Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

- Старий, це ти? - запитав Люмбаґо. - Погано. Я оце почув про ДТП на Собачому хуторі. Подумав, якщо тебе немає вдома, значить, у баби Семклити, як планував, і тоді все гаразд. А ти - он де…

- Це - серйозно?

- Більш ніж.

- Можеш приїхати до мене?

- Не панікуй. Я володію питанням. Зустрінемось на ювілеї. Де авто?

«От вишкребок гребаний, я ж покинув його перед будинком», - ошпарило Занадтого. Він кинув телефон, вистрибнув з ванни, напнув халата і, хлюпаючи піною на підлогу, рвонув до дверей. Хвалити Бога, в ліфті нікого. Порожньо і у сенаторському вестибулі. Два змопівці байдужо стоять на вхідних дверях, гріються на сонечку. Досі це тішило Занадтого. Другий рік, як перебралися в будинок у Царському селі, а ще не міг збайдужіти до охорони, до охайності на сходах, до квітів у нічиїх коридорах на нічиїх вікнах, до непописаних матюками стін і до відсутности смердючих калюж біля сміттєпроводів.

Зараз ці камуфляжники Занадтому ні до чого. Дурилюдок довбаний, у халаті вибіг. Щоб вони в міліції краще згадали, як його вигляд їх вразив. Занадтий хутко крутнувся назад.

Вдихнув-видихнув, опанувався. Вдягнув просто на голе тіло штани, куртку, всунув босі ноги в кросівки. Повз хлопців пройшов спокійно, посвистуючи. «З кремом «Арко» фьюфью-фью…».

- Привіт охоронцям мирних кордонів! - будь, як завжди, без вражаючих деталей.

Добре, що вранці чергувала інша зміна, нічна. Опитуватимуть вранішню зміну, і ці покажуть, що Занадтий вийшов з дому у неділю, десь об одинадцятій. Неквапом підійшов до «жигулів». Слід від зіткнення, хух! був з протилежного від змопівців боку, сів за кермо. «Як же його, дідча мати, розвернутися, щоб не світити подряпиною?» - якийсь дундук затулив своїм BMW потрібний прохідняк.

Занадтому, як завжди, таланило. Якийсь дундук за хвилину вийшов з сусіднього під’їзду, вмостився в свою шикарну тачку і м’яко шелеснув повз Занадтого. Розум панічно сіпався. Скинулася скажена голлівудська думка імітувати аварію, беркицьнути цей мотлох десь у кювет, а тоді син заявить про викрадення машини. Хтось викрав, хтось наїхав у Собачому, хтось по тому покинув машину. «Я - постраждала сторона. Тобто, чому я? Я взагалі тут ні до чого. Постраждав від викрадачів Валєрка, син. Я йому згодом щось нове підкуплю. Для відшкодування морального збитку. Ідея - люкс. Але ж охоронці на дверях бачили, як я сідав у цю драну мильницю. Чи не бачили? А вони взагалі знають, де чия машина? А таки знають. Що ж його…? Зажену в гараж, а там побачимо», - Занадтий вивернув з двору.

Петро Балабуха на прізвисько Міністр, щойно покійний, у своєму новому незвичному стані почувався трохи ніяково.

Ніби це був уже й не Міністр, а якась райдужна бульбашка, що весело ширяла під сонцем. У бульбашки нічого вже не боліло, її не нудило з похмілля, їй нестерпно кортіло сміятися від незнаного щастя. І все-таки це був він, Міністр, бо ще почувався Міністром, досі боявся, що скаже і зробить дружина, забачивши його в такому нетрадиційному стані. «От уже допився, так допився, літаю, як комар, - самокритично рефлексувала бульбашка, розмаїто сяючи у просторі діамантовими промінчиками, - тра’ зав’язувати, бо залечу далеко.

Як гарно вчора на весіллі бухикав магнітофон: «прівєт, Андрєй, ну, абнімі мєня скарєй». І бульбашка хихотнула.

