Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Зодягнутий був Роман у виношеного вовняного светра, комір якого доводилося ззаду заламувати вдвічі і ще й запихати під кухвайчану жилєтку, аби трохи обтягував горлянку і затуляв від холоду, згадану кухвайчану кацавейку, названою Семклитою верблюдкою, старі джинси, заправлені у плетені таки ж бабою вовняні шкарпетки. Носив гумові чуні, вимощені м’якими устілками з сіна, а на тім’ї трималася стара, трохи вже побита міллю повстяна шапка-сванка: сіра з чорними крученими нитками довкруж голови і хрестнавхрест на вершечку - весь портрет колишнього вчителя історії тиховодської школи, колишнього інакодумця, жертви колишнього суспільного остракізму, а теперішнього керівника шкільного літературного гуртка - Романа Григоровича Коханця.

Директриса баба Люба додиректорствувалася до Незалежності і згадала про Коханця. Запрошувала Романа стати завучем. «Бо такі люди саме зараз і потрібні, ви наша гордість». «Життя смішне», - подумав Коханець. І відмовився. Бо наркотично приохотився до писання і уявити себе без стила в руці не міг.

П’ятнадцять років Коханець працював як стахановець у копальні. Стоси помережаних дрібним, летючим, схожим на ленінський, почерком, таїли в собі есеї, філософські трактати, наукові історичні і суспільствознавчі розвідки, дві книги віршів «Від мене» і «Поле болю», роман без назви про Маркса і Енґельса, незавершену повість з дитинства «Чубарики-чубчики», роман-містерію «Інфульс» (себто інсульт укупі з інфарктом), публіцистичну монографію «Обыденное сознание», писану російською, бо мав надію, бовдур, видати її, і нарешті твір його життя - «Українську ідеологію», від написання чергового розділу якої так ганебно дезертирували зараз його думки.

Пописані паперові стоси витісняли творця з життєвого простору хати, звужували його (простір) до метра перед столом і метра перед вузьким ослоном, накритим старим коцом, нависали згори, з саморобних стелажів уздовж стін.

Жовтуваті, припорошені, де-не-де спробувані на зуб мишами, вони навертали враження могильного склепу. Нікому досі непотрібні думки, спресовані між цими нікому досі непотрібними аркушами, як листя гербарію, всихали, втрачали хлорофіл і духмяний об’єм, прибирали золотавих і кованої міді кольорів - готувалися до того, аби стати посмертною класикою, яка, втрачаючи з роками соковиту свіжіть злободенного, набуває ґранітної і бронзової моці вічного. Проте, аби рукописи дожили до визнання, годилося б якось запобігти процесові перетрублення їх гризунами. Роман Коханець - потенційний пам’ятник на центральній площі столиці своєї країни - добре це усвідомлював, але дати творам ради не міг. Поки що.

Роман скинув чуні, встромив ноги в кирзові чоботи, накинув на плечі куртку. Гукнув до баби Сеньки, що йде з дому.

- Зайди до лавки, халви купи, - загадала Семклита.

Коханець пішов з дому знічев’я. Не сидіти ж за столом, ялово втупившись у недописаний аркуш. У ході йому зазвичай щастило на вдалі думки. Коли вже геть більмами перенапруги заступало очі, а стомлені пальці не тримали пера, Роман ішов на Великий Луг за селом. До Десни далекувато, з годину ходи, невеликі озерця-торховки (наслідок видобутку торфу), обр###ослі по краях вусами і бородами очеретів, осоки, татарського зілля, скидалися на вчавлені у вологий ґрунт кроки велета, що теж поспішав до Вічної Річки. Шалена енерґетика цього дообрійного простору, обмеженого десь там, далеко чорною гребінкою лісу, завжди живила розум, реанімувала почуття, гоїла душу. Нинішнім його думам навряд чи могла зарадити й луготерапія. Відтоді, як загинув Міністр, Романові заціпило і писати, і думати, - собою кепсько володів, ледве стримувався. Добре, що баба Сенька загадала до лавки зайти. Зайвий раз пройде повз хату, де…

