Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Хтось торкнув Міністра за неіснуюче плече. На асфальті, заплямованому міністровими мізками, стояв зажурений літній вже чолов’яга у колись білій льолі, з великими, на його зріст, крилами.

- Не кричи, - стиха сказав Янгол. - А зараз гай звідси. Не будемо їм заважати. Тут і так до тебе покійного дотовпу немає.

Янгол обережно згріб у жменю райдужну бульбашку і відімчав її на небо, залишивши по собі на Землі крижаний подих вітру і альтовий відгомін старовинного журливого романсу: «Я срібним альтембасом стін не обіб’ю в труні».

- Почуй, Господи, мову мою, стогнання моє зрозумій.

Прислухайся до голосу зойку мого, о мій Царю та Боже ти мій…

Гарно вичитував з Псалтирія новий батюшка. І що було навдивовижу в селі - українською. Церковний хор з баби Моті Л###уковни, баби Варки, Галі Макарішки, Христини Лавринівни, Ольги та Наталки Макарових (з наголосом на «о»: отак - Макар###ових, тобто, дочок Макара. А що вдієш, коли у селі три прізвища на всіх - Балабуха, Вовчик і Кучеренко. Ось і кличуть або по-батькові: Ничипорова, Василева, Дем’янова, Омелькова, або по-вуличному: Міністр, Голубчик, Костогриз, Ґава, Матроскін - не за мультфільмом, а тому, що його дід служив колись у матрос###ах, Інвалідівна - її батько повернувся з війни інвалідом) тонкими висхлими голосами непевно вступав, коли батюшка замовкав і владно зиркав на хор, даючи сигнал до пісноспіву.

Баби вели церковно-слов’янською, бо ще не вивчили, та й не чули ніколи, що «Отче наш, іже еси на небесех» це - Отець наш на небі.

Церква, відновлена в селі, була вже нашого патріархату, себто ще бідна. За стіни їй правила хата, бабифедосьчиного, розкуркуленого колись, діда Лавріна маєток. Як виселили діда, в хаті постала сільрада, а згодом сільрада переїхала, залишивши по собі клуб, а у війну німці зробили з неї комендатуру, а німців вигнали - утворився краєзнавчий шкільний музей, а як музей закрили за викривлення історії, то й залишилася дідизна пусткою. Стояла так, потроху конаючи, до новітніх часів. Цього року в хаті одчинили церкву.

На похорон Міністра людей прийшло багато. Основний континґент - бабусі. Від молодих, шістдесятирічних, до найстарших, дев’яносторічних. Навіть баба Маруся з крайньої в селі хати, а їй дев’яносто перший добігає, на Міністровий похорон пришкандибала, бо її матка й Міністрова баба - двоюрідні сестри.

Щойно селом линуло, що хтось оддав Богові свою душу, баби починали готуватися. Вузлики пакувати. Хто з цукерками, хто з печивом, хто з кілом цукру, хто з банкою молока чи олії, а хто й з півлітрою. Потроху вигулькують з осель. У чистих спідницях і доччиних та синових городських куртках, які там з моди вийшли, а ще цілі та кріпкі. Першою виходить баба Маруся, бо їй далі за всіх йти, хто б де не помер. Хата її - скраю, далі лише луг до Десни та дамба межи двома радгоспними полями. Виходить, гукає сусідку Параску. Далі сунуть баба Сенька, тітка Марушка, баба Марія Василівна, Пріська-горбатенька, тітка Христина, баба Наталка, баба Катя, ще одна Пріська, тітка Оля, тітка Мотря, баба Якилина, баба Параска, тітка Галя, тоді Галина Іванівна, баба Оксюта, а далі вже Федоська Вовчик з бабою Сашкою, баба Федора, Килина Масько, баба Семклита, ще одна Параска, яку звати Пашею, ще одна Пріська на ім’я Проня.

Йдуть і потроху гомонять.

