Василий Бережной - Археоскрипт (на украинском языке)

Коли вони вернулися до Марти, Анiта присiла навпочiпки перед її лiжком-крiслом i повiдомила:

- А ти знаєш, що ми вирiшили з Туо? Будемо лiкуватись!

Марта видивилась на неї великими очима:

- Ви ж... он якi здоровi!

- Та нi, тебе почнемо лiкувати. Пора вже...

- Мене?

- Так, тебе. Я хочу, щоб ти потанцювала у нас на весiллi!

Марта похитала головою, кволо ворухнулася її блiда рука:

- Хiба ти не знаєш, Анiто, що тато привозив найвiдомiших професорiв? Усе, вiн усе вiддав, що мав...

- Туо лiкуватиме безплатно. I я допомагатиму.

- Так, - обiзвався Туо, - спочатку проведемо курс вiтамiнотерапiї. Гiпноз мобiлiзує центральну нервову систему, але щоб вiдновити враженi дiлянки - директив iз центру замало, органiзмовi потрiбнi енергетичнi ресурси, будiвельнi матерiали... Ми з Анiтою пiдготуємось - вона завтра ж пiде до медичної наукової бiблiотеки...

Марта мовчала, слухала i мовчала. Тiльки по її обличчю можна було здогадатися, як вона починає хвилюватися. На блiдих щоках поволi виступили червонi рум'янцi, очi набрали вологого блиску.

Робер Лаконтр в душi не вiрив, що з цього щось може вийти, але кивав лисою головою на знак згоди. А чому б i не спробувати? Зайвий шанс...

Лагiдна, як тихе лiто, Луїза стиха промовила:

- Якби то дав бог...

Туо взяв сухорляву Мартину долоню в свою i, дивлячись їй у вiчi, спокiйно сказав:

- Ви мусите вiрити, Марто, що одужаєте. Цим ви допоможете нам з Анiтою.

Рука її потеплiла, голос хоч i дрижав, але вже пробивалися бадьорi нотки:

- I ще однiй особi допоможу... Собi!

14

На вечорах Фiлiї, як їх охрестила Марта, бувало все її товариство: батько - лисоголовий зоолог Робер Лаконтр; бистроока мавпочка Жюлi, яка вмощувалась у нього на колiнах i з цiкавiстю позирала на Туо; мама, що завжди забувала скинути свого фартушка; Анiта, що кожного разу перевiряла свою сумочку: чи не пiдкинули на роботi "жучка"? Тигреня на руках у Туо i левеня на килимку бiля коляски. Окинувши присутнiх поглядом своїх великих, таких промовистих очей i удавано суворо посварившись на Жюлi - щоб та не товклася, - Марта вiдкривала вечiр:

- Ну, що ж, усi зiбралися - i люди, i звiрi. Може, почнемо, Туо?

I Туо починав. Голос його звучав рiвно, без притискiв, навiть монотонно. Слова передавали iнформацiю i тiльки iнформацiю, не було жодного речення, що розсипалося б святковим фейєрверком, не вiдчувалося нiякого емоцiйного забарвлення. Проте слухали його з великим захопленням.

Навiть Марта не стомлювалася. Останнiм часом вона взагалi побадьорiшала - наслiдок iн'єкцiй рiзних вiтамiнiв, найважливiшим з яких Туо вважав В-48. Пiсля закiнчення курсу вiн розпочне лiкування гiпнозом...

Тим часом ця дивовижна людина розповiдає приголомшливi речi. Iнколи Мартi, та й не тiльки їй, здавалося, що все це не розповiдi, а сеанси навiювання; Марта бачила себе на тiй далекiй планетi в сузiр'ї Лiри - фiлiї Землi, була свiдком її незвичайної iсторiї.

- Сорок дев'ять тисяч дев'ятсот сiмдесят сiм рокiв тому земний космiчний корабель, пiсля довгих рокiв блукання в просторах Всесвiту, вiдкрив у сузiр'ї Лiри планету, дуже схожу на рiдну Землю... - так почав Туо свою першу розповiдь.

"Майже п'ятдесят тисяч рокiв тому?" - мовчки здивувалася Марта.

"Певне, вiн помилився, - подумав Робер Лаконтр. - Тодi людство ще було стадом тварин. Фантазувати треба про майбутнє".

