Право - КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ

Якщо незаконна винагорода не була одержана або була одержана її частина (менша, ніж два неоподатковуваних мінімуми доходів громадян) з причин, незалежних від волі винного, вчинене слід кваліфікувати за відповідною частиною ст. 15 та ст. 354 КК.

10. Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом, корисливими мотивом та метою. Винний усвідомлює, що він незаконно одержує винагороду шляхом вимагання з використанням становища, яке він займає на державному підприємстві, в установі чи організації, і бажає цього.

11. Суб’єкт злочину — спеціальний. Ним може бути працівник державного підприємства, установи чи організації, незалежно від роду діяльності, який не є службовою особою (секретар-референт, консультант тощо). Це можуть бути особи, які працюють в апараті правоохоронних органів, дипломатичної служби, у сфері виробництва, медичного, культурного обслуговування тощо.

Державні підприємства — це підприємства, засновані на державній чи комунальній власності, тобто власником яких є держава чи органи місцевого самоврядування. Державні установи та організації — це організаційні структури, які здійснюють практичне виконання завдань і функцій держави, не займаються підприємницькою діяльністю, і фінансування робіт, пов’язаних з їх діяльністю, здійснюється за рахунок асигнувань, що виділяються з державного бюджету або з місцевих бюджетів адміністративно-територіальних одиниць («Державний класифікатор України: Класифікація організаційно-правових форм господарювання», затверджений наказом Держстандарту України від 22 листопада 1994 р. № 288 (Інформаційний бюлетень Міністерства статистики України. — Ужгород, 1995. — № 1. — С. 25); глава 8 «Державні та комунальні унітарні підприємства» Господарського кодексу України від 16 січня 2003 р.)

Особи, які є працівниками недержавної сфери, кримінальній відповідальності за такі дії не підлягають. Службові особи, які одержали незаконну винагороду, відповідають за одержання хабара за ст. 368 КК.

Стаття 355. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань

1. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, тобто вимога виконати чи не виконати договір, угоду чи інше цивільно-правове зобов’язання з погрозою насильства над потерпілим або його близькими родичами, пошкодження чи знищення їх майна за відсутності ознак вимагання, —

карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.

2. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб, або із погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або поєднане з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я, або з пошкодженням чи знищенням майна, —

карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.

3. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, вчинене організованою групою або поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я, або таке, що завдало великої шкоди чи спричинило інші тяжкі наслідки, —

карається позбавленням волі на строк від чотирьох до восьми років.

1. Суспільна небезпечність злочину полягає в тому, що він посягає на суспільні відносини, що забезпечують дотримання встановленого порядку виконання цивільно-правових зобов’язань.

2. Об’єктивна сторона злочину виявляється у примушуванні до виконання або невиконання цивільно-правових зобов’язань (договір, правочин або інше цивільно-правове зобов’язання). Примушування — це вимога, пов’язана із погрозою насильства щодо потерпілого або його близьких родичів або із погрозою пошкодження або знищення їх майна, за відсутності ознак вимагання.

Цивільно-правове зобов’язання — це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку (ст. 509 ЦК 2003 р.).

Підставами виникнення цивільно-правових зобов’язань є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти (докладніше див. ст. 11 ЦК 2003 р.).

3. Статтею 355 КК передбачена відповідальність за примушування до виконання чи невиконання лише цивільно-правових, а не будь-яких зобов’язань, обов’язок виконання яких покладається на особу нормами інших галузей права (кримінального, адміністративного, сімейного, трудового та ін.). Такі дії можуть утворювати склади інших злочинів, наприклад, самоправства, перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку та ін.

Відповідальність за ст. 355 КК може настати лише тоді, коли особа примушується до виконання чи невиконання існуючого зобов’язання, що виникло з підстав, передбачених чинним законодавством (абз. З п. 17 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти власності» від 25 грудня 1992 р. № 12).

4. Особа може примушуватися до виконання цивільно-правових зобов’язань не лише за дійсними, але й за недійсними правочинами. До недійсних правочинів відносяться фіктивні (укладені без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином — ч. 1 ст. 234 ЦК 2003 р.), удавані (вчинені з метою приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили — ч. 1 ст. 235 ЦК 2003 р.) і нікчемні (недійсність яких встановлена законом — ч. 2 ст. 215 ЦК 2003 р.).

Недійсними є правочини: 1) зміст яких суперечить ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) вчинені особою, яка не має необхідного обсягу цивільної дієздатності (наприклад, вчинене малолітньою чи неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності); 3) коли волевиявлення учасника правочину не є вільним і не відповідає його внутрішній волі (вчинені під впливом обману, насильства); 4) правочини, не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними (наприклад, вчинені у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною); 5) правочини, вчинені батьками (усиновлювачами) всупереч правам та інтересам їхніх малолітніх, повнолітніх чи непрацездатних дітей (ст. 203 ЦК 2003 р.).

Недійсність цивільно-правової угоди не є перешкодою для кваліфікації діяння за ст. 355 КК, оскільки недійсна угода (так само, як і дійсна) породжує певні цивільно-правові зобов’язання для однієї із сторін.