Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Жулька перетаскала їх зубами у налаштоване нею солом’яне кубельце, затишне й приховане. Між пришабєткою корови Берізки і сажем кабанця Андрушки, верескливого і вередливого. Жулька чула: Параска скаржилася на нього сусідці Макаришці, що він не їсть свинячого, чортова кров, а править з баби смакіток. Жулька знала, що Андрушка виправить своє, бо в селі до майбутніх людських харчів, які допіру рохкають, мукають і квокчуть, ставляться з повагою.

Не те, що до неїстівних собак. Жульчині пологи баба Параска проґавила, цуценят не закопала. Вціліли всі дев’ятеро.

Нехай ростуть, розійдуться селом, може люди й порозбирають.

Жульку-Джульєту село знало, але харчами не розщедрювалося - що це за мода така, чужих собак годувати. Іноді гарний кусень впадав, як манна з неба, від дачників. Голодна, висотана дзявкалами й жвакунами Рексовичами, Жулька-Джульєта вчащала до знайомої хати на Луговій, де торік оселилася київська родина, яка собак любила й жаліла. Бо й своїх мала двійко - Ладу і Антона. Антін кобельок був нічогенький, до любові завзятий і невредний, а от Ладка чорнорота, відганяла Жульку од хати, вишкіряючи загрозливі безробітні ікла. Пантрувала свої харчові терени, як прикордонник Карацупа з вірним Інгусом в одній особі.

Ладчина хазяйка, зглянувшись на скрутний матеріальний стан багатодітної матері, виносила Жульці щоденно, вранці й надвечір, по мисці смачного м’ясного навару з обрізками, попередньо замкнувши егоїстичну Ладку в хаті.

Рексовичам жульчине молоко з м’ясним присмаком дуже подобалося. Та дачники часто зникали, полишивши летючий м’ясний запах, який швидко вивітрювався. Наставала скрута. У прохарчових мандрах Жулька добігла аж до ресторану «Розслабон» на трасі. І дістала з рук хазяїна «докторської». «А ще кажуть, що нові українці - жлоби. Щоб тим, хто каже, пір’я в роті повиростало», - подумала тоді Джульєта, вертаючи до діток. Уключила «Розслабон» до щоденного маршруту.

Сидить оно біля бордюрчика і чекає. Культурно-ввічливо.

Душман нахабних не любить, а скромність поціновує.

Джульєта розім’яла лапи, пробігала туди-сюди, понюхалаобчитала всі обісцяні коблами стовпи, з’ясувала хто, коли і навіщо тут побував, знову сіла, втупившись у двері. Ввічливо поскавулила. Сидю, мовляв, чекаю. Знову посигналила, трохи голосніше. Згодом - на повний голос. Помогло. Чак Норріс у прочинених дверях скидався не на тексаського рейнджера, а на мокру курку. Тремтячими руками закурив, притулився до одвірка. Через його плече визирнула незнайома Жульці жінка, пригорнулася до Душмана.

- Падажді, - сіпнувся Душман, - дай собаку погодую.

Клацнув холодильником, присів перед Жулькою, висипав на газету накраяну ковбасу. Джульєта і жерла швиденько, і вдячно пасла оком Душмана, хай не думає, що безчувственна.

- Кишкни ти її, - висловилась зла тітка. - Принадиш, - спасу не буде. Клієнтів розпугають.

- Не можна гнати, - сказав добрий Душман і почухав Жульку межи вухами. - Через неї людину вбито. -???

- Міністра. Тиждень тому. Там, біля зупинки.

- Міністра? Петьк###а? Ой, Божечко…

- Я й питав, чи була вже у мами. Там би й дізналася.

- За віщо?

- Йшов похмелятися до Клименків. Після свадьби. А Жулька на дорогу, а машина хотіла об’їхать і Петра вбила.

- Спіймали? - І нє поймають, бо ніхто цього не бачив. Кромє мєня.

- Ціка-а-аво. Ну ж бо, підемо, обміркуємо разом.

