Олег Авраменко - Реальна загроза

За винятком цього інциденту, решта корветів-„звапоносців“ жодного разу не піддавалися смертельній загрозі, їх надійно прикривали кораблі супроводу. Прикривали — і часом гинули, виконуючи свою задачу „берегти й захищати“.

Не уникла втрат і наша група. Один фрегат було знищено у сутичці з трьома есмінцями, а під час іншої атаки зазнав пошкоджень легкий крейсер. На щастя, це не завадило йому здійснити занурення й відійти на безпечну відстань, де до нього прийшла допомога. В обох випадках нам у найстисліші терміни надсилали заміну.

Коли спливли належні шість годин і ми, за наказом командування, попрямували до Станції-Один, кожного з присутніх на містку „Оріона“ переповнювала дивна суміш тріумфу та суму. Ми знищили чимало ворожих кораблів і могли пишатися ефективністю наших атак — майже дев’яносто відсотків влучень. Але також ми думали про людей, загиблих на фрегаті. Зараз ішла війна, смерть була всюди, проте ці люди загинули поруч з нами, захищаючи нас. Можна навіть сказати — замість нас…

— Капітан був ериданець, — промовив Вебер, першим заговоривши вголос про те, про що ми всі думали. — Старший помічник — з пілотів-відставників; здається, родом з Брешії. Це все, що я знаю.

— Я винен, — озвався Горан. — Я бачив, що ті кляті есмінці зміщуються до переферії. Але розраховував, що встигнемо.

— Ми б устигли, — сказав суб-лейтенант Картрайт. — Якби я не витратив три секунди на уточнення цілі.

— А я затрималася з зануренням, — докинула Кортні.

Я зрозумів, що це самокатування слід негайно припинити, і твердо мовив:

— Ніхто ні в чому не винен, просто так склалося. Це війна, второпали? Відставити ниття!

Мої підлеглі відставили. Принц також — хоча формально вважався моїм командиром.

А втім, свої командирські обов’язки Горан сприймав на особливий штиб. При підготовці до чергової атаки на ворога він складав детальний план, передавав його мені та капітанам супроводу, після чого ми вже діяли самостійно, без його вказівок. Жодного разу він не втрутився під час проведення атаки, тож оперативне командування нашою групою цілком лягало на мої плечі. Такий розподіл обов’язків усіх влаштовував: принц зі своїм могутнім аналітичним розумом розробляв грамотні й досить нестандартні плани атак, а ми займалися їх практичним утіленням.

Прибувши на станцію, ми з Гораном вирушили для звіту в штаб. Проте не в штаб Сьомої ескадри, до якої на постійній основі був приписаний „Оріон“, а в штаб поспіхом сформованого Особливого Стратегічного Корпусу, до складу якого входило всі сім сотень „звапових“ груп. Очолював його віце-адмірал Бенсон — батько надав йому можливість ефектно заслужити четверту адміральську зірку. Слід зазначити, що Бенсон, попри свою молодість, справді був чудовим воєначальником і цілком заслуговував на те, щоб стати першим корінним ютландцем у званні повного адмірала.

З самим Бенсоном ми не зустрілися — він досі перебував у зоні бойових дій, здійснюючи загальне керівництво ударними групами. Зате ми поспілкувалися з контр-адміралом Сантьяго, який після того неприємного інциденту на перевалочній базі був переведений на кабінетну роботу. Контр-адмірал не тримав на мене зла, що тоді я фактично виставив його дурнем; йому вистачило розуму й почуття справедливості визнати, що я, наполігши на негайному переслідуванні лайнера, врятував його від значно серйозніших неприємностей, якби він через свою розгубленість дозволив лайнерові зі зрадником на борту вислизнути від нас. А так йому навіть не винесли догани, просто тихо-мирно зняли з посади командира дивізіону і призначили на не надто віповідальний, але почесний пост у штабі.

