Василий Бережной - Пiд крижаним щитом (на украинском языке)

- Це було б комiчно: фiлософи не прогулюватимуться, а бiгатимуть i на бiгу проголошуватимуть свою мудрiсть.

- З фiлософами ще можна впоратись: думки їхнi вiдомi, гайнувати час нiхто їм не дозволить. А от пересування армiй, бої. Хоча швидкiсть подiй i процесiв - явище вiдносне. Може, порiвнюючи з яким-небудь суспiльством на другому кiнцi Галактики, земляни живуть у блискавичному, так би мовити, темпi.

- Можливо, - згодилась Клара. - Але iнша iнтенсивнiсть може привести й до iнших наслiдкiв. Та мене хвилює не це. Менi здається, проект у самiй своїй сутi антигуманний.

Генрiх не мiг погодитися з цим i пiдкреслив, що бiороботи - це, власне, механiзми, або, сказати б, символи колишнiх дiючих сил.

- Механiзми... з емоцiями? Чим же вони вiдрiзнятимуться вiд людей?

Генрiх пустився в мiркування про юридичний статус бiороботiв, їхнє походження. До того ж експеримент, мабуть, доведеться розчленити запрограмувати тiльки вузловi, критичнi моменти, якi впливали на хiд iсторiї. Але Клара не вiдступалася, i Генрiх зрештою постарався перевести розмову на iнше.

Зручно розташувавшись на сидiннi коло Великого фонтана, вони заговорили про Кларину роботу. З чемностi Генрiх поцiкавився новими вiдкриттями iнституту "Геомагнiтний полюс".

- Нiчого особливого, - без ентузiазму сказала Клара. - Виявлено тенденцiю до зниження напруги магнiтного поля.

- Цiкаво, як це пояснюють вашi теоретики?

- З'явилась чергова гiпотеза - синхронної перiодичної пульсацiї.

- I яку ж перiодичнiсть виявлено?

- Нинiшнi параметри вважаються початком нового перiоду, а скiльки вiн триватиме...

- Дуже цiкаво.

- А я не бачу в цьому нiчого особливого.

Пiсля недовгої мовчанки Генрiх делiкатно запропонував:

- А може, зробимо вилазку на снiг?

Клара винувато посмiхнулась:

- Я боюся холоду. Та й часу, не маю. - Пiдвелася i запитала: - Ви зараз куди: на Космiчну Пращу?

- Так. - У Генрiховому голосi забринiв сум. - Я мушу повернутися на свою базу.

- Щасливо долетiти!

- А чи можу я коли-небудь ще прибути сюди? - спитав Генрiх.

- Так, - стримано дозволила Клара.

Генрiхове обличчя осяялось щасливою усмiшкою.

XII

Язики полум'я лизнули Никифоровi одежу, поповзли по рукавi, по грудях, по спинi. За мить вогонь охопив його всього, золотистi пломiнцi танцюють, наче справляючи якесь жахливе торжество на голому тiлi. Боляче, ох, як нестерпно боляче! I всерединi вогонь: пече, не дає дихати. Ноги теж не слухаються, скiльки вiн не бiжить, а здається, все стоїть на мiсцi! Напружує останнi сили, бо хижак ось-ось наздожене. Никифор вже не оглядається, кожною клiтиною вiдчуває жах, крик застряє йому в горлi, а крiзь зуби проривається стогiн. Звiдкись проникають приглушенi слова: "Вiн марить". Хто це сказав? Може, Клара?.. Так, так, он вона побiгла вiд нього, також уся обсипана золотистими пелюстками. Та почекай же!.. Никифор на бiгу починає рукою збивати з себе скалки полум'я; вони падають у траву, перестрибують iз стебла на стебло, люто кидаються на соковиту поживу, аж сичать. I вiн бiжить по тих пекучих пломiнцях, бiжить i почуває, що ось-ось упаде. "Серце! Пiдтримайте йому серце!.." - знову долинуло здалеку-здалеку.

Вiн притискує долоню до грудей, де замiсть серця бурхає клубок вогню, i вiдчуває легкi поштовхи. I нараз з грудей спадають пекучi кайдани. Ах, як гарно, коли тебе не пече! Гарно лежати в травi, луки гойдаються, наче зелена палуба корабля, заколисують. Повiки склеплюються, нема болю, нема вогню. Похитується земля - плавно так. Спати, спати...