Кумедно бачити серйозне обличчя дільничного Грицька, як він оглядає місце пригоди, а інспектор ДАІ, імення якого Міністр не знав, міряє на дорозі рулеткою.

Довкола міліції потроху товстішало кільце людей, осердям якого були громадянки Вовчик Федоська і Кучеренко баба Сашка. Вони увісімнадцяте давали свідчення всім купно і кожному зосібна. Г-ка Кучеренко розповідала, як вона визирнула з вікна подивитися, чи не видно на соше автобусу, саме намірялася під’їхати у дальший магазин на трасі.

Так от, з провулку якраз вийшов громадянин Міністр, тобто Петько Балабуха, поспитала, що, мовляв, Міністре, певно не можеш одхлинути з учорашнього, що до «Розслабону» сунеш? А Петько нахилився за патичком кинути у Парасчину Жульку, бо вона на Міністра завжди виступала, а тут зцюдова вискочила машина… - І не зцюдова, а зтудова, - подала голос Федоська Вовчик.

- Слухай-чуй, Федосько, хіба тобі з-за паркану видніше, ге? Звідки вона могла виїхати зтудова, як там поворот на ферму, городським «жигулям» там нема чого робити. А машина була як ото у Василя Омелькового…

- Який Василь, який Василь, його рік у селі немає, він на заробітках, усі знають, ти не притуляй його до цього діла, голубко Сашко, не притуляй, бо я тобі це припомню, моду взяла, як що, так Омельків Василь, - закричала пошепки Омелькового Василя рідна тітка, Омелькова рідна сестра.

- Та я, голубко, нічого такого не сказала, тільки й того, що машина як у Василя і на колір, і на фасон.

- Доки, бабо, вам писок стулиться сам навіки, я його вам стулю…

Омелькова сестра враз умовкла, натовп обернувся до села, звідки бігла простоволоса Катерина Дем’янова з дому Кучеренків, у заміжжі Балабуха, а тепер удова Міністра. Он як.

- Стійте, стійте, - гукала, біжучи Міністрова, - не займайте, покажіть мені його.

Міністр ізлякався до кольки в неіснуючій уже печінці. Як Катерина кричить таким голосом, то… Він сіпнувся одлетіти подалі від гріха, але ошаліла Катерина притьмом пробігла повз райдужну бульбашку й кинулася до довгого чорного пластикового мішка, що його міліціонер Грицько і даішник допомагали завантажувати в машину.

- Чого ви стоїте, йому допомога потрібна, - розпачливо загукала Катерина до лікаря і фельдшера «швидкої», які вже складали свої блискучі брязкальця до кофрів.

- Нічєво, женщіна, єму уже нє нужна, нє крічітє, - доктор стрельнув пальцями недопалка і поліз до машини.

Міністр зненацька усвідомив вагомі привілеї нового стану. Як там у синів у підручнику: твердий, рідкий, газоподібний. Якби він зараз перебував у твердому стані, чи навіть рідкому з похмілля, подальші Катеринині дії неважко було б уявити, а так - дульки. «Вона до мене, а я пш-ш-ш між пальцями, і прівєт, Андрєй!». Катерина заголосила-затужила, впавши на чорний кульок, що їй його розгорнули лише з одного боку, де обличчя. Міністр-бульбашка з цікавості й сам зазирнув туди через жінчине плече, - побачене не сподобалося йому. «Не руш того, бо то бе», - сказав дружині, але вона не почула. У кульку лежало щось товсте, синюшне, брудне. Лише ріденька мичка рудуватого пітнявого волосся, яка приклеїлася до лоба, зворушила душу Міністра. Він раптом до решти втямив: там він, Міністр, скривавлений, негарний, з вибитим оком, лежить, як сосіска в целофані. І йому защемило в середині бульбашки. І до сліз стало шкода себе. І Катерини, і всього білого світу. Який відтепер існуватиме без нього. І обійдеться? Обій-й-де-е-еть-ся-я-я-я…