Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Тьотя Ася приїхала!

Коли занепав її черв’ячний бізнес (бо всі рибалки з безпечної, захищеної профспілками-школою комунізму колиски були нагло висмикнуті у ринок, де не з вудкою в робочий час сидіти, а, як хортові, всіма кінцівками хліб здобувати), кістлява рука голоду почала вимальовуватися на обрії перед Ніною Мануйлівною Вовчик з Тихих Вод. Де й досьогодні живе її мама Феодосія Вовчик.

Ви ще сумніваєтеся, чи торгувала Нінка краденим з м’ясокомбінату м’ясом? Чи бігала од міліції, чи провонювалася м’ясним в’їдливим духом, що його жоден ґель для душу пе аш п’ять і п’ять «Проктор енд Ґембл» не брав? У неї досі робиться незатишно на душі, як згадає беркутівські рейди, що час від часу налітали на японських крутих автах і розгортали бойові дії на підтримання конституційного ладу на стихійних базарах. Круті шафоподібні хлопці в камуфляжі (аби їх було непомітно серед юрби?), розцяцьковані раціями, кийками, наручниками, тупотіли грубезними кованими черевиками і вигукували команди страшливими голосами. Супротивник швиденько прикривав крам, розпихував його по валізах, намагаючись набути законослухняного вигляду, і стиха, аби не почули доморослі копи, вживав ненормовану лексику. Торговки підпільним м’ясом підхоплювали свої клейончасті засмальцьовані торби і тікали з місця бойових дій, супроводжувані роями наглої, тлустої чорно-зеленої мушви і ватагами соціяльно незахищених собак. А з-за ґрат базару зверхньо поглядали на хамішуцер біля ринковій площі торговці в законі. Брахман ніколи не зрозуміє парія.

Щастя Нінон було в тому, що за неї потурбувалася матінка природа: одне діло, коли від міліції бігає з брудними торбами якась миршава «синьоглазка» без зубів у заяложеному, лискучому, як у Гебельса, плащі, де матерії вже не видно під масними плямами, у ґумових колись-чоботях на босу брудну ногу, а зовсім інше - коли підтюпцем намагається заховатись в якусь мишачу нірку біло-рожева центнерна зефірина у квітчастому до колін. Нінон, грішна, полюбляла вишукано вбратися. Аби все світилося, блищало, вигравало. Де треба, туго облягало, де не треба, майоріло сонце-кльошем з «мокрого» шовку. І підтвердження своєму стилю знайшла Нінон у манері одягу дружини Жиріновського. Від якого по-дівчачому платонічно фанатіла.

На точку, де приторговувала з торби підозрілою нелеґітимною яловичиною Нінон, стало вчащати міліцейське начальство, одне вище за друге, розпускати павичеві хвости. «Еврі тайм під час їжі ви піддаєте свої зуби загрозі карієсу», - тонко натякали Нінон дільничні уповноважені.

«Дірол» з ксилітом і карбамідом захистить ваші зуби з ранку до ночі», - прямо по-солдатськи рубали сержанти й старшини. «Слухай своєї спраги, пий «спрайт», - зваблювали капітани й майори. «Перемагає, хто вкладає», - переступало всі рамки пристойності старше офіцерство. І хто знає, не оселися в її могутньому вразливому серці фатальна пристрасть до Душмана, цей амок, цей па-па-па-пам Бетховена, може й знайшла б себе Нінон на разі міліцейською майоршею, ба навіть полковничихою. Полагодила б платинову фризуру, купила б замість покійного «запорожця» підтоптану «Тойоту» та й заспівала б густим басом, уже цілком документально: «Я козачка твоя, я дружина твоя, пане полковнику мій синьо-о-окий».

