Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

На очах Занадтого історія грала дійство, чітко не визначене за жанром. Трагедія оберталася дурнуватою комедією якогось мухоїдського музично-драматичного, драма - фарсом з покійниками. Питання друге: хто режисер подій, на наївний погляд, буцім некерованих, стихійних? Хто формує у людности потрібну думку певним добором фактів?

Відповідь: передовсім телебачення, газети, папараці. А, хоч це дивно, не ті, хто їх купив. Бо всіх купити неможливо, - завжди знайдеться якийсь ще некуплений хтось у ще некупленому виданні і принесе свою баньочку на дьоготь. Хто зробив у Москві 90-х Жиріка, Хасбулатова, Руцкого, врешті - Єльцина? Вони. Світив вусами якийсь Руцкой на ТБ - карбувався і в свідомості електорату. Зник - чао, бамбіно. Знову засвітився злодійкуватим губернатором - постав з попелу. Був такий собі Хасбулатов у ящику цілодобово, от тобі й персоналізм. Зник - бай-бай, прищики! Висновок: для публічного політика всі жанри гарні, крім невидимки. Падай у річку, вилазь на танк, ковтай вогонь, відкусюй супротивникові вухо, позуй з Папою Римським і з римськими повіями, роздавай на площі слонів. Аби всі скидались як на пароль: той самий?!

Життя спростувало всі постулати Ульянова-Лєніна Ве І, крім одного, який спростувати не може ніхто, бо нехтувати ним нерозумно й нерозважливо. Питання: який це постулат?

Відповідь: вчитися, вчитися, вчитися! Висновок: вчись.

Видлубуй із свого та чужого досвіду смальтові дрібочки закономірностей, аби вірно їх укласти згодом у свою життєву мозаїку. Так потроху складався катехізис Занадтого, де відповідями на всі запитання були: фільтруй базар, світися, вчися.

Врешті прокинулася з муркітливого сну його доля, потягнулася пухнасто і глянула на свого пещеника. «Мій мазунчик, мій дуся - бомж?». М’який хвіст роздратовано смикнув по боках. На першому ж мітинґу, які десятками зароїлися в столиці, Занадтий увімкнув усе своє аленделонство і на ранок прокинувся знаменитим. Принаймні, засвіченим. Бо доля підігнала саме до цього майдану ПТС, тобто пересувну телевізійну студію. І мо* Занадтого «Що ж ми за одні!»** пішло в народ. Позаяк тоді бурунився час не відповідей, а запитань, ніхто не змикитив на зустрічне: «А ти хто такий?». * Від французького «слово», що означає гостре слівце. ** Задля справедливости ще раз оприлюднимо першого автора афоризму, що надихнув Занадтого. Кажуть, був такий історичний факт: Ніколай Перший завітав до церкви, побудованої коштом Івана Мазепи де, за каноном, славили засновника храму. Ніколай запитав священика: чи анафемствують тут того самого Мазепу, відлученого, як відомо, від церкви? - Аякже! - була відповідь. - Одразу після многая лєта - «Что же ви за народ такой!» - у захваті вигукнув самодержець.

Себе Занадтий завжди оцінював тверезо. Проте бачив, що він, такий як є, набагато кращий від решти. Чесніший, беручкіший, моторніший. І нарешті - молодший. Йому не додає політичного кілю тюремно-дисидентський досвід, але борцем з тоталітарним режимом, постраждалим за проґресивні переконання, він міг себе назвати зі спокійним сумлінням. Таких симпатичних борців за свою свободу публіка ще не бачила. Незвичним було у Занадтого все: посмішка, розкутість, вільне володіння мовою, гумор. На Занадтого стали ходити, як на тенора. В нього з’явилися свої фани. Все пішло в старий козацький спосіб. Ті, хто самі пережили хмільне нуртування загалу на другий день творіння, пам’ятають, як тоді робилися біографії, як тектонічні розломи підносили над шумовинням дно, що ставало вершинами. А ті, хто за віком цього не знають, то йому воно й не інтересне, як усяка запилюжена історія.

Віднедавна, у новому, вже сенаторському житті, Занадтому подобалося прокидатися вранці і голосно гукати на всю квартиру: «Мамко, льолю!». Подобалося довго крокувати сяючим паркетом до сяючої ванни, облаштованої, як кабіна космічного корабля - без інструктажу і гіда сплоха не втямиш, на яку лискучу ґульку натискати, яку матову пупку повертати, якою нікельованою дрючкою вмикати і вимикати. Дожився, що журналістів почало цікавити його хобі, - довелося щось вигадувати. Таке, щоб і просте, людяне, зрозуміле електоратові, та ще й з гумором, м’яким, народним, нашим, на побутовому рівні. Сказав - колекціонує засоби для гоління. Бо публічний політик - не публічна дівка, йому своє справжнє обличчя приховувати нічого, хай усі бачать щире, чисто поголене, правдиве лице демократії. Публіці це, як і все Від Нього, сподобалося.

Спеціальна шафка у ванній зберігала те добро: всілякі «жіллети», креми для, перед, після, замість; лосьйони для, перед, після, замість; муси й гелі, туалетні води та одеколони; Францію та Італію, Англію та Німеччину з Америкою.

Жодної Туреччини чи Польщі, Боже, збав. Минулося й забулося. Вивітрились, бульбашкнули, гавкнули, загули ті літа, що відгонили «тройним». Ленінградські леза «Нєва» захлюпотіли десь, мабуть, біля покійного крейсера «Аврора» у променях однойменної зорі.

Йому подобалося, як швидко його дружина, його «мамка»

Ліда, призвичаїлася до іншого життя. Наче не її мати, баба Семклита, й досі жила у Тихих Водах, ходила у кухвайці, покійного діда підштаниках і чунях цілий рік, бо мерзла, неначе увібрала з життя увесь холод, і ось тепер він виступав на ній інеєм і не танув.

Подобалося, що він, колишній безіменний хтось, син і онук таких самих хтосів, з маси, з натовпу, з юрби й юрми, став поважною людиною: втручався у процеси, крутився, засідав, вирішував, дописував, виступав, уособлював, брав участь, обирав, був обраним, створював, членствував, належав, кооптувався, залучався, втілював, головував, бив перший удар по м’ячу, розрізав стрічку, усміхався в об’єктив, спускався в забій, давав інтерв’ю, навіть жартував по телевізору. Незчувся, як доскочив сметанки, шановного і шанованого товариства - вже й даїшники впізнавали його. Мати грубуля, дочка товстуля, а син - кучерявий.

Йому нарешті відкрився світ. Не той, стерилізований і кастрований, дуже ідейний, за путівкою совіцького «Спутніка»: ходіть по двоє-по троє, про побачене-почуте звітуйте керівникові групи, здавайте гроші на вінок Карлу Марксу, не спілкуйтеся з людьми - кругом шпіони, не ходіть на стриптиз - можливі провокації. А справжній, розмаїтий і привітний до удатних, ще й метикованих і неледачих. Усміхнений до них і напхатий дібрами*. Зручний і пристосований до життя. Достобіса привабливий. В якому є океан, Ніагарський водоспад, напахчені парфумами туалети і інтелігентні поліцейські. Який ще й платить грубі гроші за лекції. Його, Володьки Занадтого, лекції. Про стан і перспективи.

* Колись почув проповідь священика-уніата: не хвалітеся дібрами (тобто добром у множині), а хвалітеся… і далі за текстом. Занадтому ці «дібра» сподобалися.