Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

З прочинених навстіж хвіртки, воріт і сінешніх дверей земної міністрової оселі на всі Вовчики відгонило смакотою: шквареним, смаженим, вареним, квашеним, маринованим, збродженим і розлитим по вихилястих заморських пляшках. Собаки з усього кутка посідали під парканом, крутилися під ногами, ковтаючи слину. Притюпала й обважніла Джульєта. «Добре б дістатися домівки, не розсипатися дорогою», - подумала, поводячи налаштованим на смачне чорним носом. Докорів сумління, що саме через її необачність на дорозі наклав життям Міністр, не мала. Люди з їхніми дріб’язковими клопотами були так далеко зараз від неї.

Справжніми і близькими видавалися лише солодкі п’ястучки з м’якенькими ще пазуриками, позгортувані всередині, які не відмовилися б зараз від теплих виполосків з якоюсь випадковою м’ясною ниткою. Або й від помащеної салом картоплі.

- Товаріщі! - виголосив голова сільради, рідний дядько по матері покійного Міністра Михайло Чингачук. В нього це слово виходило бадьористо, вагомо і врочисто. - Товаріщі! - підвищив він голос.

Всі знали, що далі промова просуватиметься важко, як багатолюдна демонстрація. То ж не сильно на промовця витороплювалися. Михайло не любив цей аспект свого головування. Виступати треба часто, а крім завзятого і закличного «Товаріщі!» інші тези заціплювало. Воно за шосте головування звикаєш і до костюму в смужку на кожний день, і до краватки, прихитрившись носити її розпущеною майже до паска, і до решти незручностей гарної посади. А промови не надавалися. Промучившись рік, заслуживши в односельців прізвисько Товаріщ, Чингачук поїхав на вихідні до Києва, до однокурсника по вищій партійній школі, поставив йому гарну пляшку з гарний заїдоном і отримав натомість кілька папірців з текстами на всі випадки життя: Перше травня, Новий рік, День Перемоги, Жовтневі, ювілеї і похорони.

Вставляючи, де треба, нові прізвища або дати, почав шкварити, як по-писаному. На однаковість промов ніхто не зважав, -говорить людина, хай говорить, їй положено. А від свята до свята рік проходить, хіба стоїть задача триста шістдесят п’ять днів тримати в голові, що казав Товаріщ на минулий Першотравень?

Перша осічка вийшла цього року, вже за нового батюшки.

На День Перемоги мітинґ вийшов скромний. Чомусь сей год мало поприходило тиховодців на військове кладовище, де на кістках і на людському м’ясиві вимахали осокори, неначе атомні вибухи, - зроду-віку такі дерева тут не росли. Товаріщ швидко впорався з промовою, поступився місцем отцю Анатолію. Молоденький, кругловидий, рум’яний батюшка у новенькому облаченні вивів перед люди свій хор, відправив, відспівав «Господи, помилуй!», а тоді звернувся до мітинґу вже від себе. Заговорив душевно: і про убієнних, похованих і непохованих, і про те, як важливо помолитися за мертвих, бо живі самі за себе помоляться, і головне - геть нечуване й незрозуміле - про Україну, боголюбиву й богообрану, якій попри все судилося гарне майбутнє. Людям батюшка сподобався. «Тра’ їхать оновлювать промови», - поклав собі Товаріщ.

Піп на поминках побув недовго, але безконкурентний сьогодні Товаріщ знітився - напрацьовані тексти для похорону кращих людей, ветеранів війни та праці, героїв, орденоносців, про їхнє звитяжне життя, про добру пам’ять, про приклад для інших до міністрової тризни не тулилися. Крім слів «від нас пішов» ніщо Міністрові не пасувало.

- Товаріщі! - панічно втретє витиснув Михайло, і раптом йому прорвало. - Ми знайдемо того, хто вбив мого племінника, з-під землі дістанемо, ніде він не заховається.

Ти, Катерино, знай, він нам заплатить сповна за це горе, - і заплакав.

Всі заворушилися, загомоніли, загули, вихлюпнули нарешті в роти повні гранчачки, закляклі вже в руках, вкинули слідом по ложці кануну. Добре сказав голова. Як заглухнуть усі інші мотори, помста зрушить з місця будь-який віз.

Знайдемо, дістанемо, заплатить.

«Не стало вже битись моє більше серце. Закрилися очі навік. Було жить на світі і важко, і легко, а я наче ще не наживсь. Як жалько покинуть мені всю родину. А ще жаль мні кидать білий світ. Сади зацвітуть, і пташки защебечуть, мені їх вже більше не чуть. Душа усе чує, вона усе знає, та слова не дано їй сказать. Бо мови красу уже смерть подолала, навіки в землі мні лежать. Я дуже прошу вас, моя вся родина, за мною ви сьози не лліть. Нехай ця водиця постоїть чистенька, що в вас на віконці стоїть». На цих словах стара Лісапедиха, мати покійного Міністра, заголосила. Баби з розумінням перечекали. А коли Лісапедиха змовкла, повели далі.

«Водицю міняйте завжди в одне врем’я. Як сонечко буде вставать. Душа прилетить і водиці нап’ється, як буде чистенька стоять. Вона прилетить і водиці нап’ється, вона і побачить усіх вас. А як буде мутна, сльозами залита, вона ж полетить і назад. О, Господи Боже, з високого неба, почуй ти молитву мою. Прийми мою душу до себе на небо, а тіло в сирую землю».

Баби замовкли, а Міністр-бульбашка заплакав. «Отак живеш, живеш, і не знаєш собі ціни, поки люди не скажуть.

Треба буде комусь підказати номер «жигуля», що мене вбив», - вирішив він.

Звичайне мило робить мою шкіру пожмаканою, сухою.

«Дав» - це знахідка Баба Федоська Вовчик ніяк не могла звикнути до нової оселі. Сказати б, побоювалася вікнастого будинку, що вродився на згарищі її старої хати. Коли кілька років тому через Міністра, царствіє йому небесне і вічний спочинок, рвонув газовий балон і на порох розніс її хату-біляночку, думала сердешна Федоська, що й сконає у приймах у вірної подруги Сашки Кучеренчихи. З тиждень визбирувала на згарищі щось путнє, ще годяще. Почорнілі люмінієві каструлі, чавунні дверцята до груби - старовинні, на них одлитий Георгій Побідоносець на коні зі списом; рогач і коцюбу з обгорілими держалнами. Ложки, миски маліровані, розкидані по всьому городу, ослінчик для доїння Берізки, його вогонь не взяв, лише прокіптив. А втішило її та підтримало - ікона Божої Матері, яка ото, вимахуючи крайками вишитого рушника, вилетіла з вибуховою хвилею й приземлилася в лелечому гнізді над бабисашчиним обійстям. Її так і не знайшли б, якби не знервований клекіт двійок буслів. «Тр-р-р-р, тр-рр-р», - лякали вони ікону-зальотницю, сполохано літали над бетонним електричним стовпом, постаментом їхнього гнізда. Хлопці-електрики з машиною їздили, то й зняли ікону.

- Це - чудо! - сказала баба Сашка, запекла атеїстка і дисидентка. Вона у Бога не вірувала, до церкви не ходила, напечені паски віддавала Федосьці, аби та їх посвятила разом із своїми. Баба Сашка вважала, що як вона свій город не попрашує, то ніякий Бог за неї це не зробить, бо зроду-віку не бачила Всевишнього з сапкою в руках.

- Це чудо. Як і була. Шкло ціле. Й нитка на рушникові не згоріла, тільки в сажі. Я так думаю, Федосько, твою Пречисту треба віднести до церкви.