав уже побоюватися, що не зможу завершити свою працю…

Різко заскрипіли гальма — оглянувся. Прямо на мене мчав сірий автомобіль. Однак замість болю відчув дивну полегкість. Коли піднявся з допомогою перехожих, зрозумів причину несподіваної радості: падаючи, я вловив нарешті ту важливу, глобальну думку!

Уже дома ввечері згадав оту ніч у порожньому будинку й те щасливе потрясіння, яке допомогло мені тоді розв’язати складну задачу. Зіставивши й проаналізувавши обидва факти, розповів усе Олегові.

Він довго мовчав, пораючись коло апаратури, а потім запитав:

— Ти хочеш сказати, що страх допомагає тобі просувати вперед науку?

— Не зовсім, але… щось на зразок цього…

Олег знову зайнявся апаратурою. Я терпляче чекав його відповіді.

— Так от, — нарешті озвався він. — Є в мене знайомий психолог — Іван Єршов. Працює в Новосибірську. Він якраз спеціалізується на психічних станах, викликаних страхом. Поїдь-но до нього, сподіваюсь, він переконає тебе, що ти став останнім часом надто помисливий. А тепер іди, не заважай працювати.

За тиждень я летів у Новосибірськ. Почувався неспокійно: може, й справа того не варта, щоб людей турбувати, самому від роботи відриватися, та ще й забиватися за тисячі кілометрів від домівки. Мабуть, я просто все це вигадав. Але десь у глибині душі все-таки на щось надіявся. Сам не знаю на що…

Єршов зустрів мене в аеропорту. Міцної статури, веселий, з розумними очима, що дивилися на світ крізь товсті скельця окулярів.

По дорозі в інститут я детально виклав йому всі факти й пояснення до них. Він мовчки слухав, а коли я закінчив розповідь, запитав:

— А ці дві проблеми, розв’язані під впливом страху, мали щось спільне?

— Та ні, це зовсім різні напрями досліджень.

Після цих слів Іван зрадів, мов дитина. Він плескав мене по плечах, тер від задоволення руки й бурмотів:

— Довго чекав… те що треба… Феноменально…

Потім, спохопившись, повернувся до мене:

— Ви мені вибачте, просто я довго чекав… Отже, почнемо прямо зараз.

Ми пройшли безліч коридорів та кімнат і нарешті опинилися у великому залі, заставленому невідомими мені приладами. Іван познайомив зі своїми співробітниками і сказав:

— Це та людина, про яку я вам розповідав. Готовий витримати всі наші тортури. Вірочко, ввімкніть, будь ласка, апаратуру.

Протягом трьох днів я був “піддослідним кроликом”. Всього не зможу розповісти, ба навіть і пригадати важко всі страхи, які на мене звалювалися, і ті хитромудрі тести, які пропонувалися після кожного чергового жаху.

Коли випробовування закінчилися, я поспішив додому, адже робота чекала. Прощаючись в аеропорту, Іван сказав:

— Ще не опрацьовано всіх даних, але вже й зараз я можу майже напевно говорити, що твої здогади, Славо, підтвердилися. Стресовий стан, викликаний страхом, спричиняється в тебе до яскраво вираженого ефекту. У цей момент твої творчі здібності досягають найповнішого вияву. Для пояснення такого феноменального явища можна залучити теорію позитивної інтеграції професора Казімежа Домбровського та, мабуть, і Чазаре Ломброзо. Але будь обережний, Славо. Не надійся на відкриття, що їх допоможе зробити страх. Працюй, інакше занапастиш себе. Він міцно потис мою руку й Додав:

— І потім… твої нерви… Їх може згубити страх.

Коли я зайшов у нашу лабораторію, Олег не звернув на мене ніякої уваги. Він щось підраховував на калькуляторі, зрідка постукуючи олівцем. Я тихенько сів навпроти і став чекати.

— Ну як, вдалося Іванові вибити з твоєї голови дурниці? — нарешті спитав Олег, не відриваючись від роботи.

Я розповів йому все.

Минуло кілька років. Наш інститут (керівником його на той час уже був Олег) вийшов на такий рубіж, за яким відкривалися нові, фантастичні горизонти. Тут починався шлях у незвідану галузь пізнання.

Однак, перш ніж піти цим шляхом, ми мали розв’язати ще одну, останню проблему: якою системою символів і уявлень виразити незвичні, парадоксальні поняття нової науки? Інакше кажучи, треба було розробити мову, принципово відмінну від існуючих.