Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

Все це трапилося так блискавично, так несподiвано... Удар по плечах, ривок угору - i все.

Ван Луна охопила лють. Його, досвiдченого, бувалого мандрiвника i мисливця схопила гiгантська бабка, як хапає сова маленьке мишенятко! Та хай вона хоч яка величезна, все одно, це тiльки бабка, якась комаха! I вона несе зараз його кудись в повiтрi, бажає ним поснiдати, чи що?.. Все це вiдбулося на очах товаришiв, яких саме вiн, Ван Лун, зобов'язаний був оберiгати вiд небезпеки... Уберiг, нема чого сказати! Ганьба! Що ж робити тепер?

Пересилюючи лють, опановуючи себе, вiн перевiрив зброю, яка лишилася при ньому. З ним був кинджал, його улюблений короткий широкий кинджал у пiхвах. На поясi висiли двi атомiтнi гранати. I в кобурi - невеличкий автоматичний пiстолет з розривними кулями. Не дуже багато, особливо для такого випадку, але все ж таки...

Швидким рухом Ван Лун вийняв з кобури пiстолет. Перше, що спало йому на думку, було - випустити кiлька куль у тiло бабки i в її голову. Але тут-таки вiн збагнув, що це було б рiвнозначно самогубству. Вбити бабку легко; якщо навiть не вбити, то принаймнi поранити, налякати пострiлами. Тодi вона, звичайно, випустить його iз своїх цупких лап. Втiм...

Вiн подивився вниз. Пiд ним повiльно пропливали верхiвки високих дерев, непрохiднi заростi тропiчних рослин. Он з оранжево-червоного листя виглядає гостра скеля, ще, ще... можна подумати, що такi скелi розкиданi всюди, по всiй поверхнi Венери! Бабка летiла на височинi метрiв двiстi. Падати з такої височини на верхiвки дерев, на скелi, - нi, на таке Ван Лун не згодний!

Лють поступово вщухала, замiсть неї виникав холодний спокiй, який завжди був властивий Ван Луну в хвилини серйозної небезпеки. Розум працював чiтко i ясно, автоматично вiдзначаючи найменшi змiни в станi тiла, найнепомiтнiшi рухи хижака.

Мисливець виразно вiдчував, як час вiд часу лапи гiгантської бабки мiцнiше стискають його, - нiби хижак перевiряв, чи цiла його здобич. Нiчого не вдiєш, хай перевiряє. Лишається тiльки чекати. Головне, щоб бабка не надто цiкавилася ним пiд час польоту, - проте й не губила iнтересу зовсiм, не випустила його з лап. Адже ж коли-небудь вона сяде! Тодi... о, тодi Ван Лун не упустить можливостi поговорити з нею як слiд. А поки що треба зберiгати цiлковитий спокiй, не дратувати хижака, не опиратися жодним рухом.

Ван Лун зовсiм ослабив м'язи, дав вiльно повиснути i рукам, i ногам. Вiн не ворушився. Вся його енергiя переключилася на роботу мозку.

Хотiлося ще хоча б раз поглянути на астроплан, на товаришiв, якi лишилися далеко внизу. Проте мiжпланетного корабля вже не було видно, вiн зник за скелями. Тим бiльше не було видно людей. Тiльки червона крапка прапора на жовтiй скелi ще виднiлася далеко позаду.

Зате тепер Ван Лун дуже добре бачив все мiжгiр'я. Воно розкинулося неправильною дугою. Нагромадження високих скель закривало вихiд з мiжгiр'я з одного боку. За ними яскравим срiблом виблискувала широка рiчка - чи не її мандрiвники бачили здаля в день першої вилазки?.. Ця рiчка протiкала майже поряд з мiжгiр'ям. Далi праворуч вона впадала до величезного моря, береги якого ледве вирiзнялися на обрiї. I до моря спускалися крутi схили мiжгiр'я, що й справдi здавалося звiдси старим руслом рiчки, яка чомусь змiнила свою течiю.

Цупкi лапи бабки знову мiцнiше стиснули тулуб Ван Луна, пiдтягаючи його ближче до величезної голови. Ван Лун не опирався. Вiн лише уважно стежив крiзь прозоре скло шолома, як повiльно повертається до нього голова бабки. Ось вiн побачив зцiпленi твердi краї пащi хижака, широкi зуби, що кiлькома гострими лезами оточували пащу. Голова хижака нахилилась. Бабка, очевидно, бажала якнайкраще роздивитися свою незвичну здобич.

