Олег Авраменко - Реальна загроза

— Авжеж так, — незворушно кивнув Крамер. — Ні орієнтація службовця, ні погляди з цього питання не впливають на його кар’єру. Проте ми маємо знати про них задля небажаних ексцесів. Служба в Астроекспедиції має свою специфіку, і це не можна не враховувати. Досліджуючи Далекий Космос, ми часто-густо проводимо в польоті по кілька місяців поспіль і за таких обставин дуже важливо підтримувати на борту корабля нормальну психологічну атмосферу.Тому в нас немає заборони на близькі стосунки між членами екіпажу, тоді як у нашому військовому флоті це підпадає під категорію нестатутних взаємин. Якщо в Корпусі служать чоловік і жінка, друг і подруга… гм, пара друзів або пара подруг, ми призначаємо їх на один корабель. Комплектуючи вахти і спеціальні підрозділи, ми враховуємо ваші анкетні дані, зокрема й за тими пунктами, що вас так збентежили. Ось, наприклад, Гелена Камінська, бортпровідниця, що зазвичай чергує на містку разом з Першою групою. Їй подобаються як чоловіки, так і жінки, і вона цього не приховує — та й власне, приховати таке на кораблі неможливо. Якщо з тих чи інших причин це викликає у вас упередження, я зміню графік її вахт, щоб неконтрольовані негативні емоції не відволікали вас від виконання службових обов’язків.

— Ні, сер, ніякого упередження, — відповів я. І після секундних вагань уточнив: — Щодо жінок. А що стосується чоловіків, то… не скажу, що до таких чоловіків я ставлюся вороже або з відразою. Просто в їхньому товаристві почуваю певний дискомфорт.

— Можливо, — припустив Крамер, змірявши мене пильним поглядом, — причина у вашій зовнішності. Бувало таке, що з вами намагались загравати.

— Часом бувало, — визнав я, як завжди в таких випадках шкодуючи, що лицем вдався у свою матір-акторку. — Мені неприємно згадувати про це.

— Вас можна зрозуміти. Тоді спробуємо сформулювати вашу позицію з цього питання наступним чином: „Ситуаційно обумовлене, але позбавлене агресії несприйняття чоловічого гомо- й бісексуалізму, при цілковитій толерантності до жіночого“. Вас це влаштовує?

— Абсолютно. Я б не висловився точніше.

— Тоді так і напишіть, — порадив старпом. — Слово в слово.

Я написав. А з приводу власної орієнтації мені так і кортіло спитати у Крамера, як називати чоловіка, котрого вабить до „рожевих“ дівчат. Але потім я вирішив, що це буде занадто, і рішуче вказав „гетеро“.

Коли я розібрався з анкетою, старший помічник направив мене до капітана Павлова, що перебував у рубці командувача — фрегат „Маріана“, як я вже й сам здогадався, був бригадним флагманом.

Відповівши кивком на моє вітання, Павлов сказав:

— Сідайте, суб-лейтенанте. Шкіпер Томасон незабаром звільниться, ми зберемо в кают-компанії вільних від вахти офіцерів і належним чином представимо вас як нового члена команди. Ви задоволені?

Я зам’явся.

— Так, сер! Але…

— „Але“? — насупився він, пильніше пригледівшись до мене. — Що з вами, суб-лейтенанте? Схоже, ви не в гуморі, хоча, здавалося, мали б на радощах стрибати аж до стелі. В чім річ?

Я глибоко вдихнув, набираючись рішучості.

— Капітане, сер! Я… я знаю… тобто, мені відомо… Словом, я думаю, що ви знаєте, хто я такий.

Обличчя Павлова спохмурніло, мов небо перед грозою. Цілу хвилину він просидів мовчки, втупившись у стіл, потім підвів на мене важкий погляд і заговорив:

