Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Завжди знав: єдине, що завадить йому - Терези, знак надто обтяжений нікому не потрібними чеснотами й сумлінням. Трохи не дотягнув з народженням до енерґійного, авантюрного й безкомплексного Скорпіона. Ось і зараз одна шалька цих клятих терезів - роки життя, праця, сотні людей над тобою, а згодом під тобою, нарешті - призи. Другої торкнулася мізерна, випадкова порошинка і викинула на смітник життя, працю, сотні людей. І призи. А він замість наплювати, розтерти, вжити заходів не може позбутися клятого кола: вбив, зник з місця пригоди, не надав допомоги, переховувався. Все, аллес капут, гаплик, аут, червона картка, фініш. Клямка. Шиздець. Опанувати себе стало синонімом вижити. Занадтий виконав кілька аутотренінґових вправ, владно навертаючи себе на злободенні клопоти, бо знав: робота - психотерапевт, кращий за Кашпіровського.

«Якщо за ці дні нічого не сталося, це обнадійливо.

Валєрчин «жигуль» - це справа техніки. Чи казати синові правду? Треба подумати. Людина, в якої є совість, нічого в житті не досягне. І ніколи. Це - аксіома. Розвидняється. А чого це я не спитав, кого збив?»

Коли Толік серйозно запропонував йому Великий Стрибок у Президенти, Занадтий попри всю свою амбітність сприйняв це як жарт. Покрутившись сенатором, добре второпав правила гри. Будь-хто, нехай з трьома головами для думання і шістьма руками для роблення, без ляльковода зі сталевими м’язами і грубим гаманом - нуль, газова бульбашка. Яку видно лише у воді. Без якої (води) вона (бульбашка) просто пшик. Так і відповів Толікові. Бо ляльковода, на жаль, не мав. А ставати посміховиськом на старість не хотів. Як той казав: «Я в соціалізмі тільки що пристроївся, і він мені ще не надоїв». «А ти спробуй, - спокійно відказав на те Толік. - А я тобі допоможу. Як старий друг. І не забувай, що зараз наша так звана політична еліта вимірюється і визначається не за байтами, а за децибелами».

Виснажливе мурашине створення нової партії, галасливої когорти люмпенів за плечима лідера на виборах, довершувалося. Сізіф-Занадтий викотив таки на верхівку свій камінь. Який, проте, ще непевно похитувався, чекаючи на шлюб з товстими гаманцями. В часи, коли епоха порожнечі змінилася епохою дорожнечі, і нащадки тисячолітніх землеробів потрапили в незвідь, Занадтий ще раз переконався, що вдатно вчинив, обравши за навчателя й гуру Толіка Люмбаґа. Їхню зустріч у новому житті цілком справедливо можна було вважати випадковою. Занадтий не знав: усе, що потрапляло в поле зору Люмбаґа, ознаки випадковості й стихійності втрачало раз і назавжди, а упорядковувалося й класифікувалося. Люмбаґо шкірою відчував, що хосен, надбаний за вміло дібраних друзів, перевершить усі матеріальні і моральні інвестиції в самий процес товаришування. Толік ніколи не помилявся. Природа запакувала у зовнішність такого собі вайлуватого Вінні-Пуха досконалий комп’ютер.

Люмбаґову здатність до аналізу й висновків перевіряло ще й життя. І нижче від четвірки з плюсом Толіків життєвий матрикул не знав.

Коли Центр (безперечно, цією назвою Толік, як і решта втаємничених, користувалися для похватності, бо достоту ані він, ані більшість дійсних та кооптованих членів ордену не знали справжніх розмірів і меж впливу цього глобального явища суспільної природи, закамуфльованого під численні евфемізми. «Сприяння», «проґрес», «розвій», «реконструкція», «удосконалення», «деміфолоґізація», «розчакловування», «фемінізація», «ґлобалізація» - нагребти до міксера подібні визначення, гарно перемішати, додати ще якусь екзотичну реінкарнацію чи напівпристойну реституцію вкупі з такою самою іпотекою і матимете назву на будь-який смак), отож, коли Центр натрапив на Толіка Люмбаґа, Толік второпав, що ґрунт - поживний і заходився вкорінюватися.

Справа під титлом «Занадтого - у Президенти» - перша, і від неї залежить… Об’єкт, на думку Люмбаґа, мав єдиний недолік: належав до племені, яке дозріває надто повільно.

Йому потрібні стимулятори й остроги. Це плем’я успішно нехтувало всі закони й закономірності розвитку цивілізованого суспільства, кашляло на правила, за якими небідно жило співтовариство «золотого мільярду», не хотіло усвідомлювати, що ринкові посестри - економіка й політика - дратуються, коли до них їдуть волами, зупиняючись під кожною копицею, аби салом заїсти, дрімонути та ще й поспівати. Довелося пришвидшувати події. Роботи було з Занадтим, ще й роботи. Втім, роботи вдячної, бо результативної.

Коктейль з природної чарівливості Занадтого і його, сказати б, відповідного теоретичного оснащення, міг стати коктейлем Молотова. Від Толіка Занадтий збагатився орґтехнікою вирощування людських спецстосунків. Тих, що виростають не на природньому гумусі почуттів і відчуттів, а на гідропоні взаємної вигоди. Наші новопосталі майбутні форди, рокфеллери, а також і ротшильди ще залишалися людьми.

Удатнішими, чіпкішими, але ще звичайними чоловіками й жінками, які в грошових безжальних іграх були самодіяльними аматорами і тільки вчилися вишуканому хижацтву в бізнесі і особистому житті. Вони (носії гаманців) надавалися до обробітку і могли дати врожай, лишень вимагали не дядьківського, а наукового підходу.

Стала в пригоді Занадтому викладена Толіком світова спецметодологія психологічних портретів потрібних осіб, яка використовується спецслужбами. Такий собі набірчик для супчика: як розмовляти з різними типами-архетипами, навіювати їм певну модель думок і вчинків або девальвувати їхню власну; як дивитися у вічі, жестикулювати, посміхатися, простіше кажучи, використовувати паралінґвізми, як варіювати короткі і довгі фрази… Занадтий зрозумів, чому досі всі секрети цього навіювання «сна на шелкавиє рєсніци» були засекречені. Були ще страшливіші за ядерні, бо їхнє застосування не потребувало складної технології і різних там чемоданчиків-валізок.

«Скипіле у революційному казані суспільство виносить на окропну поверхню гіпертрофованих невігласів, їхнє правління небезпечне для здоров’я більшости та їхнього власного, бо не зважають на трансмісії та шестерні історичних закономірностей. Не так економічних, як психологічних. Ми, мудрі люди, маємо проблему в тому, що наші недолугі зверхники мають дуже низьку здатність навчатися - не в коня корм. Ти, кицюню, інший. Навчабельний. І за те я тебе люблю, - говорив Люмбаґо, дириґуючи виделкою з нахромленим шампіньйончиком. - А почнемо ми, як книжка пише, зі створення навколо тебе піни мильних бульок. Піар називається»

Занадтий і Люмбаґо знайшли один одного в потрібний час у потрібному місці. Як Герцен - Оґарьова, Мінін - Пожарського, Маркс - Енґельса, Лєнін - Сталіна, а Вітренко - Марченка. Хто в історичних парах корінник, сплоха не розбереш, позірність оманлива, але достоту Толік мав Занадтого за політичного коника, на якого можна ставити у вирішальному заїзді, аби зірвати джек-пот. Певна річ, за певного тренінґу.