Олег Авраменко - Реальна загроза

Елі прокоментувала це так:

— Летіли за ендокринолом, то нехай ним подавляться. І нашим армійським нарешті буде чим зайнятися. Правда, не думаю, що вони зрадіють ролі наглядачів на плантаціях…

Проте далеко не всі тяньгонці збиралися здаватися. Деякі кораблі здійснювали самовбивчі занурення й гинули вже в апертурі, інші й далі сподівалися на порятунок. Але тепер, коли половина недобитого ворожого флоту віддала перевагу полону перед смертю, у решти майже не залишалося шансів.

Проте ми — маю на увазі нашу команду — в полюванні за втікачами участі не брали. Для нас війна вже практично скінчилася. Коли стало ясно, що тяньгонці відмовились від наміру атакувати Ютланд, батько провів нараду Генерального Штабу, на якій присутні одностайно погодилися, що з військового, політичного та морального погляду було б великою помилкою залишати Угруповання Планетарної Оборони осторонь бойових дій. А оскільки його кораблі не мали емітерів, то було вирішено провести тимчасову ротації особового складу — „планетарні“ перейшли на судна Зоряного Флоту, а ми, „зоряні“, стали до бойового чергування поблизу Ютланда… Хоча яке там „бойове чергування“! Нас просто відрядили до орбітального санаторію — відпочивати, розслаблятися і зі сторони спостерігати за завершальною фазою війни.

Принц Горан, хоча й міг наполягти на продовженні своєї участі у війні, таки вирішив не качати права і склав з себе обов’язки командира ударної групи. Заявивши, що виконав свій обов’язок перед пам’яттю сестри, він навіть зняв адміральський мундир і перевдягнувся в цивільне. Ми попрощалися з ним на Станції-Один, а потім наш „Оріон“ попрямував до „тіньової зони“, де для обміну командами зустрічалися кораблі Зоряного Флоту та Планетарної Оборони.

Нам на зміну було призначено екіпаж командора Михайленка — того самого колишнього лейтенанта з „Маріани“, старшого пілота бунтівної Четвертої літно-навігаційної групи, яка разом з десантниками брала участь у захопленні фрегата. Михайленко та його хлопці постраждали через зраду Гарсії — утім, жодних звинувачень проти них не висунули і навряд чи всерйоз підозрювали у співучасті, але про всяк випадок вирішили перестрахуватися й відрядили їх служити в Угруповання Планетарної Оборони.

Я вже давно не почував ворожості ні до Михайленка, ні до інших заколотників, та неприємний присмак після тих подій все-таки залишився. Суто по-людськи я не міг забути й повністю простити паскудну сцену на містку „Маріани“, постріл у мене з шокера і триденне ув’язнення у власній каюті. Тому стосунки між нами ніяк не можна було назвати теплими та дружніми.

Я особисто провів Михайленка до рубки керування і сказав:

— Що ж, колего, бажаю тобі удачі. Заробляй капітанський чин і місце в Зоряному Флоті. Але май на увазі: якщо дозволиш підбити мій корабель, я доберусь до тебе і в пеклі.

Він стримано посміхнувся:

— Все буде нормально, капітане, не турбуйся. До пекла я не поспішаю, робити мені там нічого. А от спровадити туди недобитих тяньгонців — це я залюбки. В мене аж руки чешуться…

Як і годилося капітанові корабля, я останнім покинув „Оріон“ і перейшов на борт есмінця „Сан-Себастьян“, де на мене вже чекала вся команда. Оскільки обмін екіпажами відбувався на самій межі „тіньової зони“, решту шляху до Ютланда нам належало пройти без занурення, на термоядерних двигунах. Цю роботу я доручив Томові з Кончітою, які з усіх пілотів „Оріона“ найменше часу провели на бойових постах, лише іноді підміняючи Елі або Кортні.

