Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Шахтарі у вибоях і друкарки за машинками - діти з пасочками. Ні, у нашева крильца нє вздроґнєт калакольчік. Ніколи.

Вона хоче бути сильною, щасливою, а отже багатою, і вона буде такою. Навіть якщо день від дня землю гризтиме, день при дневі з-під кігтів виколупуватиме, день крізь день з будь-якої гнойової купи видзьобуватиме своє щастя. Бо вона - вільна. І всі надбудовні брехливі застороги про сумління й інші глупства потрібні їй, як у голові дупна кишка. Ніколи й нікому не піднесе себе Валентина Вовчик, як сказав поет, «із зеленню наївності в зубах». Не треба нас дурити, ми ще не такі п’яні.

На разі, скінчилося для бабів спокійне життя. Першим з’явився лозоходець, трохи причмелений довгокосий дядько. Він ходив Федосьчиним згарищем з роздвоєною лозиною у тремтливих руках і зосереджено пас лозину очима.

Навколишня дійсність його не цікавила.

- Ва-у-у-у-у!

На несамовитий крик лозоходця вихопилися на двір обидві баби, кіт Мариська, і навіть собака вистромила цікавого носа з будки. Перед остовпілим дядьком стояла чорна чавунна Феодосія Вовчик - бюст на батьківщині Героя.

Бюст був важезним, той давній вибух навіть не зрушив його з місця, лише обсмалив. На чорному цього не було видно, а у Федоськи руки ніяк не доходили вимити себе, чавунну двічі Героїню Соціалістичної праці, з милом, як уже не раз намірялася. Лозоходець зосліпу впіймав в обійми пам’ятник і був увесь у кіптяві.

- Ось бачиш, і ти на щось згодилася, - незворушно мовила Сашка.

Місце для новобудови Федосьчин прадід, ім’я якого вже не збереглося, обрав найкраще, - можна тут будуватися, з таким присудом і невідомо за віщо взятим гонораром лозоходець відбув. Валентина поспішала. Була крутою і непоступливою. Одну бригаду шабашників швиденько прогнала за пиятику і низьку продуктивність праці. За іншою пантрувала, як крук за курчатами, торгувалася за кожну гривню, погейкувала за згаяну хвилину. Федоська в порядкування не встрявала. Лиш на запитання: в якому поверсі робити бабині апартаменти? - відповіла: «Ближче до землі».

Валентина наїжджала з міста, бо у баби Сашки всім було затісно. Коли вперше побачила Федоська свою старшу за кермом небаченого в селі авта, з сиґаретою в зубах, не впізнала в ній, схожій на якусь артистку, чи на всіх артисток назагал, свою Вальку. Довгоногий маслакуватий підліток, що втік з дому десяток років тому, обернувся на гінку, гнучку, високу звабливу жінку, справжню красуню. З несільського типу тонким, трохи вилицюватим, як у Софі Лорен, обличчям, повними, гарної форми вустами, невеликими бурштиновими очима, на дні яких мерехтів вогник.

Наче зоря впала в колодязь. Трохи дисонували фотомодельному образові насторожений холодний гонористий погляд і мовчазна доччина неприступність. Валька-ВалентинаВалюта здавалася середньовічною твердинею, з бійниць якої виглядали списи і стріли.

- До речі, мамо. Мене зараз звуть Тіною, - якось зронила.

- Хто зове? - розгубилася Федоська.

- Всі.

Будинок вигнався за три місяці. Дивний, не схожий не все, бачене Федоською. Навіть на дачі, що ними, як мухами, посиджене довкілля. Незнана тут червона лакована черепиця надавала прозі даху різдвяної казковості. Частина даху була скляною.

- Майстерня, - пояснила Валька, пак, Тіна. - Я взяла аванс, маю відробити. Завтра вранці будьте вдома. Приймете машину з моїми речами. А я приїду з другою.

Сіли баби на призьбі і, як годиться у доленосні хвилини життя правдивому українському жіноцтву, заспівали. «А до мене Яків приходив, коробочку раків приносив, а я раки забрала-забрала, а Якова нагнала-нагнала». Виконавши пісню, помовчали. Бо ставилися до неї з генетично зумовленою повагою.

- Слухай, Феодосіє, маю до тебе розмову, - офіційно заявила Олександра Трохимівна Кучеренко до Феодосії Данилівни Вовчик по тому. - Але це не гор###одня балачка.

У Феодосії Данилівни похололо в грудях.