Все, все перепсував, перекапустив, перегидив, перехарамаркав Душман. Хоч би раз, ну, один-одненький разок за п’ять років сказав, що ожениться. Хай не зараз, колись, через десять років, після дощу в четвер на тому тижні, як Жириновський стане президентом нового СССР. Нінон було б легше. Думати, що тебе звабили, а по тому одурили - це перекласти частину відповідальности на партнера. Удвох нести легше… Але сміявся Душман, вишкіряв білісінькі свої зубиська під чорними, як ніч або його пекельна душа, вусами, між тугими вустами мальборовського ковбоя і дивився на нещасного кролика Нінон так… Ставав добрішим і прихильнішим, коли у Нінон заводилася сяка-така копійчина.

Що його було робити, дорога редакціє? Вертати до мами?

Триста лєт снилася Нінон перспектива коров’ячо-городньої безстрокової каторги. Триста п’ятдесят лєт вона їй снилася.

Вірила Нінон Вовчик у свою зірку-провідницю. Завжди в скрутну хвилину дарувала їй доля якесь диво-чудо, посилала рятівну людинку з рятівним колом. Завдання було одне - втриматися на поверхні до їх (людини і кола) з’яви, аби не скінчити свій життєвий шлях десь на смітнику, серед драних яскравих упаковок від заморських смаколиків.

Нінон покинула сумні думки і визирнула за поріг. Над Трапезундом-Трабзоном не було жодної хмаринки. Пахощі моря, густі, схожі на гіркуваті чорнобривцеві, домінували у терпкому повітряному коктейлі південного порту. Особливо, як вийти за поріг і завернути у провулок, що аеродинамічною трубою втягував свіжий морський подих у просякнуті відпрацьованими автовими газами легені міста.

Проте Нінон Вовчик без потреби з лавки, де за леґальною версією торгувала за наймом, не виходила. Ці турки дивували навіть її, яка багато чого в цьому житті бачила. З’ява Нінон на турецькій вулиці мала б обставлятися як візит Папи Римського, з поліційними кордонами, посиленими нарядами сек’юріті і броньованим папамобілем, аби не стати фатальною для палких анталійських прихильників пишної жіночої краси.

Практична Нінон була вже обстріляним житейським бійцем, коли вперше зібралася виїхати до Туреччини по крам. Як ото колись чумаки у Крим по сіль. Розуміючи, що пасовисько вже добряче витолочене армадами вітчизняних «човників», вона з калькулятором у руках і своїм інтересом у голові довго прикидала, чи вкладається цей крок у ґенеральний план побудови комунізму в ареалі існування окремо взятої людини - Нінон Вовчик. Відомо було їй і про інший бізнес, що як картопляне поле колорадських жуків приманював її вітчизняних посестер.

Сентиментальна, тонкосльоза, не як сестра Валентина, Нінон все ж анітрохи не співчувала новопосталим Роксолянам, які аматорським штурмом брали ласолюбних сучасних сулейманів, вважаючи за свій найбільший життєвий успіх втрапити до їхніх бордельних гаремів. Українські Наташі нехтували огромом оприлюдненої інформації про небезпеки й невигідність цього бізнесу, по-тарганячому лізли в пастку з хлорофосом і сотнями наражалися там… Алґоритм сучасних роксолянських набігів на Туреччину був усім відомий.

Спершу - гоц, гоц, гоц, приїхали, розбрелися, рознюхалися.

Тоді - гоца-др###ала, гоца-др###ала по шинках та банях. І насамкінець - др###ала, др###ала, др###ала, аби ноги на плечі, і на них вироблене, замордоване тіло із заробленими болячками й синцями. Ідею піти таким шляхом Нінон відкинула одразу й безповоротно. І не тому, що боялася конкуренції: на цьому ринзі і у своїй ваговій категорії їй не було чого страхатися, - будьяка добровільна бранка на її тлі виглядала задрипою. Нінон шанувалася. Їй потрібні були не просто гроші на витребеньки й забаганки. Їй потрібний був стартовий капітал для відкриття свого бізнесу. Нінон вирішила поєднати два бізнеси - торговий і роксолянський - взявши з кожного найвигідніше й відкинувши непотріб.