Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

- Не багатий. Учора дали зарплатню. Позавчора не купив би.

Катерина не могла чекати під сорокаквартирним, на белебені. Зайшла в магазин на трасі. Від кого ховається, чого боїться? Міністра? Досвід тисячолітнього жіноцтва, що давно вже стало гумусом, підказував: все позашлюбне - приховуй. Як Зоя Космодем’янська партизанські секрети. І той самий досвід пхав її, не питаючись, невідь куди, щоб її ялове життя не залишилося самим дефісом між роками народження і упокоєння на затишних тиховодських м###огилках. Роман же Григорович поводився так, якби от жив на безлюдному острові. Або, скорше, як сеньйор: єдина реакція на думку васалів про його поведінку - наказати стулити пельку.

- Навіщо ти їдеш до міста?

- Тобі його показати.

- Ти киянин?

- Хочеш вирахувати, чи є в мене там квартира? Прямо запитай. Даруй, я не хотів тебе образити.

- Ти завжди говориш, що думаєш? Так незручно.

- Зозулько моя. Не бійся мене. Говорити правду дуже зручно. Вивільняє енерґію для основної справи. Не треба запам’ятовувати, кому що сказав. Чого і кого мені боятися? Я безсмертний і всесильний. Тримайся мене - полетимо. І вони полетіли. Пізніше Катерина марно намагалася відновити шалений день у Києві. Якась мара. Кінчала себе вдень роботою, а, засинаючи поруч п’яного Міністра, кожного вечора знову їхала до Києва. Продавши Романові дві трилітрові банки з вранішнім молоком, три десятки яєць, два кіла сиру, дві банки сметани. З кошелем.

Під теплими струменями душу Катерина дивилася на себе збоку. Як у книзі про життя після смерті, яку зачитала до дірок. Летить вузьким тунелем до веселого сяйва на виході. Іноді озираючись на своє, вже не своє тіло, там, позаду. Від першої зустрічі з чудернацьким, ні на кого і ні на що не схожим Романом, Катериною керував хтось, який краще за неї знав, що і як чинити. Слабко опиралася вона цьому потужному владному «йди», опиралася для годиться. Хто сказав - не можна? Всім - можна, а мені - зась? Що люди скажуть? А я - не люди? Я теж можу сказати. От і вийде: моє слово проти всіх їхніх слів.

Двері у ванну прочинилися. Катря сполохалась.

- Не бійся мене, зозулько, я тобі шкоди не заподію. Ніколи, поки житиму.

Роман обережно, як дзвінкого святкового кришталю, торкнувся краплини на її шиї, взяв її на пучку, підніс до вуст, спив. «Такого не буває» - останнє, що подумала Катерина, спускаючи себе з повідка.

- Чия це хата?

Вони лежали на завузькій канапі, навіть не вкритій простирадлом, бо не мали часу шукати, стелити.

- Хазяїн поїхав на Північ нафту добувати. Бо женитися хоче. Мій університетський товариш. Коли буваю в Києві, живу тут.

- Сам?

- Жив сам, а зараз буду з тобою, - Роман засміявся.

- Зі мною?

- А ти думала, що повернешся до свого Міністра? Жаме.

Це французькою «ніколи». Жаме. Завтра повернемось, я розрахуюсь у школі, за канікули вони когось знайдуть. І - сюди. Сьогодні я завіз до редакції свою статтю. Пам’ятаєш, ти мене чекала у сквері? Вони мене вже публікували, знають. Обіцяють у штат взяти. А ти не працюватимеш. Ніколи й ніде. Я зроблю собі кишеню на пузі. Як у кенгуру. Всадовлю тебе туди, проріжу віконце для світла і носитиму з собою. Кругом і завжди. І вдень, і вночі. І вдень, і вночі, і вночі, і вно…

- А скільки ще буде на Півночі твій приятель?