Вдома увечері баби розмовляли пошепки і чомусь не вмикали світла, хоча ніч уже оповила своїм божественним наркозом, сповненим бузкових несамовитих парфумів, весь куток Вовчики.

- Я тобі ще тоді казала, як Валька знайшлася, подивись, яка в дитяти косиця ззаду. У хлопців це знак, що буде ґенералом. А в дівок? Щось з Валькою не теє. Де вона взяла гроші на дім? На машину? Яка майстерня? Що це за ремество, за яке зараз такі грубі гроші платять? Чому тікає сюди з міста? Ховається від когось чи від чогось?

За кожним запитанням Сашки серце Федосьчине падало нижче й нижче, - ще одне «чому», і воно вискочить і покотиться земляною Сашчиною долівкою, встеленою лінолеумом.

- Мене вчора як просвітило. Згадай усі кіна, що по ящику показують, - вела далі лейтенант баба Сашка Коломбо. - Ну?

- Що ну?

- Я кажу: ну! Думай.

- Не можу, - відповіла майже непритомна Федоська. - Кажи вже, бо ґиґну.

- Наркомат, - нарешті зрекла присуд Сашка.

Все сходилося. Не було по телевізору картини, де б махвії не билися за наркотики, заразом популярно пояснюючи тим, хто цього ще не знав, що це найприбутковіша сфера людської діяльности. Виходячи з одержаної кіноінформації, за наркотики можна ще й не такий дім побудувати, і не такою черепицею закрити. А майстерня? Чорть його батька знає, може цей наркомат у майстернях виробляють. Під скляним дахом. На другому поверсі. У сільській місцевости.

Вальку тра’ було спасати. Негайно. Доки не втрапила до криміналу. І тим навіки не позбавила матір мрії про онука.

Рятувальна операція була призначена на ранок. Пречиста в кутку, поруч зі Сталіном, у діаґнозі бабів сумнівалася, але одговорювать не стала. Береженого, як відомо, і Син її збереже.

З Валькою вранці розмова вийшла короткою. На якусь мить з її очей-бійниць були прибрані баґнети й списи, звідти глипнуло таке щире здивування, що Валька на разі стала схожою на людину.

- Ви, мамо, швидше забирайтеся від Олександри Трохимівни. Щоби не заразитися від неї дурощами. Вам, бабо Сашко, я щиро раджу швиденько бігти до дохтура. Що мозги вправляє. Аби не запізно. А за тонкий намьйок спасибі. Я подумаю щодо виготовлення й продажу наркотиків, може це й справді прибуткова справа.

На брифінґу, що його провела для бабів Валентина у новому помешканні родини Вовчиків, по тому, як кіт Мариська урочисто першим переступив поріг, сторожко обнюхуючи незнайомі кути і визначаючи меридіани і паралелі енерґетичної сітки, яка згідно з останніми приписами науки повинна бути в кожній порядній оселі, Валентина Вовчик, або Тіна Вовк, як значилося на її візитівці, розкрила таємницю свого обличчя.

Кліп про Тіну Вовк. На мотив її улюбленої пісні «У вашева крильца нє вздроґнєт калакольчік»:

Валюта на панелі. Гроші-товар, гроші-товар, гроші-товар. ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ В ХРУСТАЛЬНИЙ ЗВОН БОЕКАЛА, ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ, А ТИ МНЄ НЄ СКАЗАЛА, ЛЯ-ЛЯ, ВНОВЬ, ЛЯ-ЛЯ, ЛЮБОВЬ. Валька у спецлікарні. НАПРАСНИЄ СЛАВА, ВІНЬЄТКА ЛОЖНАЙ СУТІ. Валька замріяно малює на полотні пензлем. НАПРАСНИЄ СЛАВА Я ПАВТАРЯЮ ВНОВЬ. Валентина в церкві, перед матір’ю-іґуменею монастиря. УЖ ВИ НЄ АБЄССУДЬТЄ. Валентина в іконописній майстерні. У ВАШЕВА КРИЛЬЦА НЄ ВЗДРОҐНЄТ КАЛАКОЛЬЧІК, НЄ СПУТАЄТ СЛЄДОВ МОЙ ТАРАПЛІВИЙ ШАҐ. Валентина і перша написана нею ікона - Пречиста. ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ ЛЯ (двічі). Тіна розписує церковну стіну. РАССИПАННИМ ДРАЖЕ РАСКАТЯТСЯ В СТАЛЄТЬЯХ. Тіна в оточенні заможних іноземців, які тицяють їй зусібіч гроші. НАПРАСНИЄ СЛАВА, НАПРАСНАЯ ЛЮБОВЬ.