— Так, ясно. І я здогадуюсь про хід ваших думок. — Він рвучко подався вперед, мало не перехилившись через стіл, а його очі немов просвердлили мене наскрізь. — Тепер слухай уважно, хлопче, що я тобі скажу. Твій батько був фашист. Утямив? Повторювати не треба? Та все ж я повторю: він був фашист. Не як Гітлер — той був нацист, а як Мусоліні, Франко, Піночет, М’буту і Асланбеков. Ти добре навчався в школі та коледжі і маєш знати ці імена. Фашистом можна назвати й генерала-президента Чанга. Встановлений ним режим на Тянь-Го має виразну національну специфіку, але в його фундамент закладені ті ж принципи, якими керувався адмірал Шнайдер. Чи хотів би ти жити на такій планеті? Сумніваюся. Ти справляєш враження розумного юнака, набагато розумнішого за того молодого дурня, яким був я сімнадцять років тому, коли захопився ідеями твого батька. Я й досі не погоджуюся з тими, хто стверджує, що він був цинічним негідником і просто морочив нам голови красивими словами, а сам прагнув влади за будь-яку ціну. Все було набагато гірше — він свято вірив у те, що проповідував, і вважав, що світ можна зробити кращим шляхом насильства та примусу. Адмірал Шнайдер був украй небезпечним ідеалістом, і для Октавії велике щастя, що наш путч придушили, що нашу хунту розігнали. Я й зараз не в захваті від наявної системи влади, проте розумію, що нічого кращого ми не заслуговуємо. Ми — цебто весь наш народ, який щочотири роки обирає собі такий уряд. Але будь-які спроби силою нав’язати суспільству високі ідеали заздалегідь приречені на кров і сльози. Тому жодних сантиментів до пам’яті твого батька я не почуваю.

Жестом звелівши мені лишатися на місці, Павлов обійшов стіл, пересунув одне з крісел і всівся навпроти мене.

— А тепер поговорімо про тебе. Ти, либонь, утовкмачив собі в голову, що тебе взяли до Астроекспедиції через те, що ти син Бруно Шнайдера?

— А хіба це не так?

— Ні, не так. Вірніше, не зовсім так. Хоча мушу визнати, що ця обставина зіграла певну роль, але… Та краще розповім усе по порядку. Позавчора мене викликав адмірал Фаулер і повідомив, що збирається провести експеримент. Найкращий випускник і таке інше — словом, усе те, що я говорив тобі при нашій першій зустрічі. У відповідь я зауважив, що це не в наших правилах, а якщо їх і міняти, то для експерименту слід відбрати не одного, а групу найкращих випускників. Тоді адмірал виклав мені всю правду — про те, як до нього звернувся шеф Гонсалес і розповів про твої проблеми…

— Гуго Гонсалес з „Інтерстару“? — вихопилось у мене. Словом „шеф“ у флоті називали головних старшин. — То він теж?…

— Так, він теж. Як я розумію, цей старий досі молиться на твого батька і вважає його героєм. Він збирався вдатися до якихось махінацій, гадаю, не зовсім законних, щоб тебе взяли до „Інтерстару“. Але спершу, довідавшись із розмови з тобою, що ти мрієш про Астроекспедицію, Гонсалес вирішив задіяти свої старі зв’язки. Під час заколоту він служив головним старшиною на кораблі, яким командував адмірал — тоді ще капітан — Фаулер. От Гонсалес і звернувся до свого колишнього командира с проханням допомогти тобі. А адмірал вирішив, що варто спробувати.

— Ну ось… — почав був я.

— Стривай, я ще не закінчив. Мені одразу не сподобалася ця затія, і я порадив адміралові відмовити Гонсалесу, сказати йому, що нічого не вийде. Мовляв, нехай він приймає тебе на роботу в „Інтерстар“, а ми вмиваємо руки. Але адмірал не погодився і вже наказав мені перевірити тебе в ділі, навіть видав спеціальне розпорядження, яке ти, мабуть, уже бачив. Я мусив підкоритися наказові командувача, проте вирішив за будь-яку ціну завалити тебе на іспиті. Зрозумій, хлопче, тут не було нічого особистого, просто мене вернуло від усього цього кумівства. Ну, і не заперечуватиму, що не останню роль в упередженості до тебе відіграла та обставина, що ти син Бруно Шнайдера. Попервах я був упевнений, що ти припустишся достатньо помилок і на посту помічника штурмана. Але вже після злету стало ясно, що мої очікування не справдилися. Тому я пересадив тебе за пульт занурення — і там ти показав себе з найкращого боку. Лише тоді я усвідомив, яким був несправедливим до тебе, і вже без жодних підступних намірів дав знак шкіперові, щоб він поставив тебе на чолі вахти. Ти і з цим упорався, причому впорався блискуче. А згодом командор Томасон висловив бажання бачити тебе в своїй команді — у нього якраз була одна вакантна посада пілота. До речі, це була його ідея, точніше, його і Топалової — призначити тебе штатним пілотом, проминувши етап стажування. Вони оцінили твій професіоналізм об’єктивно, не знаючи про твого батька.