Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Забачивши Романа, на хвильку вмовкли, а тоді запосміхалися назустріч.

- Здрастуйте, Романе Григоровичу. Чого це Семклити не видно? Чи здорова?

- Доброго дня, шановні пані, здорова, здорова. Чого і вам усім бажає.

- Романе Григоровичу, щось мій Валєрка двійок нахапав, каже, нецікаво йому в школі. То можна він до вас зайде?

Побалакайте з ним.

- Гаразд, Христино Лавринівно, нехай заходить. Допоможу йому з уроками.

Роман силкувався не дивитися на Міністрову Катерину.

Вона теж напручено змовкла. Роман і Катерина створили таке потужне поле неясної тривоги круг себе, що найчутливіші з бабів, вловлюючи локаторами незрозумілий дискомфорт, роззиралися довкола, намагаючись зрозуміти, звідки пробиває на корпус. Нарешті з’явилася Тоня-лавочниця. Всі загомоніли до неї, розпитуючи про хліб, рибні консерви, пепсі-колу, сиґарети «Прима». Взявши халву, Роман приглядався до вітрин, а насправді очікував, доки Катерина скупиться. Вона стиха перемовлялася з Тонею, загадуючи їй мішок борошна і мішок цукру, бо вже й дев’ятини по Міністрові треба справляти.

Баби потроху розходилися провулками. Роман наздогнав Катерину.

- Давай поможу.

- Я сама.

Відняв важезні торби, пішов поруч. Катерина мовчала.

Запнута чорною вдовиною хусткою, виглядала блідою, змученою.

- Скажи хлопцям, хай не пропускають додаткових занять зі мною.

- У них батько помер. Ти не чув? - Катерина нарешті поглянула на Романа. - І я у цьому винна… -?

- Я йому напередодні сказала, щоб скорше виздихнув, - сказала Катерина, не здіймаючи погляду на Романа.

- Я тобі нічого не скажу, бо не вірю в цю нісенітницю. І ти не віриш. Чим можу тобі зарадити? Допомогти?

- Знайди вбивцю. Тільки сам, без міліції. Сильно мені допоможеш.

Роман сторопів.

- Тоді й його душа заспокоїться, й моя.

- Твої хлопці мають гарні голови. Не можна давати їм простоювати, - Роман удав, ніби не почув. - Для мізків тренування навіть важливіше, ніж для м’язів. Кожен день простою, це відкат назад. А наздоганяти важче…

- Розумний ти дуже, - присмак гіркоти вчувся Романові.

- З розумним ти ще не жила, - спокійно відказав він.

Сказати таке кількаденній удові! Кашляти він хотів на все, чого сам не відчуває. Біля її хвіртки віддав торби, перестрибнув через траншею і подався до баби Семклити.

Кліп про Романа і Катерину, на пісню «Ой, там Роман воли пасе»:

Жили собі Роман і Катерина. Він пас своїм життєвим шляхом свої воли, вона іншим життєвим шляхом носила свою воду. ОЙ, РОМАНЕ-РОМАНОЧКУ. Зустрілися, він пролив воду їй на сорочку. Вона злякалася, що мати буде лаяти. ЩЕ Й РОМАНОМ ДОРІКАТИ. ОЙ, РОМАНЕ-РОМАНОЧКУ.

Катерина по загибелі Міністра геть стерялася. Рухалась надсилу, наче навкруги не повітря, а кисіль. Майже не їла, не спала. Увижалася їй Міністрова луснута голова. Похорон, поминки, грядущі дев’ятини й сороковини сприймала як Боже благословіння. Якби не клопоти, збожеволіла б.

Біля лавки баба Сашка доказувала, що комету, яка з’явилася над її нужником, звати Хелейопса, і вона приносить нещастя. На неї краще не дивитися. Сама Сашка виходить щоночі роздивитись Хелейопсу, бо все, що могло з нею, Сашкою, трапитися, трапилося. Нічого не боїться. Катерина згадала, що й її хлопці щовечора вибігають у двір, але це, як і багато чого, останніми днями ковзає поза її увагою.

