Олег Авраменко - Реальна загроза

— Добре хоч в’язниця їм не загрожує, — сказав я.

Адмірал криво посміхнувся:

— Та аж ніяк не завдяки милосердю наших владоможців. Просто вони злякалися наслідків судових процесів. Не всі судді в нас продажні, не всіх присяжних можна залякати, а кожен виправдальний вирок обернувся б звинувачувальним на адресу уряду.

„А вас би це не зупинило,“ — подумки покоментував я. — „Ви просто розстріляли б змовників без суду та слідства…“

— Так от, — продовжував Фаулер, — я відчуваю свою відповідальність за майбутнє цих людей і не можу кинути їх напризволяще. Тому маю до вас одну пропозицію…

— Прийняти їх на службу? — не стримався я.

Від хвилювання в мене закалатало серце — лише зараз я збагнув, що адмірал Фаулер є саме тією людиною, котра зможе переконати звільнених ериданських військових стати під наші прапори.

Проте адмірал витлумачив мою реакцію по-своєму.

— Я розумію, капітане, ви набираєте з миру по нитці, щоб у разі зради громадян однієї з планет обійтися мінімальними втратами. Але запевняю вас, що ериданці не зрадять. Люди, чиї послуги я вам пропоную, справжні патріоти.

— Припустімо, що патріоти. Але патріоти Октавії.

— Вони вірно служитимуть і Ютланду. Для них не може бути чужою планета, якою керує ериданець, чиї Збройні Сили очолюють ериданці. Та й не тільки це… От ви, капітане Шнайдер. Хіба ви служите Ютландові лише заради батька?

— Швидше не заради , а через батька, — відповів я. — Через нього мені більше немає місця на Октавії.

— У тім-то й річ. Ті, кого звільняють і кого ще звільнять, у такому ж становищі. На батьківщині вони стануть вигнанцями — без улюбленої роботи, без перспектив. А Ютланд запропонує їм усе, чого позбавила Октавія. І за це, за своє майбутнє, вони битимуться не менш самовіддано, ніж корінні ютландці. Шкода, що ми не можемо оперативно зв’язатися з вашим батьком. Він би підтвердив мою правоту й розпорядився б приймати всіх ериданців.

— Гаразд, — сказав я, — вірю вам на слово. Скільки людей, на вашу думку, буде звільнено в результаті чистки.

— За моїми прогнозами, одних лише офіцерів понад п’ятдесят тисяч, навіть під шістдесят.

Я аж присвиснув.

— Ого!

— Цифра справляє враження, — погодився Фаулер. — Проте планета з чотиримільйонними Збройними Силами може дозволити собі скоротити їхню чисельність на кількадесят тисяч.

— Але я так зрозумів, що йдеться про еліту. Командний склад, пілоти, провідні інженери.

— Ви правильно зрозуміли, капітане. І це цілком природно — бо саме військова еліта найбільше переймається проблемами в нашому суспільстві, негараздами в державі. А всіляким хапким прапорщикам, штабним офіцерам-пацюкам, весільним генералам та адміралам глибоко начхати на все, крім власної вигоди. Тим-то під звільнення йдуть найкращі, що завдає непоправної шкоди боєздатності армії й, особливо, флоту. Про такий подарунок Федерація Альтаїра могла тільки мріяти — тепер вони точно встановлять контроль над системою Капи Кита. Ериданський уряд це розуміє, але боїться залишити бодай одного неблагонадійного на військовій службі. До того ж натовп вимагає крові — якщо не в прямому, то в фігуральному розумінні. Йому потрібні жертви — і що їх більше, то краще.

— Отже, від п’ятдесяти до шістдесяти тисяч офіцерів, — промовив я. — І це не рахуючи ворентів та сержантів.

