Джоан Ролінґ - Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

Гаррі глипнув на Герміону. Вона похмуро дивилася на Ксенофілія, але не сперечалася.

— А де зараз, на вашу думку, може бути бузинова чарівна паличка? —запитав Рон.

— А хто це може знати? — стенув плечима Ксенофілій, визираючи з вікна. —Хтозна, де захована бузинова палич ка? Слід уривається на Аркусі й Лівію. Хто скаже, котрий з них насправді переміг Локсія і хто забрав чарівну палич ку? А кому відомо, хто потім здолав їх? Історія, на жаль, про це мовчить.

Запала тиша. Нарешті Герміона запитала напруженим голосом:

— Містере Лавґуд, а чи родина Певерелів якось причетна до Смертельних реліквій?

Ксенофілія це запитання застало зненацька, а Гаррі це прізвище щось нагадало, тільки він не міг пригадати, що саме. Певерел… десь він уже його чув…

— А ти ввела мене в оману, дівчино! — здивовано витрі щився на Герміону Ксенофілій і випростався в кріслі. — Я думав, ти про пошук реліквій нічого не знаєш! Багато хто з нас, шукачів, вірить, що Певерели безпосередньо… най— безпосередніше!… причетні до реліквій!

— А хто такі Певерели? —поцікавився Рон.

— Це прізвище було на тій могилі зі знаком, у Ґодриковій Долині,—пояснила Герміона, не зводячи очей з Ксенофілія. — Іґнотус Певерел.

— Отож! — повчально підняв вказівного пальця Ксенофі—

лій. — Знак Смертельних реліквій на Іґнотусовій могилі — це переконливий доказ!

— Чого? — здивувався Рон.

— Та того, що три брати з казки —це й були брати Певере—ли: Антіох, Кадмус та Іґнотус! Що вони й були найпершими власниками реліквій!

Ще раз зиркнувши у вікно, він зіп'явся на ноги, узяв тацю й пішов до Гвинтових сходів.

— Залишитесь на вечерю? — крикнув він уже на сходах. — Усі завжди просять у нас рецепт юшки з прісноводних гогімпів.

— Мабуть, щоб показати у відділі отруєнь лікарні святого Мунґа, — ледве чутно пробурмотів Рон.

Гаррі дочекався, коли Ксенофілієві кроки залунали внизу, на кухні, і аж тоді заговорив.

— Що скажеш? — запитав він Герміону.

— Ой, Гаррі, — втомлено відповіла вона, — це таке несусвітне безглуздя. Знак має означати щось цілком інше. А це все — його дивне тлумачення. Шкода змарнованого часу.

— Якщо я не помиляюся, це він приніс нам зім'яторогих хропачів, — сказав Рон.

— То ти також у це не віриш? —запитав його Гаррі.

— Нє—а, це з тих казок, що розповідають дітям, коли їх повчають: "Не шукайте собі пригод, не встрявайте в бійки, не захоплюйтесь тим, що краще взагалі не займати! Сидіть собі тихенько, робіть своє, і все буде добре!" Та й узагалі, — додав Рон, — може, саме через цю казку вважається, що бузинові чарівні палички — нещасливі.

— Що ти маєш на увазі?

— Та різні забобони. "Хто у травні народився, той із маґ—лом одружився". "Хто у сутінках чарує, того північ розчарує". "Якщо палка з бузини — не знайдеш собі жони". Та ви ж, мабуть, чули ці приказки. Мама їх безліч знає.

— Нас з Гаррі виховували маґли, — нагадала Герміона, — а в них інакші забобони. — Вона важко зітхнула, бо з кухні долинув ядучий запах. У тому, що її так дратував Ксено—філій, був і позитивний ефект — вона забувала сердитися

на Рона. — Думаю, так воно і є, — погодилася вона з ним. — Це просто повчальна казочка, бо ж очевидно, який з дарів найкращий, і що треба вибирати…

Усі троє закінчили речення одночасно. Герміона сказала: "плащ", Рон — "паличку", а Гаррі — "камінь".

Друзі здивовано перезирнулись і мало не розреготалися.

— Це ж ясно, що треба казати "плащ", — сказав Герміоні Рон, — але навіщо бути невидимим тому, хто має таку паличку? Це ж всемогутня паличка, Герміоно, ти тільки подумай!

— Та й ми вже маємо плащ—невидимку, —додав Гаррі.

— І він нас не раз виручав, якщо ви ще не помічали! — пирхнула Герміона. — Тоді як чарівна паличка тільки при тягує всіляке лихо…

— …якщо забагато про неї патякати, —засперечався Рон. — Якщо бути таким дурним, щоб танцювати, розмахувати нею над головою й виспівувати: "Я маю всемогутню паличку, ану зачепіть мене, хто сміливий". Просто треба тримати язика за зубами…

— Воно—то так, але чи довго б ти його втримав? — скептично скривилася Герміона. — Єдине, що ми від нього почули, то це те, що легенди про надмогутні чарівні палички існують уже не одну сотню років.

— Справді? — здивувався Гаррі.

Герміоні важко було стримувати роздратування. Вираз її обличчя був такий до болю знайомий, що Гаррі з Роном аж обмінялись косими посмішками.

— Жезл Смерті, паличка Долі — вони вже століттями під різними назвами з'являються в казках, причому найчастіше ними володіють темні чаклуни, і чомусь починають ними вихвалятися. Професор Бінс декого з них згадував, але… ой, та все це дурниці. Могутність чарівних паличок залежить від того, які чаклуни ними користуються. Дехто просто любить похвалитися, що його паличка найбільша й найкраща.

— А звідки ти знаєш, — засумнівався Гаррі, — що всі ці

чарівні палички, такі як жезл Смерті і паличка Долі — це не одна й та сама чарівна паличка, тільки назви впродовж століть змінюються?

— І що всі вони — не та бузинова паличка, яку виготовила Смерть? — здивувався Рон.

Гаррі засміявся — дивна ідея, що стрілила йому в голову, була таки сміховинна. Його власна чарівна паличка, нагадав він собі, була з гостролисту, а не з бузини, до того ж виготовив її Олівандер — це було відомо, незважаючи на все, що вона виробляла тієї ночі, коли Волдеморт гнався за ним у небі. Та якби вона була всемогутня, то хіба ж зламалася б?

— А чого ти обрав камінь? —запитав у нього Рон.

— Якби можна було повертати людей, то з нами був би Сіріус… Дикозор… Дамблдор… мої батьки…

Ні Рон, ні Герміона не всміхнулися.

— Але ж вони, якщо вірити бардові Бідлу, не захочуть сюди повертатися, — сказав Гаррі, згадуючи казку. — А чи є ще й інші казки про камінь, що може воскрешати мертвих?— запитав він Герміону.

— Нема, — сумно відповіла вона. — Не думаю, що ще хтось, крім містера Лавґуда, вірить, що це можливо. Бідл, мабуть, позичив ідею з легенди про Філософський камінь. Замість каменя, що робить безсмертним, вигадав камінь, що завертає смерть.

Запах з кухні дедалі дужчав і чимось нагадував підгорілі труси. Гаррі сумнівався, що зможе з'їсти бодай дрібку Ксено—філієвої страви, щоб той не образився.

— А як же плащ? — повільно проказав Рон. — Невже ви не бачите, що тут він таки правду казав? Я вже так звик до Гарріного плаща й до того, який він надійний, що навіть не задумувався про це. Я не чув, щоб хтось ще мав такий плащ, як Гаррі. Він безвідмовний. Нас ще ні разу під ним не побачили…

— Ясно, що не побачили, Роне! Ми ж стаємо під ним невидимі!

— Але все, що він казав про інші плащі —а то не якісь там дешевинки по десять за кнат — то, знаєте, правда! Я про це якось раніше не думав, але не раз чув про плащі, з яких від старості вивітрюються чари, або вони зношуються й рвуться від заклять. Плащ Гаррі належав ще його батькові, тож не скажеш, що він новенький, але він просто… досконалий!