Головний старшина Маковський від імені групи картярів та шахістів нарешті звернувся до мене з проханням дозволити їм що-небудь міцніше за малоалкогольне пиво. Я дав добро на гарну пиятику, поширивши свій дозвіл на всіх вільних від вахти членів команди. А в офіцерській кают-компанії ми влаштували невеличкий бенкет з шампанським з нагоди вже завершеної для нас війни.

Саме на цій вечірці я вперше помітив відсутність Кортні Прайс. І згадав, що востаннє бачив її, коли „Оріон“ ще стояв на приколі біля Станції-Один; а під час короткого перельоту до місця зустрічі з „Сан-Себастьяном“ оператом занурення була Бекер.

Охоплений неясними підозрами, я не став порушувати цю тему привселюдно, а за першої зручної нагоди відвів убік старпома Купера й запитав у нього, чи знає він, де Прайс.

— Так, шкіпе, — тихо відповів Купер. — Ще на базі вона звернулася до штабу з проханням про відпустку за сімейними обставинами. Її без проблем відпустили — адже для нас війна закінчилася.

— Он як… А хто завізував її рапорт?

— Я. Вона не хотіла звертатися до вас, шкіпе. Не хотіла сцен прощання. Ну, я й пішов їй назустріч. — Він подивився мені в очі. — В разі чого, я готовий нести за це відповідальність.

Я хитнув головою:

— Що за дурниці! Яка там відповідальність!

А Купер тихо зітхнув:

— Боюсь, її більше не буде в нашій команді. Шкода. Прайс чудовий пілот. І дуже приваблива дівчина…

Згодом, коли ми відсвяткували й розійшлися по своїх нових каютах, Ліна, лежачі між мною та Елі на широкому капітанському ліжку, задумливо промовила:

— Без Кортні якось незвично.

— Тобі сподобалося з нею? — запитала Елі.

— Припустімо, сподобалось. А тобі ні?

— Мені також сподобалось, — визнала моя старша дружина. — Але вона була зайвою.

— Так, зайвою, — погодилась молодша. — З нею було добре, проте ми не відчували себе однією сім’єю. А зараз усе стало як раніше, так легко й затишно… хоча трохи сумно.

Я мовчав, не втручаючись у їхню розмову.

— І мені сумно, — сказала Елі. — Але так завжди буває, коли розлучаєшся з гарним другом. Це швидко мине… А Кортні таки молодець. Зрозуміла, що не зможе нічого змінити, й пішла. Хоча вона дуже старалася, робила все, щоб ми закохалися в неї.

— Я люблю її просто як подругу, — сказала Ліна. — А знаєте що?

— Що?

— Давайте будемо запрошувати її в гості. Нечасто, раз на місяць. І ненадовго — лише на пару днів.

Елі хмикнула:

— Власне, непогана ідея. Сашко, як думаєш?

Я обійняв обох дівчат, поцілував Ліну, а Елі погладив по щоці.

— Мені й вас двох вистачає, любі жіночки. А от ви — справжні німфоманки. Моє щастя, що вам не потрібен ще один чоловік.

Через кілька днів, ворожі кораблі, що раніш капітулювали, зменшили швидкість до прийнятного рівня, і почалася масова висадка космічної піхоти. Полонених тяньгонців переводили на старі лінкори, тимчасово переобладнані під тюремні транспорти, й доправляли на планету.

Між тим, за тридцять астроодиниць від зорі Аруни, на самій околиці системи, Зоряний Флот Ютланда добивав непокірні кораблі, чиї екіпажі керувалися принципом „Live free or die“ [10] [10] „Live free or die“ — „Свобода або смерть“ (англ.). . Втім, деякі з них останньої миті все ж приймали рішення про здачу, занурювалися в апертуру (що на такій відстані було більш-менш безпечно), відтак негайно вспливали, згасивши свою відносну швидкість до нуля, і приймали на борт піхотний десант з призовою командою.