— Всіх не обіцяю, — попередив Фаулер. — Чимало тих, хто просто потрапив під роздачу, будуть до останнього сподіватися, що справедливість переможе і їх відновлять на службі. Та навряд чи таких буде дуже багато. Військові — люди практичні, вони звикли до того, що начальство, навіть коли помиляється, своїх рішень не змінює. Тож можете твердо розраховувати на сорок тисяч. Більшість із них приєднаються до вас протягом найближчого місяця. Решта — трохи згодом. Час іще є.

— А їхні родини?

— Думаю, здебільшого залишаться на Октавії, декотрі емігрують на сусідні планети. Чекатимуть на закінчення війни, а потім уже вирішать, що робити далі. До речі, щодо родин окрема розмова. Їм будуть потрібні матеріальні гарантії. І не від Ютланда, який перебуває в невизначеному становищі, а особисто від вас.

Я кивнув:

— Так, страховий фонд.

Це ми вже проходили. З пілотами-відставниками було все просто. Вони вже заробили пристойну пенсію, яка в разі їхньої смерті буде пожиттєво виплачуватися їхнім дружинам (чоловікам) або до повноліття — дітям. Фінансові питання їх мало цікавили, вони хотіли знову літати. А от чинні офіцери цивільних кораблів, погоджуючись перейти до нас на службу, вимагали твердих гарантій, що в будь-якому випадку їхні родини будуть матеріально забезпечені. З цією метою ми створили спеціальний фонд під управлінням банку „Аркадія“, куди при укладенні контрактів перераховувалися відповідні суми.

Коли я розповів про це Фаулерові, той зажадав ознайомитися зі статутом фонду, а заодно й обговорити умови контрактів. Тут мені довелося розбудити коммодора Максимовича, терпляче вислухати його бурчання й наполягти на тому, щоб він прийшов до мене. Сам я продовжувати таку розмову не міг, мені бракувало кваліфікації — а адмірал виявився дуже скурпульозним у цих питаннях. Він справді почувався відповідальним за долю людей, що постраждали через авантюрні плани „народного повстання“, яке він готував за сприяння мого батька…

Лише о пів на третю ночі Максимович з Фаулером узгодили всі принципові моменти майбутніх контрактів і нарешті пішли. Провівши їх, я подався до спальні, де з подивом виявив, що Елі не спить, а лежить у навушниках і дивиться якись історичний фільм.

— Що з тобою? — запитав я, знімаючи мундир.

Вона згасила екран, на якому купа самураїв натхненно рубали одне одного своїми мечами, й поклала на тумбочку пульт і навушники.

— Як це що? Чекала на тебе. Хочу знати, про що ти домовився з Фаулером.

— Ага, зрозуміло.

Попри те, що ми не стишували голосу, Ліна не прокинулась. Як завжди, вона спала міцним і солодким сном невинної дитини.

Роздягнувшись, я забрався в ліжко, пригорнув до себе Елі й поцілував її.

— А як щодо кохання?

— Ну-у, — манірно протягла вона. — Якщо чесно, то я вже сита. Лінка мене геть вимотала. Це, до речі, ще один плюс полігамії. От у моногамному шлюбі, якщо чоловік ночами працює, то жінка залишається сексуально незадоволеною.

— А так ти задоволена?

— Цілком.

— Отже, кохання не буде?

— М-м, подивимось. Але спершу розкажи про Фаулера.

Що ж, Елі є Елі. Це вам не Ліна…

До місячного ювілею нашого перебування на Вавілоні ми отримали своєрідний подарунок — повідомлення про відбуття „на навчання“ двох третин Зоряного Флоту Тянь-Го в супроводі корпусу десантних транспортів, кожен з яких мав на борту по три або чотири армійські дивізії. З урахуванням семи днів запізнення через відстань між двома планетами, виходило, що події розвиваються у повній відповідності з нашими прогнозами. До атаки на Ютланд залишалося близько двадцяти восьми тижнів, і, згідно з планом, ми припинили закупівлю важких кораблів і цілком зосередилися на швидкісних судах третього та четвертого класу — корвети, фрегати та легкі крейсери.