Олег Авраменко - Реальна загроза
- Название:Реальна загроза
- Автор:
- Жанр:
- Издательство:неизвестно
- Год:неизвестен
- ISBN:нет данных
- Рейтинг:
- Избранное:Добавить в избранное
-
Отзывы:
-
Ваша оценка:
Олег Авраменко - Реальна загроза краткое содержание
Випускник космічного коледжу Александр — син адмірала Бруно Шнайдера, який сімнадцять років тому організував спробу державного перевороту на планеті Октавія й сам загинув під час збройного заколоту. Через батька молодий пілот не може навіть мріяти про військову кар’єру; також для нього не знайшлося місця на цивільних міжзоряних кораблях. Проте, завдяки своїм непересічним здібностям і почасти — щасливому випадку, йому вдається вступити на службу до елітного дослідницького флоту, що займається вивченням Далекого Космосу.
Під час першої ж своєї експедиції Александр потрапляє на далеку і досі нікому не відому планету Ютланд. Ця подія круто змінює все його життя, і він опиняється в епіцентрі прийдешньої міжпланетної війни...
Реальна загроза - читать онлайн бесплатно полную версию (весь текст целиком)
Интервал:
Закладка:
— А хіба вони самі на підуть? Адже на Октавії відомо, що ми проводимо набір. Там знають, що кістяк нашого флоту й космічної піхоти складають колишні ериданці. Тож на Ютланді вони не будуть чужими.
— Можна не сумніватися, що дехто прийде до нас сам. І то вже найближчими днями. Але переважна більшість ще довго роздумуватиме. Через кілька місяців вони зрештою наважаться — не думаю, що їх привабить служба в цивільному флоті, та й далеко не всіх візьмуть. Проте ми не можемо чекати так довго, вони потрібні нам прямо зараз… Навіть не знаю, що вдіяти. Адмірал Шнайдер, безперечно, щось придумав би. На жаль, він при всій своїй прозірливості не зміг передбачити такого розвитку подій. Інакше надіслав би з нами когось відомого та впливового, скажімо, адмірала Біргофа. Або адмірала Павлова — як мені відомо, він мав значний вплив в Астроекспедиції, та й у лавах ВКС чимало офіцерів ставилися до нього з великою повагою. — Максимович знову помовчав. — Моя скромна персона тут явно не годиться. Хіба що ви могли б виступити зі зверненням…
Мені стало незатишно.
— Перепрошую, коммодоре, та я лише хлопчисько, що начепив за протекцією капітанські погони. Просто син знаменитого батька.
— Ні, капітане, не просто син. Ви ще й його повноважний представник. Його голос. Подумайте над цим.
4
На щастя, виступати в ролі „батькового голосу“ мені не довелося. Того ж дня ввечері, коли ми вже збиралися спати, пролунав сигнал виклику відеофона. Номер абонента не належав до нашого внутрішнього списку, але й не був цілком стороннім — тоді б його перехопили на посту відділу безпеки. Дзвінок надійшов через банківський комутатор, тому я вирішив, що зі мною в якійсь терміновій справі хоче поговорити хтось із помічників Константинідіса (а можливо, й сам голова правління).
Проте, коли я відповів на виклик, на екрані з’явилося зображення літнього чоловіка, з яким я ніколи не зустрічався, але добре знав в обличчя. До того ж певний час, хоч і недовго, він був моїм головним начальником.
— Добрий вечір, адмірале Фаулер, — привітався я, старанно приховуючи свій подив.
— Добрий вечір, капітане Шнайдер, — відповів він. — Перепрошую, що турбую вас так пізно, але я хотів би терміново зустрітися з вами.
— Буду радий зустрічі, — сказав я. — Хоча й не думав, що ви на Вавілоні. Коли зможете зайти?
Я ще збирався додати, що не маю права покидати межі банку, тому зустріч може відбутися лише тут, проте Фаулер випередив мене:
— Коли вам зручно. Бажано було б зараз. Я недалеко від вас.
— Добре, — кивнув я. — Запасний вхід номер…
— Все гаразд, капітане, я перебуваю в одній з вами будівлі. Подбайте про те, щоб мене пропустили до вас. Скоро побачимось.
