Олег Авраменко - Реальна загроза

Якийсь час я обдумував почуте.

— Але все почалося з того, що я проговорився перед Гонсалесом. Якби не це…

— Ну й що було б тоді? От скажи: що ти збирався робити?

— Гм. Задля жарту подав би заяву до ВКС. Мене б не взяли.

— Вірно, не взяли б. Але й не прогнали б копняком під зад, не сказали б: „Вимітайся геть, нам не потрібен син путчиста“. Аж ніяк. Твоя заява дійшла б до міністра оборони, той запросив би до себе адмірала Фаулера і сказав: „Тут Шнайдерів вилупок проситься на військову службу. Забирайте його до себе, у ваше фашистське кубло“.

— Ви впевнені?

— Я це знаю. Був уже прецедент з сином одного з найближчих соратників твого батька. Щоправда, там було простіше, хлопець рвався в космічну піхоту. Його зарахували до нашої десантної служби. От так. — Павлов встав. — Це все, суб-лейтенанте. Я більше не хочу чути ані слова про адмірала Шнайдера. Він залишився в минулому. А ви думайте про теперішнє й майбутнє. Зрозуміло?

— Так точно, сер! — відповів я.

Був уже пізній вечір, коли я ввійшов до вестибюлю свого багатоквартирного будинку. Потай я сподівався зустріти когось із знайомих мешканців, щоб похизуватися у своїй новенькій формі, та на жаль, ні в самому вестибюлі, ані в ліфті нікого не було.

Проте я не дуже засмутився. Головне, що вдома на мене чекала Елі. Я зателефонував їй ще з бази, але вирішив не псувати сюрпризу і нічого конкретно не повідомив — мовляв, мене взяли на службу, а всі деталі потім. Пропозицію відзначити цю подію в товаристві її подружок я ввічливо відхилив і сказав, що хочу розділити радість лише з нею однією, не влаштовуючи гучних гулянок. Елі охоче погодилася.

Піднявшись на ліфті, я відчинив двері своєї квартири — там було темно, хоч в око стрель. Але це не застало мене зненацька. Я знав, що буде далі, і навпомацки пройшов до вітальні.

Спалахнуло світло, заграла музика — тільки цього разу не „З днем народження!“, а гімн Астроекспедиції. Стіни і стеля вітальні були прикрашені серпантином, посеред кімнати стояв святково накритий стіл, а поряд — Елі в ошатній вечірній сукні, із вплетеною в волосся тояндою і в туфельках на високих підборах.

А от далі все пішло не за її планом. Замість заплескати в долоні й виголосити відповідну до обставин промову (яку, можна не сумніватися, вона вже заготувала), Елі на мить заклякла від несподіванки, потім вражено зойкнула, простягнула руку й торкнулася пальцями нашивок на моєму правому погоні, ніби хотіла пересвідчитись, що їй не привиділося.

— Це… це не жарт?

— Аж ніяк, мем! — відповів я і хвацько козирнув. — Дозвольте відрекомендуватися: суб-лейтенант Вільчинський, пілот фрегата „Маріана“ Ериданського Астроекспедиційного Корпусу.

Елі кинулась до мене й міцно обхопила руками мою шию.

— Вітаю, Сашко! Вітаю… Але як?… Що… Ні, не зараз, не одразу. Сідаймо снідати, і ти мені все розповіси.

Ми влаштувалися за столом, запалили свічки й вимкнули верхнє освітлення, як робили це щоразу, коли удвох відзначали якусь подію — чи то мій або Елін день народження, чи то успішне завершення екзаменаційної сесії. На той час гімн Астроекспедиції дограв, і у вітальні запанувала м’яка тиша, що на диво гармонійно поєднувалася з мерехтливим світлом від свічок.

Ми випили по келиху шампанського, і я розповів Елі дещо відредаговану версію подій, у якій не було жодної згадки про мого батька. Вона слухала мене, а очі її сяяли від захвату. В усьому світі не було більше нікого, хото радів би за мене так щиро й безкорисливо як Елі. За весь час нашого знайомства я ніколи не помічав, щоб вона заздрила моїм успіхам, дарма що ми навчалися разом, за однією спеціальністю, до того ж обоє навчалися гарно.

— Це так чудово, Сашко! Надзвичайно! Тебе взяли на службу, ти будеш пілотом на дослідницькому фрегаті… І не молодшим пілотом, правда? — запитали Елі і тут-таки відповіла сама собі: — Ні, звичайно ні. Суб-лейтенант не може бути молодшим пілотом.

— Молодших у нас нема взагалі, — пояснив я. — Є троє старших — перший, другий та третій, вони очолюють три літно-навігаційні групи. Також є старший навігатор; а решта восьмеро — штатні пілоти.

— Тобто, — уточнила Елі, — чотири штатні пілоти і двоє штатних навігаторів.

— Ні. В Астроекспедиції відсутній навіть формальний поділ на пілотів і навігаторів, оскільки вважається, що кожен льотчик має бути універсалом. Існує лише посада старшого навігатора, який відповідає за розрахунки загального курсу корабля, а також є заступником першого пілота і в разі чого займає його місце. Правда, на „Маріані“ в такому випадку може виникнути дивний казус, бо Ганс Вебер має звання суб-лейтенанта, тоді як другий і третій пілоти — повні лейтенанти. Просто так вийшло, що вже три роки йому не надають чергового звання.

— Проблеми з атестацією?

— Ні, просто проблеми у стосунках з капітаном Павловим. Свого часу Вебер пропустив відповідальну експедицію через участь в одному науковому конгресі на Землі. Він не лише льотчик, а й математик, має ступінь доктора філософії, регулярно публікує статті з абстрактної теорії чисел, і на той конгрес його запросили виступити з доповіддю. Топалова каже, що все було цілком законно, Вебер офіційно взяв відпустку, але Павлову це дуже не сподобалося.

— Він поведений на дисципліні?

Я стенув плечима:

— Колишній офіцер ВКС, що тут іще говорити. Але, за словами Топалової, Павлов уже перестав сердитися, і незабаром Вебер таки отримає лейтенанта. Треба сказати, що як навігатор він неперевершений. Коли ми йшли через аномалію, а я займав місце штурмана, Вебер давав мені просто фантастичні коректи. Завдяки їм я ні на йоту не збився з курсу.

— Ну, гадаю, не лише завдяки їм, — тепло всміхнулася Елі, — а й завдяки своїм талантам. Не дарма ж суворий капітан Павлов зробив тебе одразу суб-лейтенантом. А яким буде твій постійний пост? Помічника штурмана?

— Певно, що так. Хотів би працювати оператором занурення, та зараз про це годі й мріяти. Як там не крути, а я новачок, і моє місце — під крильцем у штурмана.

— Все одно здорово! Ти просто молодця, Сашко, всім дав прикурити! — Тут в Еліних очах затанцювали пустотливі вогники. — Уяви лишень, який фурор ти викличеш на посвяченні першокурсників.

Я уявив і аж замружився від задоволення. За традицією нашого коледжу, першого дня навчального року випускники проводять посвячення в курсанти новачків, символічно передають їм естафету. І я єдиний прийду на церемонію не якимось там мічманом-стажистом цивільного флоту, а офіцером Астроекспедиційного Корпусу, до того ж суб-лейтенантом! Дехто з моїх колишніх однокурсників просто лусне від заздрощів.

— А яка пика буде у Педерсена! — мрійливо продовжувала смакувати Елі. — Його, чого доброго, ще й грець хопить.