Василий Бережной - Археоскрипт (на украинском языке)

А Туо в цей час знайшов собi притулок... у зоопарку. Анiта перебрала в думцi усiх подруг i знайомих. Та дуже багата, до неї й не пустять; та живе далеко; ще iнша може б i згодилася переховати Туо, але... дуже гарненька. Нарештi Анiта згадала Марту - в неї красива душа i немiчне, розбите паралiчем тiло. Батько її працює в Зоо, там же в маленькому котеджику за озером вони i мешкають. I не дуже далеко, i вiдлюддя!

- Пiдемо до Марти, Туо, це недалеко i... безпечно. її батько й мати добрi, простi люди. Поживеш у них, а потiм побачимо.

Iшли глухими вулицями та завулками, намагаючись триматися в тiнi.

Другий випуск вечiрки iз сенсацiйним повiдомленням вже везли з друкарнi до кiоскiв, коли Анiта й Туо були коло огорожi зоопарку. Поминувши головний вхiд (вiн уже був зачинений), вони пiшли широким провулком, що вiддiляє територiю Зоо вiд житлового кварталу, i зупинилися бiля службових, чи, сказати б, господарських ворiт.

На щастя, хвiрточка була незамкнена.

Почувши рикання лева, Туо пожартував:

- Може, хоч серед звiрiв буде спокiйно.

Анiта затулила йому рота долонею i, вiдчувши поцiлунок, одсмикнула руку. Iшли тихо, не розмовляючи. Чути було, як вовтузяться звiрi у вольєрах, зрiдка озивався лев, кiлька разiв пронизливо верескнув якийсь птах. Дорiжка звернула до тихого озера, над яким уже вставав туман, понад берегом повела лiворуч, де в гущавинi саду подекуди свiтилися вiкна.

Вони зайшли до Марти саме тодi, коли на екранi телевiзора красувався сержант Жак Жаннель i молода гарненька брюнетка, ледве стримуючи посмiшку, розпитувала його про бiоробота.

Марта напiвлежала у лiжку-колясцi, блiда, змучена хворобою. Бiля коляски на килимку лежали, поклавши мордочки на лапи, двоє звiрят - левеня i тигреня. Мартинi темнi очi зблиснули радiстю, коли вона побачила подругу.

- Ой, коли б ти знала, яка сенсацiя! - вигукнула, подаючи сухорляву руку.

Поглянувши на екран, Туо спитав:

- Цiкаво?

- Авжеж! Дуже дотепно вигадали!..

- Чому ж вигадали? - спокiйно заперечив Туо. - Робот, про якого вiн розказує, - це я.

- Справдi? - Великi Мартинi очi ще побiльшали. Вона дивилася то на Туо, то на Анiту.

- Так, вiн про нього каже, той неотеса, - ствердила Анiта. - Тiльки Туо нiякий не робот, а людина.

- Ой, як цiкаво! - сплеснула долонями Марта. Заворушилася, неначе хотiла встати з своєї коляски.- От добре, що ви прийшли, я дуже рада! Справдi, це про вас, он i на фото ви...

Вона радiла, наче дитина, для якої казка переплелася з дiйснiстю.

13

Марта, її батько Робер Лаконтр та мати Луїза, як i сподiвалась Анiта, охоче погодились переховати в себе Туо. Вечорами, коли люди давали спокiй звiрам, Туо - або сам, або з Анiтою - блукав алеями парку, слухаючи голоси звiрiв i милуючись блиском їхнiх очей. У темрявi вони спалахували, як монокришталi. Якось Туо перелiз через металеву огорожу i пiдiйшов до клiтки, в якiй меланхолiйно дрiмали два розкiшнi тигри.

- Обережно! - вжахнулася Анiта.

А вiн просунув руку помiж товстим залiзним пруттям i погладив звiровi голову. Тигр позiхнув, поклав голову на лапи, i Туо кiлька разiв погладив його по шиї.

- Це ж хижi звiрi! - хвилювалась Анiта. - Хiба ти не бачив, не знаєш...

- А де ж би я їх бачив? На нашiй планетi звiрiв нема, а таких нiколи й не було.

- Тигри дуже небезпечнi!

- Не бiйся, Анiто, - заспокоював свою подругу, - з тигром легше встановити контакт, нiж iз Фрагом.

