Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Имели успех и г-жа Федорова-вторая в роли «любимой жены хана», и г-н Рябцев в роли Иванушки. Очень милы были г-жи балерины в «коврах» и «нереидах». Среди публики мы заметили г-жу Вострякову (платье из матового шелка цвета «гри-перль» с плиссе и отделкой из панбархата темно-серого тона - модель из парижского дома сестер Калло, и г-жу Морозову (роскошный туалет цвета «шампань»).

Люмбаґо провів космонавта повз Занадтого, непоміченого за широкими плечима міліцейського ґенерала у парадній формі, високого, гандрабатого, схожого на ослін, поставлений дибки. Космонавтова майже зачепила Занадтого пеленою сукні, війнула не парфумами, ні. Й натяку на шанелі.

Але тонко-тонко - живицею чи що? «Повна хата пармалата», - подумав Занадтий. Жінка наче почула. Озирнулася.

На Занадтого з фортечних бійниць глянули вістря баґнетів і списів. Байдуже ковзнула, та й по всьому. Але над тирлищем ювілею дзвінко й чисто проспівала сурма: ту-ту-тутум.

Святкові столи стояли покоєм. Ювіляр, дружина, родичі мостилися на короткій перетинці. Гості, як казав поет, - «в порядку номерів в іконостасі». Занадтий не лише почесний, а й свій, то й сидів одесную. Поруч залишалося вільне місце - Занадтихи.

- Ліда прийде? - попитав Толік.

- Ні. Послухай…

- Потім. Дай розкрутити цей млин.

Занадтий побачив, як через гамірне зібрання проштовхуються кремезний чоловік зі знайомим обличчям і жінка, що пахла як сосна на сонці.

- Знайомся, - сказав Толік, - Мій сусіда з Тихих Вод. Володя Кучеренко. Його звуть у селі Володька Л###укович, це по-батькові. Півсела Кучеренків, з них троє Володимири, лише по-батькові й вирізняють. Він льотчик-космонавт СССР. Останній. Його запускали ще в Союзі, а сідав - не знати де. Володя особа історична з усіх боків.

Володя-космонавт міцно струсонув руку Занадтого і підсунув стільця дамі.

- Не заперечуєш? - Люмбаґа присутність незнайомки помітно збуджувала. - Я посадовлю даму між вами. Матиму більше шансів на успіх. Бо коли ви за неї перестріляєтесь, - тут і я.

Жінка не зреаґувала на комплімент. Вона поводилася, ніби мала за собою тисячолітній рід, оточений челяддю: простягне руку в простір і в ній з’явиться потрібне. Звідки візьметься - не її клопіт.

- Мене не представили, - несподівано для себе сказав Занадтий, - Занадтий. Володимир, - і зробив завчену паузу, аби до співрозмовника дійшло: «Той самий?»

- Той самий? - космонавт Володька Л###укович довір’я виправдав.

- До ваших послуг.

- А це, - космонавт нахилився до вушка супутниці і стиха запитав: «Як ти сказала тебе тепер звати?»

- Тіна. Тіна Вовк, маляр-артист, - вголос сказала жінка і міцно потиснула руку Занадтого.

«Маляр-артист? Художня самодіяльність будівельно-монтажного управління?» - подумки здивувався Занадтий.

Підійшов уже трохи захеканий ювіляр.

- Слухай, ґвалт, Запорозький у тюрмі, тамадіти немає кому. Виручиш? Я розумію, розумію твій стан, але й ти мене зрозумій. Не бійсь, проб’ємося. Ну, то як?

Занадтий згадав голос сурми над тирлищем: ту-ру-рурум! Може все ще й розсмокчеться. А-а, мат-тері його ковінька! Востаннє гуляємо! І підвівся.

Любив Занадтий відчути себе над подіями, на вістрі стріли, на жалі шампура, на кінчику пера, наконечнику списа. Всі - позаду. Нікого - попереду. Лише ціль. Яблуко.