Її лапи присунули людину вперед, ще ближче до голови. Ван Лун побачив, як повернулося до нього величезне зелене прозоре око. Вiрнiше сказати, то було не око, а безлiч маленьких опуклих очок, блискучих i прозорих, у кожному з яких вiддзеркалювався його цилiндричний шолом. Усi цi маленькi оченята, розташованi мов стiльниковi чашечки, i складали одне величезне вирячене око.

Бабка повертала голову направо, налiво, розглядаючи Ван Луна. Можна було подумати, що вона вражена незвичним виглядом схопленої нею поживи. Та й справдi, - хiба тримали колись її лапи людину, та ще й зодягнену в скафандр з прозорим цилiндричним шоломом?..

"Дуже не подобаєшся менi, - подумав Ван Лун, холоднокровно дивлячись прямо в очi хижака. - Якщо б я тобi також! Мабуть, не торкнулася б мене, певен!"

Проте цим i обмежилась його реакцiя на дiї бабки. Руки i ноги Ван Луна, як i ранiше, спокiйно й нерухомо звисали вниз. Вiн вичiкував, твердо вирiшивши: нiякої боротьби в повiтрi, нiякого опору, доки є ще надiя, що бабка не збирається шкодити йому. Стара китайська приказка вiрно радила: "Не треба стрибати в воду, поки човен ще не перекинувся!"

Величезнi сiтчастi крила хутко мелькали над ним. Бабка збiльшувала швидкiсть польоту: мабуть, у неї були якiсь свої мiркування.

Пiд Ван Луном все так само пропливали червоний лiс, оранжевi густi заростi, де-не-де прорiзанi ручаями i невеличкими озерами. Первiсна, незаймана природа встлала всю поверхню молодої планети розкiшним килимом багатющої рослинностi. Тим незвичнiшою здалася Ван Луну дивна темна пляма, яку вiн помiтив унизу. Серед густої оранжево-червоної рослинностi Венери та коричнева, майже чорна пляма виглядала просто дивовижною, вона нагадувала згарище, випалену пожежею дiлянку лiсу. Як могла трапитися тут пожежа? Хiба що вiд блискавки...

Проте придивившись уважнiше, Ван Лун вiдмовився i вiд такого припущення. Коли б темна пляма була б згарищем, то вона була б цiлком чорною, випаленою дотла. Мiж тим, зверху ясно було видно темно-коричневi стовбури дерев, навiть гiлки. Втiм, на деревах не було звичайного для рослинностi Венери червоного листя, вся дiлянка тому, очевидно, i набула дивного темно-коричневого кольору. Чому дерева втратили листя - i лише на однiй цiй дiлянцi?

Ще одна незрозумiла пляма в яскравому оранжевому рослинному килимi. Це вже щось подiбне до великої галявини. Дивно само по собi: адже ж досi Ван Луну не доводилося бачити нiяких галявин, уся поверхня планети була вкрита густими заростями - крiм, мабуть, тiльки скелястих мiсць, усiяних гострим камiнням. А тут виднiлася широка свiтло-оранжева галявина, немов вкрита високою травою. Нi, не лише травою! На галявинi можна побачити якiсь окремi свiтлi плямки... наче на травi лежать купи великого круглого камiння, що їх нiби навмисно зiбрала чиясь рука. Знову нез'ясована загадка, яку Ван Лун навiть не встиг обмiркувати, бо бабка круто повернула вбiк, зробила над лiсом велике пiвколо - i почала опускатися.

Ван Лун вiдчув, як мiцно, прискорено застугонiло його серце; наближався час вирiшальної бiйки. Вiн обережно поклав праву руку на кобуру з пiстолетом: чи не час? Проте через кiлька секунд вiн вирiшив: "Бабка, навiть дуже велика, все одно комаха. Проб'ю їй кулею голову: буде так само мiцно тримати мене лапами. Так, пам'ятаю: лапами комах керує не голова. Вони мають нервовi центри десь у грудях". Вiн не був певний цього, Ван Лун нiколи спецiально не займався комахами, втiм, десь у пам'ятi залишилися обривки давнiх, можливо, ще шкiльних, знань.