Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

Ось чому Вадим Сокiл, навiть захопившись працею, раз у раз тривожно оглядався на всi боки. I почував себе найкраще тодi, коли поблизу вiд нього був хтось з товаришiв.

Незабаром пiсля снiданку Микола Петрович визирнув з верхнього люка астроплана, побачив недалеко Сокола, який з захопленням працював киркою, i гукнув йому:

- Вадиме, я вирушаю до складу. А Ван Лун i Галя незабаром мусять повернутися з печери з iнфрарадiєм. Може, ви зробите невеличку перерву, вiдпочинете? Не люблю я, коли ви лишаєтесь самi.

Вадим Сокiл обернувся в бiк Риндiна i замiсть вiдповiдi показав на свiй заряджений пiстолет: не турбуйтеся, мовляв, усе буде в порядку!

- Ну, гаразд, дивiться!

Геолог почув, як захлопнувся за Миколою Петровичем люк, i знову взявся за роботу. Сьогоднi, як йому здавалося, вiн майже зовсiм "спiймав за хвiст" таємниче ультразолото. Воно було близько, воно знаходилося буквально в кiлькох кроках вiд Сокола, - так говорили всi ознаки. Жила породи-супутника певно вказувала на величезну кам'яну брилу, що звисала над схилом мiжгiр'я. Саме тут, пiд цiєю брилою, мусило ховатися ультразолото!

Сокiл на мить замислився. Звичайно, легше за все було б висадити в повiтря цю важку брилу i не копатися пiд нею. Але пiд час вибуху скали могли пошкодити стiнки мiжпланетного корабля. Не годиться! Можна було б iще зробити серiю дрiбних вибухiв, руйнувати брилу по частинах. Але це забрало б силу-силенну часу; крiм того, невiдомо, на якiй глибинi, з якого боку брили ховається ультразолото, що вперто тiкало вiд геолога.

Зiтхнувши, Сокiл знову взявся за кирку. Треба спробувати з боку жили-супутника. Якщо його припущення здiйснюватимуться, тодi можна буде вжити електричний перфоратор, вiн допоможе. А коли брила виявиться надто твердою, тодi вже доведеться обмiркувати з товаришами, як розподiлити дрiбнi вибухи. А раптом йому пощастить - i самородки ультразолота виявляться саме в цьому мiсцi? Те, що ультразолото мусить бути в цiй системi порiд саме у виглядi самородкiв, Сокiл вирiшив давно, так пiдказував йому весь досвiд бувалого геолога-розвiдника.

Вiн встиг зробити пiсля вiдходу Риндiна всього лише кiлька енергiйних ударiв киркою, як у нього виникло неприємне вiдчуття незручностi. Воно зв'язувало його рухи. Соколовi здавалося, що позаду хтось стоїть i уважно, набридливо вдивляється йому в спину. Це вiдчуття було таким реальним, що вiн вирiшив: повернувся хтось з товаришiв. Не оглядаючись, вiн роздратовано сказав:

- Що то за дурна манера - пiдiйти ззаду i мовчки стояти.

I зразу ж таки вiн збагнув: таж не могли ще Ван Лун i Галя так швидко повернутися з печери! Дурниця яка, ясно, чому нiхто йому не вiдповiдає. Сокiл нервово обернувся - i зацiпенiв.

Дивна, незграбна i огидна iстота наближалася до нього знизу. Геолог мимоволi вiдсахнувся до кам'яної брили, яка височiла за ним. В нього втупилися холоднi прозорi очi, наче вдавленi в коричневий панцир голови. З обох її бокiв повiльно, вигинаючись у повiтрi, рухалися довгi жовтi щупальцi. Величезнi, розташованi горизонтально щелепи, схожi на кривi гострi шаблi, розсувалися дедалi ширше, готовi схопити, розсiкти надвоє свою здобич.

Сокiл здригнувся: та чи не той це фантастичний дракон, про появу якого так наполегливо розповiдала Галя, коли вони опритомнiли пiсля падiння на поверхню Венери?..

Правда, правда, нiколи й нiде земна палеонтологiя не знаходила в шарах юрського перiоду решток, якi бодай вiддалено нагадували таку тварину. Втiм, - хiба хоча б одна з зустрiнутих мандрiвниками на Венерi потвор, включаючи сюди i гiгантського павука, була знайома земнiй палеонтологiї?

