Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

- Що, знову під випитком? - почувся через паркан голос баби Федори, сусідки.

- Якби я ото так мучилася похміллям, жодної краплини не випила б, - відповіла Федорі Катерина, дружина Міністра.

«Ти б не випила, а у мене сила волі дуже сильна», - важко, як у піску, ворухнулося в міністровій голові. Міністр ліктем вдарився об залізну раму старого солдатського ліжка, на яке в таких випадках він депортувався на поселення як безхатник. Почав уже й забувати, як виглядає шлюбне ложе, куди зелене світло запалювалося йому лише у тверезому вигляді, отже нечасто, тобто зрідка, ба, й ніколи.

Його голова перебувала у процесі трансформації: то оберталася на легку, сповнену газом повітряну кулю і прагнула одірватися від шиї, аби сюди - виль, туди - виль, злетіти над землею, кліпаючи банькато з-під ріденької мички пітнявого волосся, приклеєної до лоба, яка (мичка) робила Міністра трохи схожим на Гітлера; то каменюкою падала на подушку, не в змозі видлубатися з лещат болю. Якби не залізна сітка ліжка, голова Міністра пробила б старий килимок, лінолеум під ним, тоді долівку, фундамент, гумус, глину, пісок, ґраніт, ґрунтові води, розпечену магму земного ядра.

Як на розрізі-схемі в синовому підручнику з природознавства, що його був по п’яні подер на розпал. І знову, у зворотному порядку, - ґрунтові води, ґраніт, пісок, глину, гумус, фундамент, долівку, лінолеум, старий килимок якогось антипода і вигулькнула б десь на іншому боці земної кулі, здивовано роззираючись, куди це її, як каже друг Душман, блін, в натурє, по жизні, канкрєтна занесло з бодуна.

Якби Міністр спромігся зараз думати, а не лише виділяти шлунковий сік, важко розщеплювати молекули білку на протеїн і калій, перетравлювати учорашній весільний коровай на гайно, то подивувався б, напевне, з чого зроблені ці баби, які ото з п’ятої ранку вже грюкають, дзеленчать, шкварчать, совають, хлюпають, риплять, гримають, шурхотять, уть-ють, ать-ять. А вчора ж на весіллі виспівувала голосніше за всіх і його додому принесла. А принесла таки, бо з того менту, як увімкнули магнітофон і виголосили тост:

«Наливайте, бо їдять!», а Кетька на прозвисько Борман закричав: «Мені не лийте більше, бо правду казатиму!», Міністр, нічого не пам’ятав. Аж ось прокинувся тут, в екзилі, на своїй солдатській сітці.

Перекотився на бік, ледве встиг підставити ноги, аби не впасти, босак###а подибав на двір. Дзюркнув раз, другий.

Розчаровано дивився на мляву жовту цівку, яка майже не принесла полегші. Струснув останні краплини. Зморозило.

Виплигом повернувся до хати, намагаючись стати маленькою комашкою, щоб не втрапити на очі жінці. Маленька комашка зачепила полою розхристаної святкової сорочки (в якій і спав, бо решту - праздниковий сірий костюм і нові черевики - Катя, мабуть, пожаліла, - стягла і сховала до шифоньєру) ківш над відром, ківш - дзвяк на порожнє відро, воно - брязь на котячу миску, кішка Мурза - вау-у-у, як різана, дружина - глядь з дверей.

- Щоб ти був, бридаку, уже виздихнув, - сказала дружина.

Нарешті, (у хронологічній вервечці подій, де наші герої з різних точок починають рухатися до епіцентру, щоб там зустрітися, зіткнутися і подивитися, що з того вийде), прокинувся Занадтий. Потягнувся. Сонна ще кров побігла швидше до сонних ще м’язів, сповнюючи їх нетерплячкою нового дня. Голова не боліла, хоча вони з Толіком учора трохи той, репетируючи Толіків ювілей. Занадтий вдався до патентованого засобу: перед сном, вже на автопілоті, проковтнув чотири піґулки активованого вугілля, а прокинувшись удосвіта, з’їв ще чотири. В його нинішньому житті, сповненому окрім усього ще й діловими й неділовими чи не щоденними фуршетами, такі маленькі хитрощі допомагали зберігати в організмі кислотно-лужний баланс.