- Стій, - спіймала Катерина за сорочку одного з близнюків, коли той прослизав у прочинені двері із здоровенним куснем, відрізаним через всю хлібину і густо посипаним цукром.

- Ну, ма, я не хочу борщу, я пізніше, - заканючив Петько і відразу ж продав брата, - он Митько теж не їв.

- Не хочеш, не треба. Слухай, що то за комета над нами літає?

Петько аж вискнув.

- Вийди з нами увечері, покажу. Роман Григорович казав, що називається комета Хейла-Боппа, бо так звуть американських астрономів, які її відкрили. Роман Григорович казав, що вона вперше прилітала до нас дві тисячі років тому, і тоді її називали Бетлехемською звіздою. Роман Григорович сказав, що ця комета мала бачити, як народився Христос, Роман Григорович казав…

- А коли це ви до Романа Григоровича ходили?

- Ну, ма, давно. Ще до того, як тата, ну, як тато…

Як смеркло, Петько й Митько подалися на двір, вийшла й Катерина. Холодило. Миколини морози - на розсаду. А може зсередини морозило її. Колись Катерина любила зорі.

Щось між нею і зорями відбувалося. Якесь порозуміння. У слова вона це не виводила, не знала таких слів. Та й ні до чого вони їй були. А виїхати в Київ учитися не випадало.

Треба було хвору мати глядіти. Могла покинути її на старшу сестру, стару дівку Надю. Надя стати сиділкою не забажала, а Катерина бунтуватися не схотіла. Бо життя сприймала як явища природи: дощ - мокро, взимку - холодно, влітку помідори зріють. Хто в це може втрутитися? І навіщо? І за Міністра заміж пішла, бо… Красунею Дем’янова Катерина не була, давалося взнаки як не лободяне, то картопляне харчування батьків, вони ледь вижили в тридцять третьому. Але щось од предків, з старих запасів національної породи вціліло, втілившись у молодшій дочці Дем’яна Кучеренка, по вуличному Костогриза. Кріпка, тонка в талії, темно-русява, з гарним волоссям, блакитноока, білолиця, повногуба, сир «Віола» - не сир «Віола», а волошки в спілому житі - це достеменно. Вдачею спокійна, навіть трохи пригальмована, неговірка, зосереджена. Їй би не Катериною бути, а якоюсь Інгігердою чи Астрід, на радість переможеному полтавському шведові, що посіявся в українських генах. Роки спливали, а пари для Катрі Дем’янової не знаходилося. Для села Катерина виявилася товаром неходовим. Ледащі, розбещені горілкою нечисленні хлопцітиховодці полюбляли, щоб саме їм до рук лізло, ще й за щастя для себе вважало.

На весіллі Міністр напився, як стій. І пив ще з тиждень, не міг зупинитися. Бо не вірив, що Катря Дем’янова за нього пішла. А трохи протверезівши, спробував виконати шлюбний обов’язок. Катерина, тісно стуливши вуста, намагалася не вдихнути гидотного перегару, поки він сопів і вовтузився, марно намагаючись розбудити в собі підупалу мужчинську силу. Два місяці тоді жила Катря ні дружиною, ні дівкою. Радше, дружиною-дівкою. Анітрохи не бентежилась. Що вона втрачала, та й чи втрачала взагалі, це ще питання. Міністр переживав, пив кріпко. А більше пив, - менше міг. Першим побачив щось не теє свекор, йому Катря подобалася. Старий Балабуха на прізвисько Дамський (бо колись привіз з війни небачене чудо - дамський лісапед) був ще не таким старим і добре знав життя, бо пожив добряче й на повну котушку. Як зміг. Коли дізнався, що Катерина Дем’янова йде за його сина, спробував навіть таємно відмовити дівчину: «Слухай, Катю, я страшенно шкодую, що розминувся з тобою в часі життя. Я б тобі показав, що таке Ілько Балабуха на прізвисько Дамський. Не йди за Петра, хоч він і мій син. Він мій син, і я добре знаю, що він за один. Тобі б непитущого».