Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

I тiєї ж митi Риндiн вiдчув, як його тiло рвонулося вперед, затримуване тiльки широкими ременями, якими вiн був прикрiплений до крiсла. М'якi подушки нiби одразу стали бiльш пружними, наче в них звiльнилися несподiвано тугi пружини. Вони виштовхували тiло Риндiна з крiсла. Стрiлка покажчика швидкостi вже не рухалася далi праворуч. Вона завмерла на позначцi "11,5". Автоматичний устрiй працював бездоганно. Ракетнi двигуни вимкнулися. Зникла помiтна вiбрацiя, яка свiдчила досi про їх напружену працю. I все тiло звiльнилося вiд тягаря, який давив. Риндiн вiдчув, як легко й вiльно стало дихати. Вiн спробував спертися вигiднiше на ручку крiсла i вiдчув, що м'якi подушки вiдштовхнули його вгору.

Виходить, - уже невагомiсть? Тодi треба бути дуже обережним, з нею треба освоїтися... Адже ж можуть з'явитися дуже неприємнi вiдчуття, незважаючи на велике попереднє тренування, яке проходили учасники експедицiї, незважаючи на полегшуючу дiю вжитих ними перед стартом спецiальних препаратiв...

Микола Петрович повiльно й акуратно розстебнув замок широких ременiв, що прикрiпляли його до крiсла, i сперся на ручки. Цього руху було досить для того, щоб крiсло у вiдповiдь пiдступно вiдкинуло його вiд себе у повiтря. Вiн хотiв ухопитися за ручки i не встиг, його руки промахнулися в рiзкому русi. Крiсло раптом опинилося навiть не внизу, а десь збоку - i продовжувало вiддалятися вбiк i вгору. Каюта повiльно поверталась навколо Миколи Петровича, що висiв у повiтрi. Нi, виявляється, з усiм цим не так легко освоїтися!

Здавалося з цiлковитою очевиднiстю, що вiн, Риндiн, абсолютно не рухається, а нерухомо висить у в'язкому i в той же час пружному повiтрi. А каюта разом з усiм обладнанням все так само повiльно повертається навколо нього, загрозливо насуваючись в той же час однiєю стiною на Миколу Петровича. Пульт керування з крiслом, що стояло перед ним, був уже збоку i внизу. Потiм вiн разом з усiєю каютою поплив убiк.

- Нi, це просто-таки забавно! - вихопилося у Миколи Петровича.

Певна рiч, в усьому цьому не могло бути нiчого несподiваного нi для академiка Риндiна, нi для його супутникiв. Вони були пiдготовленi до явищ невагомостi. Але одне дiло - теоретичне уявлення, i зовсiм iнше - фiзичне вiдчуття. Риндiн чудово знав - теоретично! - як буде поводитися за умов невагомостi його тiло i якою своєрiдною буде поведiнка всiх речей в кораблi. Все було саме так, як передбачалося. Проте орiєнтуватися на практицi i керувати своїми рухами виявилося неймовiрно трудно. Кожен з них тягнув за собою несподiванi наслiдки. Складнiше за все було освоїтися з парадоксальним вiдчуттям "верху" i "низу".

"Верх" кожної митi був там, де перебувала в цю мить голова Миколи Петровича, а "низ" - там, де лишалися ноги. Позначалися земнi звички. I неможливо було примусити себе вiдчути власнi повороти i змiни пози. В усiх випадках здавалося, що тiло лишається нерухомим, а навколо обертаються i перемiщаються стiни каюти i її обладнання. Помах рукою направо - i вся каюта починала повертатися туди ж таки, а водночас на нього нiби навалювалася лiва стiна. Помах рукою в iнший бiк - i знову обертання каюти, але вже в зворотному напрямi...

"Гаразд, починаємо освоюватись!" - вирiшив Риндiн, посмiюючись з самого себе.

Вiн пiдтягнувся до найближчої стiни каюти (чи, вiрнiше, примусив, як здавалося, її повернутися i наблизитися до себе). Тут вiн мiцно схопився за одну з численних шкiряних петель, вроблених в нiй. Його тiло вiд рiзкого руху вдарилося об стiну, - i в цю хвилину академiк Риндiн по заслузi оцiнив передбачливiсть варшавських учених, конструкторiв внутрiшнього обладнання астроплана. Стiни й стеля каюти були оббитi м'яким, пружним матерiалом. Коли б не це, - на боцi Миколи Петровича виник би порядний синець вiд удару об стiну.