Він перервав зв’язок, а я прокрутив назад запис нашої розмови, знайшов кадр, де Фаулер не рухав головою й не говорив, і надіслав зображення на всі три пости охорони, які треба проминути, щоб потрапити спочатку до штаб-квартири, а потім — до мене. В результаті я потурбував лейтенанта Вінтерса, який негайно зв’язався зі мною і ввічливо, але наполегливо поцікавився, кому я оформлюю пропуск. Моя відповідь „вірному соратникові адмірала Шнайдера“ заспокоїла його, проте він пообіцяв особисто зустріти гостя.
До появи адмірала я встиг перевдягнутися в капітанський мундир (увечері я носив цивільне домашнє вбрання), а Ліна з Елі нашвидкоруч приготували частування для пізнього гостя. Після цього дівчата пішли до спальні, навіть не чекаючи на моє прохання. Самі зрозуміли, що розмова буде конфіденційною.
За хвилину Вінтерс особисто привів до вітальні Фаулера і, переконавшись, що все гаразд, залишив нас удвох. Адмірал міцно потиснув мені руку й зацікавлено роззирнувся.
— Так я і думав, — промовив він. — Це не оригінальне оформлення, а типовий дизайн. У моїй вітальні все так само, лише в дзеркальному відображенні.
Я запитливо глянув на нього:
— Як це?
— Я з дочкою й онуками мешкаю в сусідній квартирі. — Адмірал кивнув головою в правий бік. — Придбав її ще п’ять років тому. Чудовий сховок для втікачів.
— Оце так збіг! — сказав я.
— Я теж здивувався, коли виявив, що ви влаштували тут свою контору. Втім, за великим рахунком, саме так і мало бути — адже банк „Аркадія“ є найбільшим утримувачем ютландських активів. Тут зберігається і значна частина моїх заощаджень.
Я хотів був спитати у Фаулера, чому він не відкрився нам одразу, та потім вирішив, що гостинність — насамперед, і запросив адмірала пройти до кімнати, де мої дівчата сервіювали столик з напоями й закусками.
Ми повсідалися в крісла один навпроти одного, і Фаулер уважно вгледівся в моє обличчя.
— А в житі ви ще дужче схожі на свою матір, ніж на фото й відео. Якби серед ваших знайомих на Октавії знайшовся такий, що одночасно цікавився політикою та „мильними операми“ двадцятирічної давнини, він би миттю здогадався, хто ви такий. — Фаулер налив до чашки гарячої кави й відпив ковток. — Як там ваш батько?
— Нормально, — відповів я. — На здоров’я не скаржиться, працює з ранку до ночі.
— А капітан Павлов?
— Він уже повний адмірал. Начальник космічних операцій. Усе, як ви з батьком і планували. — Я хмикнув. — А взагалі, я думав, що ви вже на Ютланді.
Він похитав головою:
— Інші полетіли, а я залишився. Вирішив, що з мене годі. Я вже старий, час на покій, онуків виховувати.
„Ще б пак!“ — подумав я. — „З кількома мільярдами в кишені можна спокійно відійти від справ. Старість забезпечена, доччине майбутнє — теж, та й онукам з правнуками і праправнуками жебрати не доведеться…“
— Отже, тому ви й ховалися від нас?
— Так. Коли від вашого батька надійшло попередження про зрадників, а разом з ним — і повідомлення, що він відмовляється від підтримки нашого повстання, я зрозумів: усе, пенсія, крапка.
Ну що ж, це право кожного — вирішувати, коли й де зупинитися. Принаймні добре, що Фаулер та інші адмірали не підняли зопалу своє бісове „повстання“, а визнали за краще просто зникнути. Не останню роль тут зіграли й зароблені на торгівлі ендокринолом гроші.
— А проте ви відкрилися, сер, — зауважив я. — Чому?
— Через події на Октавії. Частково я почуваюся винним… ні, вірніше сказати, відповідальним за те, що сталося. Коли я покидав планету, то знищив усі документи, не залишивши жодного натяку, жодної зачіпки для слідства. Через мене вони не могли вийти на змову. Без сумніву, тут доклали руку відступники, що продали таємницю ендокринолу. Вони зрадили й нашу справу — зрадили жорстоко й безглуздо, адже без підтримки Ютланда повстання на Октавії було приречене на невдачу. Його ніхто й не збирався підіймати. Перед зникненням ми попередили наших заступників, що слід зачаїтися й чекати кращих часів. Чекати довго та терпляче. Але не вийшло. І тепер у тисяч і тисяч чоловіків та жінок зіпсована кар’єра, скалічене життя.
Читать дальшеИнтервал:
Закладка: