Джоан Ролінґ - Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— Ну добре, Роне, нехай. Але ж камінь…

Поки вони пошепки сперечалися, Гаррі ходив по кімнаті, майже їх не слухаючи. Підійшов до Гвинтових сходів, ковзнув очима вгору і одразу прикипів поглядом. Зі стелі горішньої кімнати на нього дивилося його власне обличчя.

Після короткого збентеження він зрозумів, що то не дзеркало, а картина. Заінтригований, він поліз сходами нагору.

— Гаррі, що ти робиш? Не лізь туди без нього! Але Гаррі вже був на третьому поверсі.

Луна прикрасила стелю своєї кімнати п'ятьма чудово намальованими обличчями своїх друзів: Гаррі, Рона, Гермі—они, Джіні та Невіла. Вони не рухалися, на відміну від портретів у Гоґвортсі, однак певна магія в них відчувалася. Гаррі здалося, що вони дихають. Навколо картин звивалося неначе п'ять золотих ланцюжків, з'єднуючи їх між собою, та коли Гаррі уважно придивився, то виявив, що то не ланцюжок, а одне—єдине слово, написане тисячі разів золотим чорнилом: друзі… друзі… друзі…

Гаррі відчув приплив приязні до Луни. Роззирнувся по кімнаті. Біля ліжка була велика фотографія малої Луни з дуже схожою на неї жінкою. Вони обнімалися. Луна на знімку була охайна й доглянута — в житті Гаррі її такою не бачив. Фотокартку вкривав порох. Це Гаррі трохи здивувало. Він озирнувся ще раз.

Щось тут було не так. На блідо—голубому килимі теж лежав товстий шар пилу. У шафі з нещільно зачиненими дверцятами не було одягу. Ліжко було якесь холодне й непривітне, мовби на ньому не спали вже кілька тижнів. Павутина затягувала найближче вікно, за яким світилося криваво—червоне небо.

— Що там таке? — поцікавилася Герміона, коли Гаррі зійшов униз, та він не встиг відповісти, бо з кухні саме піднімався Ксенофілій з тацею, заставленою мисками.

— Містере Лавґуд, — запитав Гаррі. — А де Луна?

— Не зрозумів?

— Де Луна?

Ксенофілій завмер на сходах.

— Я… я ж вам уже казав. Вона там, біля Нижнього мосту, ловить плімпів.

— А чого ж у вас на таці лише чотири миски?

Ксенофілій спробував щось сказати, але не видушив з себе ні звуку. Тишу порушувало тільки невтомне пихкання друкарського верстата та легке бряжчання таці в тремтячих руках Ксенофілія.

— Таке враження, що Луни тут не було вже кілька тижнів, —сказав Гаррі. — Нема її одягу, і на ліжку вже давно ніхто не спав. Де вона? І чому ви постійно дивитесь у вікно?

Ксенофілій впустив тацю. Миски гойднулися й порозбивалися. Гаррі, Рон і Герміона вихопили чарівні палички і Ксенофілій завмер, з рукою, що ледь—ледь не встигла сягнути в кишеню. У цю мить друкарський верстат голосно бахнув і на підлогу з—під скатертини посипалися численні номери "Базікала"; верстат нарешті замовк.

Герміона, не відводячи чарівної палички від містера Лав—ґуда, нахилилася й підняла один журнал.

— Гаррі, подивись.

Незважаючи на розгардіяш, він швидко підійшов до неї. На першій сторінці "Базікала" красувався його знімок з написом "Небажаний номер один" і повідомленням про винагороду за нього.

— Що, "Базікало" змінив редакційну політику? — холодно поцікавився Гаррі, а мозок його працював на повних обер тах. — Цікаво, що ви робили, містере Лавґуд, коли вийшли з будинку? Посилали сову в міністерство?

Ксенофілій облизав губи.