- Так, - замислилась Анiта, - Земля переповнена злом, а воно наче на дрiжджах сходить.

- Це ти влучно сказала, - Туо кинув на неї блискавичний погляд. - 3 усього видно: наростає катастрофа...

- У Сполучених Штатах опублiковано якийсь секретний документ про становище в свiтi. "Доповiдь з Айрон-Маунтiн* про можливiсть i бажанiсть миру". Так знаєш, що вважається найстрашнiшою загрозою? Мир! Там так i сказано, що якщо на Землi коли-небудь запанує мир, то людство опиниться на гранi найжахливiшої катастрофи.

______________ * Айрон-Маунтiн (англ.) - залiзна гора.

- Оце вже справдi хтось божевiльний склав ту доповiдь. Знаєш, Анiто, я зробив стрибок через космос, щоб ознайомитися з Археоскриптом - стародавнiм документом людства. Але на тому мiсцi уже пустеля... В цiй ситуацiї менi не залишається нiчого iншого, як з трибуни Органiзацiї Об'єднаних Нацiй застерегти усе людство - щоб воно не скотилося до ще страшнiшої прiрви. Деякий час переховаюся тут i буду пробиратися до Нью-Йорка. Не знаю тiльки, за який кошт...

- Якщо продати той дiамант - вистачило б не те що... Ти купався б у розкошi все життя!

- То, Анiто, не просто дiамант... я не вiддам його нi за якi багатства... А якщо я загину... та не будемо про це зараз, потiм я тобi все розповiм.

Анiта зупинилась. Прихилившись до нього плечем, прошепотiла:

- Я боюся, Туо, менi часом стає так страшно, так страшно...

- А я гадав: знайшов собi помiчницю - смiливу, мужню!

- Помiчницю... Ти мене не любиш, Туо... Вiн усмiхнувся:

- Може, сказати вiршами? Усi лiричнi збiрники, якi ти менi приносила, навiть недоладнi, я запам'ятав. "Море в твоїх очах, вулкан у моєму серцi..."

Анiта грайливо притулила долоню до його губiв, бо вже помiтила, що йому це подобається. Ледве чутно прошепотiла:

- Ти ж мене нi разу не поцiлував...

Туо розгубився. їй просто смiшно було бачити, як вiн опустив очi, нiби розглядаючи свої черевики.

- Розумiєш, Анiто... У нас це зовсiм по-iншому... У нас там... дiвчата вибирають собi юнакiв, чи жiнки - чоловiкiв. Мабуть, це пiшло вiд того, що коли першi люди висадились на планету, жiнок було менше, i, природно, вирiшальне слово мали вони. Тепер це традицiя, освячена десятками тисячолiть...

- Ох i гарно ж, - враз повеселiла Анiта, пiдскочила i повисла в нього на шиї. - Я за таку традицiю! Ти будеш мiй, мiй... - За кожним словом цiлувала його то в щоки, то в губи.

Туо вхопив її на руки i легко понiс помiж вольєрами, притискуючи до себе, немов дитину.

- Тепер ти пiймалася! Тепер не вирвешся!

Та вона вирвалася з рук, побiгла смiючись. Туо наздогнав, обiйняв. Обличчя їй розчервонiлось, зачiска розкуйовдилась, i дiвчина ще погарнiшала.

- Годi, годi, любий!.. - прошепотiла, тривожно озираючись навколо. - Ми про все забули...

- А хiба це погано - забути про все, скинути увесь психологiчний вантаж? Може, саме тодi проявляється оте, глибоко заховане в нас, iстинно людське?

- Угадай, що я зараз подумала.

- Ти подумала... про Марту. Так? Я тебе розумiю, Анiто, я як тiльки її побачив... Це дуже тяжкий випадок.

- Я знаю, любий. Але ж ти примусив сержанта... переборов Фрага... навiть мага здолав! Що як спробувати, га?

- Якщо нема незворотних змiн...

Звичайно, Туо спробує, але треба взяти до уваги важливий психiчний момент: Марта вже звикла до думки, що хвороба її невилiковна, вжилася в своє становище, пристосувалася i - знайшла певну рiвновагу. Якщо ж обнадiяти, а позитивних наслiдкiв не добитися - значить, нанести їй травму. До того ж вiн, Туо, не спецiалiзувався з медицини...