Запальний і зарозумілий Роман Коханець замолоду був войовничим атеїстом. Не в тому сенсі, щоб руйнувати церкви та знущатися з Бога, як Ємельян Ярославський чи Лазар Каганович, Боже збав. Відчував у м’язах, у мізках, у душі таку потугу, енерґію, жагу життя… Як у вулкановій безодні. І думав тоді: віра - це етично й естетично, віра - це потрібно, віра дана не нами, не нам і скасовувати. Але віра - це для жінок і для слабких. Як пенсія, чи пособіє для безробітних.

Який там Бог, коли є я?! Себто, нехай Бог таки буде собі, нєх жиє, але вершечок Всесвіту, точка опертя, вісь, вістря - я. Я більший за Бога, бо не потребую стомільйонних славословлень, щоденних запевнень у відданости. Я не потребую моїх парсун, оповитих рушниками у кожній хаті, божби моїм йменням. Не куріть мені ладаном. Це треба іншим, мізернішим, решті - не мені. Я. Є. Дужий. Мене звати Романом. І це мені подобається. Є рик, є мантра. Р-р-рома-а-ан.

Я - більший за всіх, бо мені не потрібна зовнішня, трансцендентна точка опертя. Вона - в мені. Це я сам…

Нинішній Роман Коханець не любив згадувати себе тодішнього. Він не стільки переймався вихилясами своєї долі, скільки вилущував з неї смальтинки досвіду, стуляв їх докупи, намагався простежити перебіг подій, вектор розвитку процесів, викласти з окремих епізодів і епізодиків цілісну картину буття, де із закономірностей малих, окремішних, складаються чи вигулькують закономірності загальні. І допомагають зрозуміти: історія, чи спільна, чи осібна, іншою й не могла бути. А саме всеохопности мислення бракує нам, українцям - ось яке відкриття зробив Коханець.

Коли прибульці сіяли-засівали океан ембріонами, вони зопалу дали їм здатність удосконалюватися. Ембріони не з лінивих цим скористалися, надбали кінцівки, зуби та й знахабніли геть. Почали вважати себе вищими за небесних Татусів. І погнали історію вперед. Вогонь, колесо, електрика, радіо, комп’ютер. Мостили цей шлях самими собою. Історія наче кат з сокирою стояла над казаном з лайном, куди увіпхнуто було людство, і час від часу свистіла цією сокирою над смердючою поверхнею: з лівої - свись, а тоді з правої - свись. Альтернатива існувала. Або ковтай лайно і не рипайся, або, вхопивши ковток свіжого повітря, прощайся з головою. Кращі обрали друге.

Роман навіть тішився, не обтяжений обивательською скромністю, що опинився серед кращих. Менше тішило інше: дивлячись довкола, констатував, що тихі поглиначі фекалій дали численних нащадків. Які, скинувши кожуха, поставивши у кут берданку й почепивши на неї шапку-бирку, самозвільнилися з чергування і почали шильники терти*, часом прокидаючись лише від того, аби вигукнути: дайош. Замість взяти самому.

* За Грінченком і бабою Федоською: «Шильники-мильники тре, а справа аж плаче». Зрозуміло.

Це ще треба на дозвіллі розчолопати, чому об’єктивні причини стинають на корені найрозумніших, найзавзятіших, нищать елітне насіння? - думав Роман, крокуючи Великим Лугом. Щонайперше спадає на гадку, що небесний Тато, нарешті нас дуже полюбивши, викорінює найудатніших, бо не хоче допіру прощатися з людством, яке його часом розважає до гикавки. А всілякі зарозумільці своїми зухвалими витребеньками завзято женуть стареньку Землю до фініти. Клонування нам, бач, не вистачало. Для цілковитого щастя…