...Тепер голоси звучать ближче, Никифор чує їх крiзь туманну пелену сну, але не може прокинутись. "Криза минула. Сказати по правдi, я дуже боявся сепсису. Iнфекцiя почала атаку одразу, i коли б рана не була оброблена вчасно, важко б ручатися за щасливий кiнець. Довелося б, певне, ампутувати ногу..." Голоси вiддаляються, тануть, i тодi Никифор таки розплющує очi. Де це вiн?

Згорбившись, сидить бiля нього, пiдперши голову кулачком, дiвчина.

- Вiруню... - впiзнає вiн дiвчину i шепоче пошерхлими вустами.

- Тсс... - свариться пальцем вона, у великих її очах i ляк, i радiсть. - Мовчи, тобi не можна говорити.

Никифор мовчить, тiльки дивиться. Потiм облизує пошерхлi губи i шепоче:

- Так, значить, мiг бути й сепсис?.. - У Вiри затрiпотiли густi вiї. В кращому разi ампутацiя?

- Лежи спокiйно, Ник. Минулося, от i добре.

- Та-ак, минулося... - Никифор перевiв погляд на прозору стiну, за якою виднiлася зеленкувата вода басейну. - А якби не ти?.. Недаремно менi Пiфiя казала, що я щасливий. Слухай...

А що слухати, не сказав. Зiтхнув i тiльки промовисто подивився на дiвчину. Вiра здогадалася: мабуть, хоче спитати про Клару. Болiсна гримаса з'явилася на її обличчi: ну що йому сказати?

- Бач, як виходить... - обiзвався Никифор. - Знову я опинився на цiй вiллi. Тут вiдпочивала Клара?

- Так, - хитнула головою Вiра. - Я сюди перебралася.

- Якесь зачароване коло...

- Може, перевезти тебе додому?

- Нi, не турбуйся...

"Йому тут приємно, - подумала Вiра. - Все нагадує про Клару. А коли асоцiацiї позитивнi, швидше одужає. Iнколи й iлюзiї бувають корисними". I справдi, його пам'ять вiдбирала з минулого лише радiсне, хороше. "Це ж тут вона була, - думав Никифор. - Цi стiни пам'ятають її голос, меблi ще, мабуть, не забули її тiла. I що в нiй такого... Дiзнатися б про це - значить зробити велике вiдкриття!"

Стiна за ним ледь помiтно засвiтилася й погасла - пенати викликають Вiру на зв'язок. Тепер, коли в примiщеннi з'явився хворий, вони перестали користуватися звуковими сигналами. Вiра полегшено зiтхнула, пiдвелася i вийшла, м'яко ступаючи по голубому пластику. Никифор дивився їй вслiд очима, сповненими надiї, сподiвання. Повернувшись за хвилину, Вiра побачила той самий вираз очей i сказала:

- Це Клара. Цiкавилась твоїм здоров'ям, просила вiтати...

Яким радiсним блиском засяяли його очi! Щось там у глибинi заяснiло, засвiтилося, запромiнилось. Вона цiкавилась! Просила вiтати!.. Невже не все втрачено? Можливо, Клара зрозумiла, що вiн завдав їй прикрощiв, з надмiру почуттiв?

А Вiра ледве стримувалася, щоб не заплакати. В серцi росла заздрiсть до подруги, i це було страшенно погано. Розмовляла вона зовсiм не з Кларою. Клара невiдомо де, Клара не хоче обзиватися, то Охоронцi Здоров'я цiкавились, чи все гаразд. Ех, Ник, Ник...

XIII

Побачивши на екранi Никового батька, Вiра прожогом кинулася по юнака. Батько дивився з екрана, як накульгує син, i спитав:

- Ну, як з ногою?

- Бачиш, уже ходжу!

Помовчали. Батько хмурився, торкався пальцями старанно поголеного пiдборiддя.

- Ну, а що збираєшся робити? - запитав згодом.

- Як тiльки одужаю, подамся в Антарктиду. Я доведу... Я всiм покажу... що Никифор Ярковий слiв на вiтер не кидає!

- I що ж ти доведеш?

- Я зроблю таке вiдкриття, таке вiдкриття!

Батько поглянув синовi у вiчi:

- Це добре, Ник, що в тебе завзяття. От тiльки мотиви менi не подобаються. Покажу, доведу... Це хлоп'яцтво. Помiркуй спокiйно, сам зрозумiєш. Тобi треба почати з усвiдомлення того факту, що ти живеш у суспiльствi...