Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Вот вопрос. Бить!

Прєзєрватіви «лайф стайлз»!

Хоча умовно ресторатор Душман відкрився давненько, і його «Розслабон» набув певної популярності, - урочистої презентації не сталося, - Душман хотів, щоб усе було абґемахт. Прибуле з Польщі обладнання, біле аж біле, чекало своєї з’яви на світ з контейнерів, розміщених допіру у радгоспній коморі. Трактор за готівку і банку зрівняв ділянку навкруги, бригада алкашів за банку і банку вимостила доріжки білими плитами, понагортала тут і там купки каміння, з понтом - альпінарії, поробила мангали для шашликів. Дві тітки за турецьку кохтину і пляшку кожна понасівали серед каміння і пообіч доріжок живі квіти, поначіпляли, строго за картинкою з журналу, квіти штучні.

Електрик з радгоспу за готівку і банку провів кругом світло: на кухні таке собі просте, а в залі - з китайських вигадливих ліхтариків. І примудрився таки подати струм до гнутих неонових літер над входом. Щоб здалеку по трасі видно було яскраво-червоне - «Розслабон». Хоч не хоч, а заїдеш. Червоний, не тутешньої крихкої і негарної, а закордонної міцної та ловкої цегли паркан-бордюр випинався через рівні відтинки стовпчиками-вежками, на яких тріпотіли під вітром трикутні, під середньовічні, вимпели з написом «Розслабон».

Роботи було ще в###алом. Два кіоски в Києві, на станціях метро Оболонь і Мінська, і з десяток найнятих тіток на двох базарах, керовані з Турції владною рукою Нінон, у поті чола видобували з трусів та жуйок живі гроші. Душман у ще незвичній для себе ролі приватного підприємця крутився, як електровіник, впирався рогом, як папа Карло, орав, як залізний трактор і напружувався по самісінькі бивні.

«Мальчік хочєт в Тамбов, чікі-чікі-чікі-чікі-та». МальчікДушман теж хотів багато чого. Ба, й усього. Геть чисто.

Окрім каміння в печінці і гарячої смоли в чарці.

Того фатального для Занадтого і його жертви дня, Душман, зазвичай, зранечку крутився на будівництві. Кляті алкаші значно відхилилися від проекту - картинки з журналу. І держкомісія в особі Душмана мала вжити заходів. Траса була порожньою. У кінці вулиці імені 60-річчя Жовтня, яка впиралася в шосе якраз навпроти «Розслабону», бовваніла якась непевна постать. Душман упізнав Міністра. Діагноз поставити було неважко: труби горять, суне по ліки, мо’ із свайби хтось прокинувся і наллє.

Міністр, як ранковий серпанок, то хилитався, то стелився.

Слабкою рукою змахнув - вітав Душмана, побачив Жульку, яка не любила п’яних і, як завжди, роззявила пащеку, нахилився, аби дрючком кинути в неї. І раптом. Раптом з вулиці імені того ж таки 60-річчя Жовтня на великій швидкості вихоплюється темно-синій «жигуль», підлітає до Міністра і з усіх сил б’є його крилом по голові. Міністр і не кавкнув.

Душман завмер. Міністр, як підтятий, впав на бетонний бордюр головою і вмер. Авто гайнуло на Київ. Душман подивився на номер.

Міліцію покликав на місце пригоди чоловічий голос. Не ідентифікований. Душман не бажав ідентифікуватися в міліції, бо. Як написано в одній гарній старій книжці: «По праву давнихъ отношенiй и в силу взаимной симпатiи оне никогда не оставляли один другаго безъ теплаго участiя въ различныя минуты жизни». З новою зустріччю з правоохоронцями Душман, про всяк випадок, не поспішав. Вражений драмою, що розігралася на його очах, Душман схопився був за свій мобільний телефон, аж пригадав вичитане в газеті, що цей винахід дозволяє запеленґувати його власника у будь-якій точці земної кулі навіть тоді, коли по ньому мовчати, бо посилає на супутник сигнали. Коли ж по ньому говорити, то розмову зафіксувати - що два пальці обслинити.

Тому подався на пошту до Люби-поштарки.