Вільгельм Тель. І лише вітер свистить в обличчя. Збуджує, випорскує в кров адреналін, потужніше пульсує серцевий м’яз. І байдуже, на трибуні парламенту ти, чи, як Васілій Івановіч, попереду на баскому коні, чи з чаркою в руках за бенкетним столом. Ти - головуєш. Мить тому серце стискало гаддя безнадії, голова повнилася бридкою блювотиною страху. Нова мить гільйотинно відтяла все струхле й зогниле. Ніщо не занадто! Плі!

- Панове присяжні засідателі, шановна і шанована публіка, високий суде! - голос Занадтого перекрив гамір. - Уключіть правий мікрохвон!

Публіка озвалася сміхом, плеснула схвально в долоні. Пародіювання парламентського спікера, рожевощокого улюбленця народних мас, стало світською модою. Колишні совки, виховані на аксіомі, що про можновладців, як про покійників, або добре, або нічого, з озонним ознобом вседозволеності сприймали кпини над живими персоналіями влади. Сміючись над обраними, виростали: ми вільні люди у вільній країні, не тубільці, де вождь - священна потвора з пір’ям у зачісці і кільцем у носі. Бач, кпинимо над вождями і - нічого, нікого не з’їли, ніхто сам не вмер від розриву серця. Давай, тамадо, гати, ще про депутата Зайця, хай не стрибає, - не в зоопарку.

- Ось перед вами підсудний. Подивіться уважно на нього і згадайте, де ви бачили ці очі, - Занадтий повернувся в бік ювіляра. - Так от, ви бачили ці очі в тюрмі, у криміналі, у буцегарні, у місцях не дуже віддалених, у каталажці, у кутузці, в зоні. Ви бачили їх у залі суду, в КПУ - не плутати камеру попереднього ув’язнення з комуністичною партією України. Двадцять п’ять років ця людина захищала нас. Від несправедливих звинувачень, від життєвих прикрощів, від самих себе нарешті. І ось йому самому зараз потрібний захист. Ніхто не повірить, дивлячись на цього квітучого юнака, що йому вже піввіку, і невмолимий час вже поставив його на лічильник…

Очі Толіка сторожко зблиснули, чи не юзом пішов?

- То ж усі разом захистімо його. Від суми й від тюрми.

Від вогню й від води. І проспіваємо йому осанну мідними трубами. Ходи здоровий, Толіку. Шануйся, бо ти того вартий!

Зал заплескав, сьорбнув по чарчині, заплямкав смачно, встромив зуби в бутерброди з ікрою, а виделки - у м’ясне і рибне асорті. Оркестр затулумбасив. І ще не проявилося на травневому світлому небі за вікнами, як струшувала з себе останні порошинки зоряного пилу, чепурилася перед черговою нічною зустріччю з земними глядачами красуня комета з роздвоєним, як гадючий язик, мерехтливо-люрексним хвостом.

«Наливайте, бо їдять!», «Якщо той, то гайда!», «Вип’ємо за любов, а хто вже не може, то за дружбу!», «Щоб у ювіляра все було, а йому за це не було нічого!», «Щоб на нього напали бакси, а він не зміг від них відбитися!», «Вип’ємо, бо шклом натягує!», «За нас із вами і за чорт із ними!» - товпилися один за одним тостарі, але ніхто не міг перевершити Занадтого. Публіка шаленіла від його жартів. Вмілою рукою кермував він чайкою тамадату на бурхливій ріці ювілею.

Розгулявся, як не гуляв давно, мо’ й ніколи. Невже ця жінка поруч не розуміє, що його натхнення ґенерується в її магнітному полі?

Уперше Занадтий зустрічав особу жіночої статі, щоб ото жодним атомом не реаґувала на атмосферу чоловічого захоплення, що її сама ж і провокувала. Плювати на чоловіче захоплення, ніц реакції на його, Занадтого, аленделонство.

Вжахнула думка: «Ось воно, починається. Невже кицька-доля вже мишкує на іншому лузі?!» Утоптав вредну думку - на сьогодні неґативів доста. «Якщо це гра, а воно так таки так, бо винятків серед жіноцтва не буває, то на найвищому голівудському рівні», - Занадтий випасав Тіну уважним поглядом.