Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

«Льоха! - для тонусу роздратувався Занадтий, лаючи дружину, - погано кликала. Зараз скажу бабі, хай негайно дарує свою халупу кому хоче й їде до нас». Звідкись на дорогу вихопилася курка з плямою зеленки на спині. Занадтий гуднув, сполохав її. Давно не був у селі. Дивись, Володько, на дорогу! Щоб не заздрив сільський електорат, Занадтий їхав старим синовим «жигулем» і почувався невпевнено. Руки вже встигли звикнути до фордівських реакцій і не хотіли згадувати архаїку. Вранішній пік скінчився. Кому треба, вже розставляли банки з молоком на базарі і відмикали двері київських офісів. Пустельна дорога тішила. Занадтий газонув. Перше, що він побачив, вихопившись з сільського шляху на шосе до Собачого хутору, де жила теща, був чорний вухатий собака, який неквапом перебирав лапами до неонової вивіски «Розслабон». Занадтий різко викрутив кермо праворуч, аби не збити пса, і раптом «жигуль» струснуло ударом…

«Такого ось числа певного місяця цього року, в районі хутора Собачого села Тихі Води, на такому ось кілометрі траси Київ - смт. Деснянка сталася дорожньо-транспортна пригода. Автомобіль ВАЗ-21061 синього кольору збив жителя села Тихі Води Балабуху Петра Ільковича, який помер на місці наїзду до прибуття машини «швидкої допомоги» від травм, несполучних з життям. Свідки - Вовчик Феодосія Данилівна і Кучеренко Олександра Степанівна показують, що автомобіль «жигулі» синього кольору (за свідченням г-ки Кучеренко - чорного), не зупиняючись, з місця наїзду втік, залишивши г-на Балабуху П.І. без допомоги. Номерних знаків свідки не запам’ятали. Г-ка Вовчик на своїх свідченнях, що у номері була «двійка» і «трійка», не наполягає. З акту медичної експертизи випливає, що потерпілий на момент скоєння ДТП був у стані вторинного сп’яніння. В його крові вміст алкоголю становив 1,5 промілє. Водій транспортного засобу, за результатами замірів гальмівного сліду, їхав з перебільшенням швидкості. За фактом дорожньотранспортної пригоди і втечі водія з місця пригоди порушено кримінальну справу».

Занадтий витягував з «жигуля» останні жили. Схаменувся, коли попереду завиднівся двоповерховий куб ДАІ перед в’їздом до міста. Стоп-контроль. «Що я роблю, ідіот, - Занадтий тремтячими руками зупинив машину перед шлагбаумом. - Зараз старшина підійде ближче, побачить пом’яте крило, подряпину. І - трандець». До облитого холодним потом, сполотнілого, як мрець, Занадтого, ліниво сунув інспектор ДАІ. «Господи, поможи. Ну, чому я не знаю жодної молитви… Як там мама казала: «Отче наш, єжи єси… єси єжи… Вивчу, присягаюсь, вивчу до крапки. Боже, тільки поможи зараз, будь ласка. Далі я вже сам якось».

Міліціонер, здавалося, стояв на місці, хоча Занадтий ясно бачив, що ноги його рухалися, повільно ступали одна поперед другої - двиг, двиг. Занадтий вчепився в кермо так, що висмикни його зараз якась сила з сидіння, вирвала б разом з колонкою. Старшина зробив нетерплячий жест жезлом. Занадтий не зрозумів, заважав тонкий писк крові у вухах.

Старшина повернувся до Занадтого вже роздратовано, і той на разі зрозумів, що це його. Відпускають. На волю. Додому. А там він заховається в нору, замете слід. Хто був на трасі? Нікого, самі паркани. Ні, чорний вухатий собака. Ось він проявився перед очима, як на знімку «Полароїда»: чорний з жовтими плямами, вуха, як гвинт у гелікоптера. Пес вихопився з провулку на трасу, якраз під колеса. Занадтий знову наче почув скрегіт своїх гальм, відчув окріп крові в голові, здригнувся від сильного глухого удару в крило, вз-зз, вз-з-з, джиґ, бум, бап…