Енерґійно, до відчутного ефекту попальпував вушні раковини і шкіру навколо них, бо в цих ділянках тіла розташовані біологічно активні точки, пов’язані з низкою важливих органів, і самомасаж стимулює їх. Дві хвилини, за циферблатом, помісив босоніж гумовий масажний килимок, розтер ступні масажною щіткою, яку всюди возив з собою. І сказав собі: «Я здоровий, бадьорий, свіжий. Всі системи мого організму працюють нормально. Сьогоднішній день не завдасть мені неприємних сюрпризів, а я намагатимусь не заподіяти собі зла».

Під пружними контрастними струменями душу розмірковував над статтею, бо завтра треба віддати до газети. «Радянська різнонаціональна опозиція, постійно знищувана і спорадично воскресаюча суспільна думка ніколи не припиняли пошуки самого осердя удатного і масштабного сучасного канібалізму, натрапляючи поетапно то на качку, то на щуку, доки дісталися яйця і вістря голки, на якому містилася смерть більшовицького Кощея. Це яйце - комуністична партія, голка - його ЦК і політбюро, а її вістря - вождь. В Україні один з найм’язистіших мацаків московського спрута…».

- Занадтий, тобі час! - почувся голос давнього друга Толіка Люмбаґа.

- Я вже в сідлі.

- Може залишишся на день? - Люмбаґо мав вигляд банальний, заспаний, ще й позіхав. - Ти ж міг бути на зустрічі з виборцями.

- Не можу. Поклич дружину.

- Мадам, тебе Вова хоче.

- Доброго ранку, Нюсю. У твого здобичника в голові вава. Поки я збираюся, записуй, а тоді йому обов’язково зробиш. Одну столову ложку гарно подрібненої сухої м’яти, одну чайну ложку цукру, півложки солі залий літрою окропу, потримай хвилин п’ятнадцять і проціди. Налий у тазик літрів п’ять гарячої води, розчини в ній двадцять п’ять ложок морської, а як нема, то звичайної солі, хлюпни отої м’ятної води. Зажени його ногами в таз, і нехай поволеньки, маленькими ковточками, вип’є решту м’ятної настоянки. За двадцять хвилин стане як огірок і зможе все починати знову.

«Як там я придумав? Хай йому чорт, класики попереджують - записуй одразу… А-ну з розгону: один з найм’язистіших мацаків московського спрута… московського спрута… А ловко сказалося, і «мацак» гарне слово, сказати, б автохтонне. Хай той Колісниченко не приндиться, що лише письменники можуть, ми теж не з лопуцька. По дорозі додумаю».

Занадтому не було жодних знаків, окрім того дурнуватого сну, який на відміну від решти і більш яскравих снів, не забувся, прилип, крутився в голові, сіяв неясний смуток. Проте непримітний ранок з безліччю побутових дрібниць, переліку і художньому осмисленню яких класики завдячували грубезними томами, з зібрання яких згодом мурувалося щось таке, на віки, як Стоунхендж, розрадив, бо не віщував нічого тривожного. Ми не класики, але майбутнім слідчим важлива буде кожна подробиця. Отже, залишайтеся з нами.

Занадтий одягався після душу, ковтав на блискучій Люмбаґовій кухні шпарку каву, виводив авто з гаража, вмощувався на сидінні і відчував, що жити - гарно. Хіба трохи запізно життя для нього увійшло у фазу неперехідного задоволення. Втім, що то для чоловіка за вік - полтиник, та ще й такий, що клацне на лічильнику через півроку? Екватор. І відчуття екваторіальні - довкола саме життєве літо.