Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

- Я прошу вас, Романе Григоровичу, поголитися. Вуса у радянській школі неприпустимі. У чєловєка должно бить всьо прєкрасно: і ліцо, і одєжда, і душа, і мислі. Розумієте,

«і ліцо». Ви людина перспективна, може посядете й моє місце, а як я вас на нараді в райвно покажу з такими, вибачте, вусами? Нас не зрозуміють. Там переважно жінки працюють, а в них - сім’ї.

- А ви, шановна Любове Микитівно, їм на те скажете, що у засновника нашої держави робітників і селян, вождя світового пролетаріату Володимира Ілліча Лєніна були не тільки вуса, а й борода. І у Карла Маркса теж. І в Енґельса. І в Сталіна. На всі смаки. - Відказав на те Коханець, сміючись чубом.

Життєві сили буяли в Коханцеві, йому замало було викладати матеріал за програмою і виставляти оцінки. Вабила самостійна дослідницька робота, бо натрапив він на величезну білу пляму в історичній науці. Україна - країна селянська, сільська, а найважливіше - біографія сіл, практично не досліджена, радше втрачена. Чи ж можна серйозно ставитися до грубезного фоліанту в дерматині під назвою «Історія сіл і міст України», на який спромоглася партійна наука?

Хіба як до взірця того, як не варто писати історію.

Аби доколупатися до правдивих витоків села Тихі Води, молодий учитель збурив і інфікував завзяттям усю школу.

Хлопці й дівчата верейками тягали до музею черепки з городів і сараїв, обходили найстаріших сусідів, терпляче вислуховуючи оповіді й сторічної давнини плітки. Незаміжні вчительки, які з приходом Коханця надбали собі мету життя, одна споперед іншої перебирали лапочками, намагаючись привернути увагу Романа Григоровича глибокою зацікавленістю в його дослідженнях. Навіть фізичнокультурна жінка-велетень, перестрівши Коханця у темному кутку, сказала схвильовано: «А ця пісня не про наше село: тиха вода греблю рве?». Коханець їздив до архівів, колінкував перед університетськими приятелями, котрі вже керували ним з міністерств та відомств, дошукувався стародруків.

Його завзяття до певного часу опору не зазнавало, черепки посідали почесне місце у шкільному краєзнавчому музеї, за організацію якого можна було поставити пташку у графіку позакласної роботи. Дослідження потвердили, що два кутки Вод - Сердюк і Третяк - були майже напевно засновані козаками з Січі Запорозької після зруйнування її Катериною. А куток Вовчики - вигнанцями з Києва, хворими на сухоти. Якщо історія Вовчиків ще так сяк вписувалася до історико-революційної тематики музею, у розділі про знецінення за часів царату людського життя, і могла зайняти своє місце під шклом на стенді, то запорожці стали всім кісткою в горлі. Коханець оприлюднив свій доробок на вчительській конференції в районі, а йому пояснили, що від так званих запорожців для української історії прийнятні лише їхні одвічні прагнення з’єднатися з Москвою ще до того, як вона стала «матушкай Расієй». Краще б опікувався успішністю, ніж. Історик зрозуміти не схотів і написав уїдливу статтю під назвою «Ґарґари з бомбошками», де головно фіґурували горезвісні шаровари і державний ансамбль «Ми з України!», який по всьому світові тицяв короваї і поклони, перш ніж гопакувати. Найсмішніше, що йому вдалося через приятеля надрукувати «Ґарґар» у столичній комсомольській газеті.

Назавтра Роман прокинувся знаменитим. Київськими освіченими кухнями прошелестіло: «Читали?». Найпопулярніше запитання не потребувало роз’яснень, що саме. Бо не так багато вартого читання. Найсміливіші переклацували «Ґарґар» самотужки на машинках і давали читати довіреним знайомим. Недовго музичка грала. Грім з блискавкою впали на хату. Літпрацівника, який допустив буржуазнонаціоналістичну вихватку на шпальтах, було висмикнуто за чуба з грядки і викинуто на компостну купу. Поряд приземлився заввідділом Микола Хоменко, нині Люмбаґів рекрут, а редактор, який, на його щастя, тоді рекреаціювався, відбувся партійним строгачем та інфарктом. Призвідцю ж «битви під Тихими Водами» було негайно усунуто від учителювання, і підростаюче покоління по тому півроку не вивчало історії. За тиждень квартира Коханця у сорокаквартирному будинку для сільських спеціалістів терміново знадобилася для нового радгоспного ветеринара, і якби Семклита, яка після одруження дочки Лідки з Занадтим залишилася в хаті сама, не прийняла сердегу на постій, був би доморослому Грушевському гаплик. Ґарґари з бомбошками.

З приймача пролунало: «Завдяки космічному телескопові «Хаббл» американські астрономи стали свідками зоряної драми: зіткнення двох наднових зірок у далекій галактиці.

За словами астрофізика Уільяма Блейра з університету Джона Гопкінса, зіткнення сталося на відстані 17 мільйонів світлових років від Землі. А спочатку на відстані у 20 тисяч світлових років одна від одної народилися дві наднові зірки.

А наднові, як відомо, народжуючись, вибухають зі швидкістю 22 мільйони миль на годину, розширюють свої газові оболонки на величезні відстані. Такі оболонки наднових і зіштовхнулися, що й викликало загибель двох зірок.

Посмертне їх сяйво спостерігатиметься ще 1200 років і слугуватиме науковим матеріалом астрономам, а, можливо, й джерелом нових відкриттів». Потім дикторка оголосила, що слухачі мають щасливу нагоду почути прем’єру гіта цього сезону, пісні провідних мистців поета Ониська Миколайовича Ониська й композитора Семена Кабанячого «Перший Божий космонавт». Приспів у пісні був такий: «Янгол-голгол, янгол-гол-гол, перший Божий космонавт».

Коханець тицьнув на клавішу приймача. Може тому, що під Ониськову музичку бухнули зірки, писання сьогодні не витанцьовувалося. І так, і сяк сватався він до теми, яку добре вимріяв і гарно зачав, але щойно перо встромлялося в сторінку, думки відлітали геть і тинялися світами, забувши про свій святий обов’язок - укладатися на папері сумними рядками. Власне, дурив себе Роман Коханець, ще й дурив.

Добре знав, куди вчащали його думки останнім часом, де круз його волі прагнули вгніздитися й пустити коріння. Годі вдавати, ніби він ладний сьогодні працювати, годі відвертатися від очевидного і доконаного.

Роман Коханець побачив себе, нинішнього, збоку. За списаним з шкільного балансу років п’ятнадцять тому письмовим столом, притуленим до маленького вікна у задній кімнатці хати баби Семклити, сидів ще не старий парубок з круто посоленим сивиною колись смоляним чубом. Давні хвацькі чорні вуса тепер сумно звисали, надаючи господареві схожості з козаком Мамаєм, пришпиленим кнопкою над столом. Але на цьому схожість уривалась. Кругловидий, білолиций, волоокий Мамай мовчки споглядав смаглявого, вилицюватого Романа, з обличчям, прописаним тонким старанним пензлем, і впізнавав у ньому риси своїх давніх друзів з безмежного козацького Лугу, до біса вродливих мужньою гарячою красою запальних таврійських кентаврів - мудрагелів, химородників і характерників. Дивився і з гіркотою думав, що такі чоловіки вже майже перевелися, навіть до Червоної Книги не занесеш, бо нікого. Є один Роман на всю Україну, та й той нежонатий.