- Ще рік. Я працюватиму, як кат. За рік зроблюся великою людиною. Рік - це триста шістдесят п’ять днів, або вісім тисяч сімсот шістдесят годин, або п’ятсот двадцять п’ять тисяч шістсот хвилин, або тридцять один мільйон п’ятсот тридцять шість тисяч секунд. Тисяч секунд, тисяч сек…

- А моя мати?

- У тебе ж є старша сестра. Незаміжня і бездітна. Я з нею домовлюся. Платитиму. А ти приїжджатимеш щотижня, ліки возитимеш, харчі. Тільки не сама, а зі мною, зі мною, зі мно…

- Мені час додому. Ми ще встигаємо на вечірній автобус.

- Йди до мене.

Міністр навіть не помітив, що Катерина, поїхавши вранці на базар, повернулася смерком. Цілий день вергав і підключав газові балони самотнім бабцям і нагонорарився так, що мало не загубив і свого автопілота, який завжди справно доводив його додому. Він хропів на шлюбному ложі, не знявши робочих штанів та чобіт.

- Що трапилося, доню? - пошепки запитала стурбована Катрина мати з-за ситцевої завіси.

- Я вам зараз постіль поміняю, ліки дам, а вранці розповім.

- Дай то Боже, доню.

А на ранок Роман не з’явився. На що сподівалася Катерина, й сама не знала. Що він прийде сюди, до Міністра? Викличе до школи? Дасть об’явку по радіо? Гукне у мегафон?

Зашле сватів до заміжньої? Не прийшов на другий день. І на третій. Цього не могло бути. Щось трапилося. Катерина майже бігла до школи, не розуміючи до ладу, що скаже-запитає.

- Мені б… Романа… Григоровича. Я… мені… він мені книжку обіцяв.

Баба Мотря, яку всі називали Інвалідівна, бо батько її Нестор повернувся ще з першої світової інвалідом без ноги, і яка жила при школі прибиральницею, байдуже викрутила брудну ганчірку у цинкове відро.

- А він поїхав. Я бачила вчора. Ні, позавчора. По нього з Києва приїхали, машина прийшла. То сів і поїхав.

- Надовго?

- Не сказав. Машина прийшла, то він сів і поїхав. Ага. Ще сказав: бувайте, Інвалідівно. Інвалідівна ляпнула ганчірку на швабру. От і все. Катерина йшла додому, сновидно соваючи стопудовими ногами.

Що це було? Мабуть, НЛО, ні сіло, ні впало на Землю зайшло. Що це було? Мабуть, НЛО… Жаме. Бувайте, Інвалідівно!

Вдома надвечір у хвіртку загупав сусідський Валєрка.

- Тітко Катю, тітко Катю.

- Що тобі?

- Вам лист. Від Романа Григоровича. Він ще позавчора наказав віднести, а я його у книжку поклав, а книжку Денис Клименків забрав, а я шукав-шукав, а тоді в Дениса забрав.

Нате.

У щільно заклеєному конверті лежав папірець з зошита.

«Зозулько! Даруй. Трапилася нагальна можливість гарно заробити. Терміново перекладатиму українською останні партійні документи, для видавництва. Я хочу, аби в тебе було все. І все у тебе буде. Чекай. Р.».

Змайнув тиждень. Селом пішла чутка, що наш Роман Григорович став знаменитістю. І про якусь статтю в газеті говорили. Катерина схибнулася на чеканні. Все скінчилося швидко, різко, прозаїчно. Як годиться в житті, на відміну від мексиканських серіалів. За статтю його виключили з партії, вигнали зі школи, витурили з сорокаквартирного. Він потріпотів-потріпотів, як метелик у сачку, оббиваючи пилок наївності з крилець, попобігав у пошуку хліба насущного і в Києві, і в селі. Не знайшов нічого пристойного, кисень йому було перекрито раз і назавжди, вміло і надійно. Від голоду відбивався чорноробом у радгоспі, а від холоду врятувала його баба Сенька. З Катерининого життя зник. А за місяць вона дізналася, що вагітна.

Бить ілі нє бить?