Тепер Микола Петрович, тримаючись за петлю, легко перевернувся в повiтрi i повиснув, як здавалося, пiд пультом. Мабуть, для стороннього спостерiгача це була дуже дивовижна поза, - чи то вiн повернувся догори ногами, чи то повиснув у неприродному станi уздовж бокової стiни каюти. Проте Риндiн не помiчав цього, йому було цiлком зручно, доки не псували справу рiзкi нерозрахованi рухи.

Вiн лежав у повiтрi цiлком вiльно, не роблячи нiяких рухiв i нi на що не опираючись. Лише однiєю рукою вiн тримався за шкiряну петлю в стiнi. Весь мiжпланетний корабель наче спинився в просторi, завмер у цiлковитому спокої, - анi найменшої вiбрацiї, вiдчуття абсолютної нерухомостi!

Микола Петрович уперше весело посмiхнувся; невагомiсть виявлялася страшенно цiкавою! А як там товаришi? Адже вони без команди, без його розпорядження, безумовно, навiть не рушили з мiсць. Ай, вiн зовсiм забув про них, негаразд!

Пульт керування все так само висiв над ним. Не випускаючи шкiряної петлi з лiвої руки, Риндiн потягнувся правою до пульта i включив гучномовний телефон. I зразу ж таки пульт хитнувся i поплив убiк, хоча звичайно насправдi вiдштовхнувся вiд нього сам Микола Петрович. Знову iлюзiя через невагомiсть!

Начальник експедицiї голосно промовив:

- Можна залишити гамаки, товаришi! Все гаразд. Ми - в мiжпланетному просторi!

Роздiл другий,

який обриває, на жаль, розповiдь про

полiт астроплана для того, щоб викласти

читачам змiст iсторичної доповiдi

академiка Риндiна в московському Палацi

Рад i ознайомити їх з причинами i метою

мiжпланетної подорожi радянських вчених

на Венеру.

Перед тим як продовжувати розповiдь, нам доводиться повернутися на кiлька днiв назад - до того iсторичного вечора, коли вiдбувалися знаменнi збори Всесоюзного товариства мiжпланетних сполучень, якi прикували до себе увагу всього людства.

Цього пам'ятного вечора, рiвно без чвертi вiсiм, потужна московська радiостанцiя передала в ефiр короткий сигнал, якого з нетерпiнням чекала чи не вся земна куля. I хоча радiохвилi принесли до приймачiв лише короткий рiзкий звук гонга, за яким слiдували мелодичнi переливи знайомих цiлому свiтовi срiбних дзвiночкiв, - не було, мабуть, на всiй Землi такої людини, яка, сидячи бiля приймача чи телевiзора, не сказала б собi те ж саме:

- Ще п'ятнадцять хвилин!

По всiх країнах свiту, по всiх мiстах i селах люди з нетерпiнням чекали цього сигналу. Тi, хто був дома, знову й знову старанно настроювали свої приймачi на хвилi московської радiостанцiї. Люди, що проходили по вулицях, шукали очима найближчий репродуктор, щоб спинитися бiля нього i слухати.

Безсумнiвно, найщасливiшими були тi, хто мав можливiсть влитися до безперервного людського потоку, який внесе людину в гiгантський московський Палац Рад i залишить її бiля нумерованого мiсця в одному з сотень концентричних кiл-рядiв найбiльшого в свiтi головного залу Палацу.

Хвилини протiкали нестерпно повiльно. Здавалося, вони розтягались на цiлi години. Уже не було жодного вiльного мiсця в головному залi, вiд стола президiї i до останнiх рядiв, розташованих амфiтеатром. Незвична тиша панувала в залi, хоча тут зiбралося близько ста тисяч чоловiк. Така ж сама тиша, яка панувала i бiля кожного радiоприймача, настроєного на Москву. I ось упали у вiчнiсть останнi секунди. Хвилинна стрiлка на величезному годиннику Палацу Рад вказала на цифру "12". I весь зал, весь радянський народ, все людство, що чекало бiля приймачiв, почули ще один короткий удар гонга. Останнiй сигнал!