Трапилося те, чого не могло трапитися ніколи, ні за яких обставин, не повинно трапитися. Бо він, Занадтий Володька, гарний хлопець і нікому нічого поганого не зробив. Він подумки знову обернувся назад. На порожньому шосе знову трюхикав чорний собака з товстеньким черевом і гребінцем набубнявілих смочків під ним. А під бровкою, де автобусна зупинка і цей ідіотський «Розслабон», лежав… Занадтий на мить заплющив очі, а тоді вдавив ногу в педаль газу мало не по коліно і - др###ала. Шосе не бачив. На лобовому склі, просто перед носом, затуляючи овид, неначе лежала його жертва - опецькуватий гладун з буряковим обличчям. Голова його від зіткнення з автом луснула. А звідти…

Занадтий гнав так, наче хотів взяти штурвал на себе і злетіти над цим виклятим селом, над цим тричі клятим шосе, аби безталанний опецьок там, унизу, в якого луснула голова, мов кавун, а з неї лізло таке… аби цей банькач меншав і меншав, мізернішав, ставав мінімальним, манюнім, мацюцьким і врешті зник зовсім, буцім ніколи не існував й не перетинався з Занадтим шляхами.

Знайшов себе у ванній. Як вимчав додому і опинився тут - не згадати. На автопілоті відчинив двері, кинув теку, налив горілки, випив. Одну за одною три чарки. Надзюрив повну ванну води і занурився. Горілка, як краплина на розпечену плиту, капнула, пшикнула без наслідків. Міг би усушити зараз пляшку, не помітив би. Добре, Лідки немає. Ця льоха геть не годна стримуватися, - емоції на поверхні: покажи палець - сміятиметься, хоч одливай, лякається так, аж впускає з рук тарілки, мов у кіні, сердиться - чутно на Бесарабці, дивиться серіали - з гармати стріляй. Замолоду йому це навіть подобалося. З віком почало дратувати. До сказу.

Двічі прибив її, не тямлячи себе. Лідка залишилася страшенно задоволеною, бо вважала, що отак набрала очки проти Занадтого.

«Готовий обід, поспішайте до столу, смак кожної страви ля-ля «Кока-кола», - раптом проспівало в голові. «Зомбування, - вигулькнуло слово, - треба його десь вжити. Всі ці тампакси й памперси на телебаченні є справжнім зомбуванням. Навіть у мене повна голова пармалату і прокладок, а я ж дивлюся тільки новини…». Занадтий побачив себе із зворотньої точки. Ось він лежить у нікельовано-кахляній ванні, втопився у пахучій піні над зеленою шампуньованою гарячою водою і йому в голові прокладки з крильцями, що дарують кожній жінці сухість та комфорт у критичні дні. А щось трапилося? Прошу пана. Одинадцята ранку. Неділя. Я зараз вилізу. Гладенько поголюся. З кремом «Арко» гарне гоління, таке м’яке, таке зручне… Вип’ю кави. Шкода, кинув курити. І сяду дописувати статтю. Як там придумалося в Тихих Водах?…

Занадтий випростався, побачив себе у великому дзеркалі, вмонтованому Лідкою в стіну, бо видивилась таке в телевізорі і знайшла дуже еротичним. На свої він виглядав, мало сказати пристойно, - просто перша кляса. Ставний, справний, зграбний хлоп, не обтяжений черевами-клубами, з рудими заростями на дужих плечах і грудях, з довгими м’язистими ногами під круглою, ловко підскоченою сідницею. Не Ван-Дам, - нарошно не качався, а колись замолоду повеслував на Дніпрі. І голова ще витримувала будь-який прискіпливий погляд: високочола, не надмірно облізла. Обличчя з тих, що подобаються жінкам: з мужнім підборіддям, уважними зосередженими сірими очима, які ставали котячозеленими, коли дратувався, з гарно зліпленим, трохи завеликим носом, дбайливими рудуватими вусами… «Вуса - це прикмета, треба поголити, а шкода», - думка чомусь була не алярмною, а меланхолійною. Дзвінок телефону, слухавку якого завжди брав у ванну, повернув до реальності.