Міліція Душмана допитала як потенційного свідка, але їм він сказав, що на той час ще до ресторану не прийшов і нічого цікавого на трасі бачити не міг. А на нєт, як сказано в однойменній опері, і суда нєт. Відтоді ось-ось дев’ятини по Міністрові, а Душман не визначився. Як і з міліцією не зв’язуватися, і свій інтерес уполювати. Типова ситуація:

«Що ж його робити, дорога редакціє? Як піду на танці, так - аборт».

Кліп про Душмана на пісню «Нє валнуйся, бабка, нє валнуйся, любка».

Біло-рожева Джеральдін з кулькової ручки, - повна пазуха принади, лежить у нього з одного боку. Друга така сама, тільки руда-рудісінька в усіх місцях, лежить з другого. Третя, ще огрядніша, з відерною фермою і кавуновими сідницями, вихиляється перед ним, скидаючи в темпі лахи і потроху залишаючись в мереживних трусах і мереживних панчохах. НЄ ВАЛНУЙСЯ, БАБКА, НЄ ВАЛНУЙСЯ, ЛЮБКА!

Геть труси, бій трусам! Труси - пережиток ганебного минулого. Труси - опіум для народа. Труси - прадажная дєвка імпєріалізма. ЧТО ЖЕ БУДЄМ ДЄЛАТЬ, МІЛИЙ МОЙ ДЄДОЧЄК, ЧТО ЖЕ БУДЄМ ДЄЛАТЬ, СІЗИЙ ГАЛУБОЧЄК? Мір трусам, вайна калготкам. Труси - розум, честь і совєсть нашей епохі! Всі труси - селянам, а чулкі - рабочім! БУДЄМ ФЬЮ-ФЬЮ, БАБКА, БУДЕМ ФЬЮ-ФЬЮ, ЛЮБКА, БУДЕМ ЩЕ РАЗ ФЬЮ-ФЬЮ-ФЬЮ, СІЗАЯ ГОЛУБКА!

Зупинивши авто біля «Розслабону», Нінон вийшла не одразу. Повільно закурила, роздивилася довкруж. Бордюри, вежки, квіти, альпінарій-шмальпінарій. Ти ба, а ще п’ять років тому засмальцьований кухвайчаний Душман дружив з покійною Смітницею… Нінон прочинила дверцята. Давно не бачилися ми з тобою, Душманчику-любчику. Це не папіроска, це у мене в грудях шкварчить. Нінон заглянула в люстерко заднього овиду, струснула білими кучерями на півспини, як колись у Ірини Алєґрової, перевірила, чи міцно тримаються вони голови, і ступила до «Розслабону». Могутня, пишна і принадна, та ще й узута в останній писк моди - лаковані білі копита на дводюймовій платформі, з білими поворозками, що ліанами вилися на ренесансних литках і закінчувалися під рубенсівськими колінами, Нінон одначе почувалася невпевненою і хвилювалася. Вітерець грайливо заглядав під її шифонову спідницю, нарізану на клапті різної довжини, але марно спокушався залізти до пазухи, туго облитої лискучим рожевим.

З кухні визирнув, а тоді вийшов Душман - викапаний Чак Норріс, тексаський рейнджер, куцуватий та справний, у черевиках на золочених підборах зі шпорами, у пальмовій шовковій сорочці, щоправда, без крислатого капелюха. І без рудої бороди. «Йо-майо, што ж я здєлал-та, - сполохано подумав Чак, - за півгодини притириться з району Раїскакіска, привезе замовлене і розраховує на оплату натурою, тут таки, у підсобці. Що його робить, дорога редакціє?»

- Ти вже заїжджала до мами? - без здрастє сказав він.

- Ну, що, синку, скажи тьоті здрастуй. Шикидим ти мій, шикидим.

Нінон повільно посунула до Душмана, увіпхнула його до підсобки, штовхнула на канапу. Чікі-чікі-чікі-та.

Джульєта, вже молода мама, винюхувала селом харчі. Баба Параска її годувала тим, що їла сама. Картопляним супом, іноді замащеним салом. А малі Рексовичі, ще не зіпсуті життям серед людей, від природи знали, що собака має харчуватися м’ясом і тим не схожа на свиню або корову. Рексовичів собачий бог послав Джульєті аж дев’ятеро, та таких справних, крупненьких, - чотири сучечки і п’ять кобельків.