- Оце капусту сікти настроїлась. Думаю, насічу й поставлю. А тоді олієм замажу й хай. Добре, що про покійника взнала.

- Не можна капусту квасити, коли в селі мертяк. Треба чекати, поки зариють.

- Я тоді, як Євхим був повісився у сараї, посікла й поставила. Так вона така, як вата зробилася, і гидка - страх. Свиням висипала. - І в мене було. Тільки з помидорами. Я їх засолила, а тут Голубчиків зять згорів од току. Помидори як скляні вийшли і водянисті.

Баби чесно відстоювали панахиду, яку справно та ловко правив юний отець Василій.

- Помилуй мене, Боже, помилуй мене, бо до Тебе вдається душа моя, і в тіні Твоїх крил я сховаюсь…

Міністр-небіжчик лежав у труні, оббитій чорно-червоним сатином, з розетками на кутах. Поважний, спокійний, відсторонений, як справжній небіжчик. У сірому костюмі, празниковій білій сорочці, у краватці. Волосся районний морґівський дизайнер, за гроші найнятий Катериною, зачесав йому, прикривши дірку на голові. Міністр-бульбашка наче вперше почув поминальну псальму. Не те, щоб на похороні ніколи не був. Просто завжди встигав до менту ритуальних співів напоминатися і слів не дослухався. А тут твереза промениста Міністрова душа присіла на краєчок шифоньєра і заслухалась.

«Надінуть на мене всю нову одежу і прийдуть мене провожать. Родниє у скорбі, великій печалі, як буду у гробі лежать. Заб’ють мого гроба, засиплють землею, душа буде з вами літать. Вона усе чує, вона усе бачить, а слова не може сказать».

Катерина віддавалася скорботі і похоронним клопотам несамовито. Десь, у погребі її свідомости тьохкало: сусідка Федора чула, як того фатального ранку Катерина побажала чоловікові скорше виздихати. Нікому, ясна річ, не спаде на гадку ні в чому її звинуватити. Так таки так, але і все ж таки… Це - село. Он Федора стоїть, губи, як мотузком міхура, стулила. Всім уже розповіла, розлалакала?

Дивлячись, як побивається за ним дружина, Міністрбульбашка розчулився. Йому подобалось усе: і що стільки оно людей прийшло, і не тільки з рідного кутка Вовчики, а звідусіль, і що він своєю смертю якраз підгадав під нового батюшку, щойно висвяченого на священика студента-старшокурсника духовної семінарії. Кажуть, відмінника, - аби кого так рано батюшкою не ставлять. І як отець Василій правити старався, про гарне враження своїх вірних дбав. А найбільше подобалося: він, Міністр, тепер усім-усім цікавим зробився. Як ветеран війни на дев’яте травня.

З мог###илок повернулися хто чим: баби набилися у вантажівку, якою допровадили на вічний спочинок невтомленого ще Міністра. Катрю з двома сусідками-куховарками домчав «жигулем» батько покійного Ілько Балабуха, посільському - Дамський. Бо треба було столи накривати.

Сини-близнюки після похорону принишкли. Міністр замилувався ними, - за життя все якось не приглядався. То з похмілля, то очі залиті. Хлопців виганяло вже під стелю.

«Викапані я, - втоптав у своій душі сумнів Міністрбульбашка і раптом розміркував, - а втім, їм по чотирнадцять. Коли я їх начебто зробив, то вже пив добряче. Дурна була б Катя користатися негодящим ґенофондом. То більше: якомусь носієві ґенофонду годящого тоді дісталася лише приємна і необтяжлива частина акції, бо ростити й годувати міністренків падало на мене, законного татуся». Міністр завважив, що мислить незвичними словами, зроду таких не чув. Але не здивувався. Лискуча бульбашка, виграючи лелітками, облетіла Петька й Митька, любо роздивляючись їх чорні очі, чорні брови, натяк на молоді чорні пухові вуса, чорні чуби кучеряві. «Ні, таки не дурна була Катя».