— Вони забрали Луну, — прошепотів він. — За все те, що я

досі писав. Забрали мою Луну, і я не знаю, де вона, і що з нею зробили. Але вони можуть її повернути, якщо я… якщо я…

— Здасте їм Гаррі? — договорила за нього Герміона.

— Нічого не вийде, — категорично заперечив Рон. — Геть з дороги, ми звідси йдемо.

Ксенофілій був схожий на примару — постарішав років на сто, губи скривились у страхітливій посмішці.

— Вони тут будуть з секунди на секунду. Я мушу вряту вати Луну. Я не можу втратити Луну. Ви звідси не підете.

Він розставив руки перед сходами, і в Гарріній уяві на мить постала його мати, що зробила те саме, захищаючи його ліжечко.

— Не змушуйте нас завдавати вам шкоди, — попередив Гаррі. — 3 дороги, містере Лавґуд!

— ГАРРІ! — закричала Герміона.

Повз вікна пролітали постаті на мітлах. Скориставшись тим, що гості відвернули очі, Ксенофілій вихопив чарівну паличку. Гаррі вчасно зрозумів їхню помилку. Він кинувся вбік і ледве встиг відштовхнути Рона й Герміону з траєкторії приголомшливого закляття. Воно пролетіло кімнату і влучило в ріг різкопроривця.

Стався колосальний вибух. Кімнату розтрощило вщент. На всі боки полетіли уламки дерева, шматки паперу і всякий мотлох, усе навколо огорнула непроникна хмара густого білого пилу. Гаррі підлетів угору, а тоді гахнувся об підлогу, нічого не бачачи й затуляючи руками голову від уламків, що сипалися на нього. Чув, як верещить Герміона і кричить Рон. Щось зі страхітливим брязкотом загуркотіло додолу сходами, і він зрозумів, що то падає спиною вниз збитий з ніг вибухом Ксенофілій.

Гаррі спробував вибратися з—під уламків, що мало не засипали його з головою. Через густу куряву ледве міг дихати й бачити. Півстелі обвалилося і край Луниного ліжка звисав у діру. Погруддя Ровіни Рейвенклов без половини обличчя лежало неподалік, у повітрі кружляли клапті роздертого пергаменту, а друкарський верстат лежав на боці, перекри—

ваючи сходи на кухню. Поблизу заворушилася ще одна біла постать, і Герміона, вкрита пилом і сама схожа на статую, притулила пальця до вуст.

Унизу, грюкнувши, відчинилися навстіж двері.

— Траверсе, чи ж я тобі не казав, що нема чого спішити? —пролунав грубий голос. —Хіба не казав, що в цього психа просто почалися чергові галюцинації?

Щось бахнуло, і Ксенофілій закричав з болю.

— Ні… ні… нагорі… Поттер!

— Я ж тобі ще на тому тижні казав, Лавгуде, що ми повернемося тільки заради надійної інформації! Пригадуєш минулий тиждень, коли ти хотів обміняти дочку на ідіотський головний убір, що стікав кров'ю? А тиждень перед тим… —знову щось бахнуло й пролунав крик… — коли ти думав, що ми її віддамо, якщо ти надаси нам докази існування зім'ято… — бах! — … рогих… — бах! —хропачів?

— Ні… ні… благаю вас! — ридав Ксенофілій. —Там справді Поттер! Справді!

— А тепер ти нас покликав, щоб підірвати! — проревів смертежер. Посипався град ударів упереміш з воланням агонізуючого Ксенофілія.

— Селвине, зараз тут усе обвалиться, — почувся інший, холодний, голос, і відлуння від нього гайнуло покрученими сходами. — Сходи нагору завалило. Якщо розчистимо, будинок може впасти.

— Брехлива ти паскудо! — крикнув чаклун, якого звали Селвин. — Ти ніколи в житті не бачив Поттера? Думав заманити нас сюди і вбити? І ти ще надієшся повернути собі своє дівчисько?

— Я присягаюся… клянуся… Поттер нагорі!

— Геменум ревеліо, — пролунав голос під сходами.