Звiдки взявся тут цей дракон? Мiркувати про це довго не доводилося: напрям, в якому вiн рухався, сам давав вiдповiдь на запитання. Очевидно, вiн виповз iз заростей внизу, приваблений чимсь у мiжгiр'ї. Виповз обережно i безшумно, як хижак, що пiдкрадається.

На добрий десяток метрiв тягнулося тiло дракона, розподiлене на безлiч сегментiв. Воно звивалося, пiдтримуване великою кiлькiстю дрiбних, хутких нiжок, i повiльно посувалося вперед, немовби пливло на тих нiжках. Щупальцi дедалi неспокiйнiше ворушилися в повiтрi, i роззявленi щелепи нацiлювалися на здобич.

Якiсь нечiткi, неяснi спогади пролинали в головi похололого вiд жаху Сокола, Де вiн бачив щось подiбне? Коли це було? Таке - i разом з тим не таке, iнше?..

Нарештi, геолог згадав. Неслухняними пальцями вiн вiдстiбав кришку кобури, в якiй був автоматичний пiстолет, i нечутно, тремтячими губами шепотiв:

- Сколопендра... гiгантська сколопендра!

Так, цей дракон був би дуже схожим на земну хижу багатонiжку, якщо б її збiльшити в сотнi разiв! А земна сколопендра - найнебезпечнiша iстота, яка, вкусивши людину, вбиває її своєю отрутою! Так от яке чудисько бачили Галя Рижко i Ван Лун в iлюмiнаторi астроплана першої ночi їх перебування на Венерi, ось який дракон заглядав тодi всередину мiжпланетного корабля...

Сколопендра наближалася до Сокола, якого вона, очевидно, давно вже обрала собi жертвою i тепер не сумнiвалася в успiху. Вона невмолимо насувалася, не зводячи з нього гiпнотизуючого погляду холодних безжалiсних очей. Нарештi, Соколу вдалося вихопити пiстолет.

Притулившись спиною до кам'яної брили, яка не дозволяла йому вiдступати, геолог спробував прицiлитися прямо в голову сколопендри, мiж її немигаючими очима. Проте нiколи в своєму життi Вадим Сокiл не був хоча скiльки-небудь вмiлим стрiльцем, нiколи не приваблювали його анi полювання, анi спортивна стрiльба. Не зайнявся вiн учбовою стрiльбою i пiд час польоту в мiжпланетному просторi, хоча Ван Лун не раз нагадував йому про це. Тим бiльше непридатний вiн був на роль стрiльця тепер, коли заважало хвилювання i ствол пiстолета стрибав перед його очима.

Геолог перехопив праву руку лiвою, щоб спинити тремтiння. Це не допомогло, пiстолет i далi стрибав у руцi. Тодi вiн, уже не намагаючись цiлитися, з одчаєм натиснув на спуск пiстолета. Вiн забув, що автоматична зброя стрiляє, як кулемет, випускає кулi одну за одною, якщо натиснуто її спуск.

Частий дрiб пострiлiв пролунав у мiжгiр'ї i змовк. Сокiл опам'ятався тiльки тодi, коли пiстолет перестав стрiляти, хоча геолог все ще одчайдушно натискував на спуск.

"Що ж я наробив!.. Адже ж магазин пiстолета спорожнiв!" - прорiзала свiдомiсть Сокола страшна думка.

Пiстолет тепер не мiг допомогти: Вадим Сокiл навiть не захопив з собою з астроплана запасних обойм з патронами.

Геолог безпорадно озирнувся. Вiдступати немає куди. Велика кам'яна брила перегороджувала шлях. Вона з трьох бокiв замкнула Сокола своєю вдавленою холодною поверхнею. Тiльки внизу, промiж брилою i вологим грунтом лишалася вузька щiлина, куди можна було б втиснутися. Але - хiба не знайдуть його i там довгi щелепи дракона?

Потвора повiльно, неквапливо наближалася. її кругле блискуче тiло звивалося, уздовж нього пробiгали внутрiшнi хвилi, якi пiдiймали по черзi твердi сегменти - вiд хвоста, що закiнчувався двома вигнутими вiдростками, до широкої плескатої голови з страшними щелепами. Холоднi безжалiснi очi не вiдривалися вiд людини в скафандрi, що причаїлася, завмерши, бiля кам'яної брили, вони все ще гiпнотизували її своїм немигаючим пильним поглядом. Так робить беззахисною свою жертву удав перед тим, як схопити її.