Від Сантьяго ми дізналися, що з усіх ударних груп нашої зміни ми виявилися на п’ятому місці за кількістю знищених ворожих кораблів з урахуванням їх рангової приналежності. Для мене це стало неабиякою (і, звісно, приємною) несподіванкою. Чомусь я думав, що ми будемо пасти задніх за бойовими показниками.

— Ти й далі комплексуєш, Алексе, — сказав мені Горан, коли ми вийшли зі штабу. — Підсвідомо вважаєш, що раз ти такий молодий, то й користі від тебе небагато. А насправді ти класний капітан.

— А ти класний стратег, — відповів я навзаєм. — Твої плани атак були дуже дотепні. Саме завдяки тобі ми досягли таких показників.

Принц усміхнувся:

— Погодьмося на тому, що ми обидва не в тім’я биті.

На шостий день тяньгонський флот (вірніше, те, що від нього залишилося) мав розпочати гальмування, якщо збирався атакувати Ютланд, а не промчати повз планету на шаленій швидкості. Проте на цей час ворог втратив усі свої важкі кораблі, а разом з ними — й вище командування в повному складі. За головних залишились адмірали дивізійної та бригадної ланки, які зрештою були змушені визнати очевидний факт — їхнє вторгнення захлинулося. Кораблі всіх шести угруповань, не зменшуючи тяги термоядерних двигунів, стали відхилятися від початкового курсу, щоб найкоротшим шляхом вийти за межі системи.

Одначе в ейнштейновому космосі змінити напрям руху набагато складніше, ніж у глибокому вакуумі або, скажімо, в повітряному просторі, де можна різко розвернутися, спираючись на зовнішнє середовище — насичений енергією інсайд чи планетарну атмосферу. Спрямована в бік Ютланда швидкість ніде не поділася, для її погашення потребувалося стільки ж часу, скільки й на розгін, тому тяньгонські кораблі мусили йти по широкій дузі й могли залишити зону, неприступну для занурення, не раніше ніж через п’ять або шість днів.

На планеті вже почалися святкування з приводу перемоги, проте наш флот не припиняв атак на ворога, який вже не думав про агресію, а мріяв лише про одне — врятуватися. У своєму зверненні до народу Ютланда та Збройних Сил батько заявив, що ми маємо завдати тяньгонцям повної й остаточної поразки — як застереження всім потенційним агресорам, що нишком гострять на нас зуби. Ця позиція здобула цілковиту підтримку з боку громадськості та військових.

Одночасно з цим по всім доступним каналам зв’язку супротивникові було висунуто ультиматум з вимогою безумовної капітуляції. В разі непокори наше командування погрожувало повним знищенням.

У перші години після ультиматуму ніякої реакції не було, але за деякий час під безперервними атаками наших сил тяньгонці переконалися, що ми не збираємося так просто відпускати їх. Елементарні розрахунки свідчили, що при збереженні наявної динаміки втрат шанси на порятунок мала лише мізерна частина флоту.

Попервах дезертували окремі кораблі — стрімкими ривками вони вилітали за межі свого угруповання, на частоті позивних сповіщали про капітуляцію й розпочинали гальмування. Декотрі з таких кораблів підбивали свої ж, але щогодини дезертирів ставало дедалі більше, а згодом почали здаватися цілі бригади й дивізіони. Та знов-таки — через велику швидкість ми мусили чекати ще кілька днів, поки кораблі вповільнять свій рух настільки, щоб на них можна було висадити космічних піхотинців з призовими командами. А тим часом на ще незаселених островах у Західному океані будували табори для військовополонених — процедура їх репатріації передбачалася тривала, а тримати людей у космосі обходилося набагато дорожче, ніж на поверхні планети. До того ж ютландський уряд не збирався задарма годувати тяньгонців, їм належало відробляти свій хліб. Тому для таборів обирали острови зі сприятливими природними умовами для вирощування вуховерту.