"Але ж у нього пам'ять!" - радiсно заблищали очi в Анiти.

"Краще розповiв би щось iз нашого життя, - подумала Мартина мама. Нащо тi фантазiї?"

Ну, а що думали звiрята - лишається їхньою таємницею.

Тепер достовiрно невiдомо, чи експедицiя землян мала на метi, вiдкривши пiдходящу планету, оселитися на нiй i тим самим покласти початок розповсюдженню людства в космосi, чи, може, з iнших якихось причин, але тi космонавти лишилися назавжди в сузiр'ї Лiри. Легенди Фiлiї, а це все-таки своєрiдна iнформацiя, розповiдають, що змучений довголiтнiми мандрами Штурман, прочитавши данi спостережень планети: розмiри, щiльнiсть, сила гравiтацiї, склад атмосфери, перiод обертання, напруга магнiтного поля i багато iнших показникiв, аж до температури на полюсах, - вигукнув: "Нарештi - друга Земля! Годi блукати!.."

Величезний космiчний корабель у вогнi й диму опускався на поверхню планети. Коли змовкли двигуни, розвiявся дим i охолола пошарпана в мiжзоряних глибинах обшивка, вiдсунулися захиснi плити iлюмiнаторiв. Перед жадiбними очима космiчних мандрiвцiв з одного боку синiла вода, з другого темнiв гай, з третього пiдносилися аж до неба снiговi вершини гiр, а з четвертого - до самiсiнького обрiю розкинувся степ. Дивилися як завороженi дехто з побоюванням i недовiрою, дехто з надiєю, але всi - з цiкавiстю. Чи буде ця планета ласкавою матiр'ю, чи стане злою мачухою? А про те, що саме тут їм доведеться закiнчити життя, - вiдчували, здогадувались i старшi й молодшi. Якось одразу змiнилася атмосфера в колективi, i оте штурманське "годi блукати" було кинуте, звичайно, недаремно. Щось, мабуть, сталося з ракетою та й iз самим Штурманом, i це велике щастя, що їм вчасно вдалося причалити до берега! Дехто навiть запевняв, що була одержана якась незрозумiла iнформацiя з Землi.

Першим на поверхню планети вийшов Штурман. Вiтерець ворушив його посрiблене волосся, усi згори бачили - i це фiксувала стереофотоапаратура, як вiн вийшов за чорне коло, випалене дюзами на грунтi планети, вийшов, пiднiс руки, наче хотiв когось обняти, i впав. Саме так - не лiг, а впав, як пiдкошений колосок.

Спустилися, пiдбiгли до свого керманича - вiн лежав ниць, розкинувши руки, пальцi стискували жмутки трави...

Поховали Штурмана пiд ракетою - перша смерть i перша могила на новiй планетi. Та ракета i могила пiд нею, залитi згодом прозорим пластиком, стоять i досi - Монумент Висадки. Збираючись на Землю, Туо взяв з собою чимало фiльмокристаликiв, та вони пропали пiд час катастрофи в Сахарi, i зараз немає змоги продемонструвати фiльм iз життя Фiлiї.

Марта опускає очi, дивиться на свої сухорлявi руки, а бачить той високий обелiск, i могилу, i сивоголового Штурмана - ось вiн знову падає в траву. Вона й без фiльму все уявляє - слухає Туо i уявляє. I їй нiскiлечки не дивно, що бачить i могилу, i живого чоловiка, якому легкий вiтрець ворушить волосся.

Почалася Доба заселення планети...

Спочатку космонавти жили, звичайно, в ракетi - це була їхня фортеця в чужому, зовсiм незнайомому, а можливо, й ворожому свiтi. Та незабаром виявилось, що свiт цей якщо й не зовсiм гостинний, то в усякому разi неворожий. На превеликий подив, нi тварин, нi птахiв на континентах не виявили. Рослиннiсть багата, а тваринного свiту не було зовсiм. Зате моря i океани аж кишiли - i рибами, i ссавцями. Певне, був колись перiод жорсткої радiацiї Веги. Вода захистила своїх мешканцiв, а суходоли втратили...

Цiлий вечiр Туо розповiдав про свою далеку планету. Малював материки, переповiдав легенди, iсторичнi подiї.