Усамітнитися їм завадило шикарне темно-зелене авто, фортеця на колесах, що гальмонуло біля «Розслабону». Ловко вистрибнула незнайомка у джинсовому комбінезоні.

Душман рвонув назустріч - люди на таких автах заїжджають до його ресторану не о кожній порі року.

- Моє шанування, добродії, - у голосі жінки була приязнь, а у вимові відчувався принадний зеленкувато-доларовий акцент. - Мені сказали, що маєте закорковану питну воду.

- В асортименті. І нашу, і закарпатську, і джерельну.

- Мені ту, що пройшла радіологічний контроль. Хау мач?

- Ту доларз пляшка, - наперед виступила Нінон.

Гостя видобула з кишені калькулятор, потицяла пальцем, діловито сказала:

- Сімдесят і п’ять центів. Я ваші ціни знаю.

- А в нас сільська націнка, - спробувала нахабніти Нінон.

- Я знаю, десять копійок на гривню. Тобто за пляшку я маю сплатити одну гривню і дев’ятдесять копійок. Прошу допровадити мені за цією адресою двадцять пляшок «Джерельної».

Душман узяв гроші, дбайливо полічені до копійки, і папірець з адресою. Нінон зазирнула в папірець.

- А я знаю, звідки я вас знаю, - радісно засміялася Нінон, - це ж ви років із п’ять тому у баби Сашки зупинялися?

- Я.

- Душмане, поверни моїй гості гроші. Воду завантаж у моє авто. За рахунок закладу. Поїхали знайомитися ближче.

- Пані бабо Сашка, - загукала через хвіртку Василина Петрин, канадійка, зупинивши авто біля хатки, що вгрузла у землю поряд з новою єврооселею Федоськи Вовчик та її доньки Тіни Вовк. - Приймайте гостей.

Нінон ступила на рідну землю. Давно не була, давно.

Набігли на очі швидкі сльози. «Рідна мати моя, ти ночей не доспала, ти водила мене у поля край села…» А рідна мати вже бігла зі свого обійстя. Витираючи ріжком хустки й собі сльози. Відчиняла хвіртку, падала на груди дочці. Здрастуйте вам ще й зблизька.

Життя - поет-пісняр, досвідченіший за Ониська Ониська, і полюбляє подібні рефрени. Як і колись, зібралися обидві дочки до маминої хати. Як і колись, нагодилася тут їхня стара знайома, заморська гостя з Торонта. Як і колись, умостилися за столом, випили по наперсткові і заспівали. «Ой, у полі три криниченьки, любив козак три дівчиноньки. Чорнявую та білявую, третю руду препога-а-аную». Чорнявая та білявая рідні сестри Вовчик зустрілися без особливих сантиментів, проте вповні дружньо. Ревниво огледіли одна одну.

- Наче ти якась бліда, змучена, - поспівчувала Нінон. - У твоєму віці вже тра’ сильніший макіяж робити. Я дещо привезла з Туреччини, подивися. Родичці віддам за півціни.

- А хіба ти не весь його на себе вимазала? - подивувалася Тіна.

Канадійку запросили жити у єврокотеджі Вовчиків. Ні, ні й ні, - пручалися у Василині поривання до автохтонного існування, штовхали знову до баби Сашки на дерев’яний тапчан, на земляну долівку, до вигод на дворі. Так, так, так, - зваблювали єврозручності. І врешті перемогли. Знаємознаємо долю романтичних поривань: пасувати перед чистим, квітково напахченим сортиром.

По обіді Василина так подивувала шановне товариство, що й ну. Менталітет українського народу вона вже вивчила попередньої візити до Тихих Вод, а зараз мала мету зовсім конкретну: знайти й вивезти собі до Канади нареченого.

Справжнього автохтонного українського українця. - І прошу вас у тому посприяти. За гарні комісійні.

Відповідно участі кожного. - На розплід? - уточнила баба Сашка, а собі подумала: «Диви, сама наче нічогенька, хоч і рудувата. Кругловиденька, кароока, білолиця. І фіґура справна, не товста, не тонка, посередині. Не сказати - молоденька, але ловка. А нікому не треба».