Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Тенісний корт на місці колишнього селянського городу обнесений від стороннього погляду високим бетоном. Невеличкий басейн, в якому не спортивні рекорди встановлювати, а залюбки хлюпатися в спеку. Дерев’яний павільйон літнього харчоблоку, який Толік називав рестораном «Офсайд» (спершу надумав був назвати в стилі ретро «Бюро па закускє і випівкє», прикрасити портретами членів політбюро, вимпелами «Кращий за професією», «Зразкове робоче місце», «Єслі тєбє камсамолєц імя, імя крєпі дєламі сваімі» тощо, а як стало це попсовою модою, - передумав).

«Не правий Леонід Буряк, - подумав Занадтий, - коли каже, буцім у футбол грають не гроші, а люди. Гроші, любий Льоню, грають не тільки у футбол, вони грають у Супергру, набагато складнішу, цікавішу, доленоснішу. Життям називається. І завжди, завваж, завжди виграють. Навіть, коли порушують правила і, як Марадона на мондіалі, забивають гол рукою… Треба запам’ятати цей пасаж і принагідно використати у тості. Тільки треба додати, що Толік завжди грає за правилами, себто за законом. Бо Люмбаґо не любить натяків. А те, що вміє клієнтуру добирати, то звиняйте. Як відказав Гаррі Каспаров журналістам, цитувальникам крику душі люмпена, мовляв, Каспаров купається в грошах, а у нас на водку нє хватаєт: «Хто вам усім заважає так само купатися в грошах? Починайте з п’ятирічного віку сушити мізки над Є-2 - Є-4, ставайте чемпіонами світу, і гайда».

Чекали на гостей-забар. Жінки, перецілувавшись, цвенькали про своє («Ти уявляєш собі, вона сидить, як гвоздика. Вся нафарбована, напарфумлена, чекає. А він не прийшов і не подзвонив»). Хлопці, поручкавшись, заходилися розслаблятися, по-західньому пригублюючи чарки. Скрізь заклопотано снував Толіків управитель маєтку Його превосходительство Мочілов, або по-домашньому Вашик. Вбраний, на відміну від джинсово-кросівочних гостей, у неприступний костюм-трійку й крохмальну сорочку з метеликом, Вашик тримав під контролем гострого погляду все збіговисько. Прохання і доручення від гостей сприймав і виконував лише у ретранслюванні Люмбаґа.

Над обійстям линув Моцарт. Оце: пара-бам, пара-бам, пара-бам-бам, пара-бам, пара-бам, пара-бам. Чистий, прозорий, безтурботний і залюблений у свою надземність жайвір.

Пара-бам, пара-бам, пара-бам-бам. Нібито розірвався разок перлів над бездоганністю ермітажного паркету.

- Кицюню, ходімо покажу щось, доки немає Кочубея.

Толік завів Занадтого до кімнати. На стільцях, на канапі, на столі, на фотелях і долівці розкошували сервізи, кухонні комбайни, дорогущі парфумні набори, два телевізори «Соні» і «Панасонік», мисливська інкрустована рушниця, колекційна шабля, манюні ювелірні коробочки.

- Я дібра, як ти кажеш, не ціную, ти ж знаєш, - Люмбаґо байдуже ковзнув поглядом по філіалу універмагу.

Занадтий знав. Толік не брехав. До статків Люмбаґо ставився спокійно. Щоправда, відтоді, як їх надбав. Мав інше гобі. «Як я не відчуваю лікоть поруч, мене нудить зі страху і непевності. Я погано сплю, - коментував Люмбаґо. - Знаєш, що в мене найтовще? Не гаманець. І не те, що ти, розпуснику, подумав. Записник з телефонами і адресами. І діловий щоденник з нотатками потреб усіх, на всі літери алфавіту. І я метушусь. Не назвеш мені жодного, кому б я не допоміг, не дістав, не влаштував, не попередив. Скажеш - а Гарікові Запорозькому? То він сам винен. І то я йому зробив камеру з краєвидом на озеро, а не на цементний завод. Дібра можна вкрасти, пошкодити, конфіскувати. Лікоть - ні. Перемагає - хто вкладає».

- Дивись. Хто б це міг подарувати? Ні за ким з наших такого не помічав.

Люмбаґо розгорнув невеликий, розміром з книгу, згорток.

З-під цупкого брунатного паперу з’явилася ікона. Не стара, бо трохи ще тонко-тонко так пахла чимось лісовим. Живицею либонь? З ікони глядів юнак у червоному плащі, защібнутому під борлаком. Плащ важко, нерухомо, непорушно спадає на ліве плече, на лівицю, вкутує якраз половину постаті. Де б’ється серце. Правиця з аскетичним солдатським хрестом відкидає праву полу плаща за плече, виставляючи щось темно-бузкове, схоже на жилет. Бронежилет. З-під нього брудно-зеленим струменем випливає рукав.

Кольору хакі. Обличчя юнака безхмарне, навіть трохи усміхнене. Дивиться просто у вічі, не відпускає, не дає уникнути погляду. Над темними короткими кучериками бездоганно тонко сяє німб. Пообіч у стовпчик, літера над літерою, шикується напис: «Св.в. Юрій Перемож».

- Що таке «се ве ве» і хіба є такий святий?

- «Се ве ве» - це святий великомученик, а Юрій Переможець по-нашому, це Георгій Побідоносець по-їхньому. У травні його іменини. А подарувала цього спецназівця тобі твоя сусідка з вулиці Лугової, на ім’я Тіна Вовк.

- Болтяра в томаті! Це ж та зірка, що прийшла на ювілей з Володькою Л###уковичем. Мене ще здивували її руки. Вона - малярка? Боже, з такими обличчям і орґанізмом скніти над іконами! Вона що - кілі-кілі?

- Вона - шпага з дамаської криці. Ще й розумна. Навіть занадто, як для Вальки з Тихих Вод.

- Кицюню, ця розумниця, здається, піднесла тобі гарбузика? Ге? Це не фатально. Коли харчі дорожчають, жінки дешевшають. Сусідка, кажеш? Вашик, Вашик, - Люмбаґо загукав у вікно, тоді схаменувся. - От бовдур, треба самому.

У вікні намалювалося серйозне Його превосходительство.

- Юстас Алєксу, - сказав він. - Орест Дмитрович Кочубей навідалися, з родиною і псом.

- Обслужи, обігрій, зараз буду.

- Толіку, даруй. Ти мовчиш і робиш незнайомий колір обличчя. Вже кілька днів по пригоді…

- Хтось щось?

- В тім-то й річ, що ніхто й нічого. Але ж воно не розсмокчеться. І ще. Кого… я? Хто він? Ти маєш знати.

- Анатолій Люмбаґо-Романов не знає лише того, чого не хоче знати. Але й це він повинен знати, щоб знати, чого він не хоче знати. Я не надто складно висловлююсь?

До кімнати зазирнула Мадам. Толік, не змінюючи тону, змінив тему.

- До речі, кицюню, я ще раз хочу вдосконалити свою візитівку. Як тобі такий варіант - Романів-Люмбаґо?

Політично, філолоґічно і зрештою патріотично.

Мадам зникла у дворі, поспішила на закличний вигук котрогось з гостей.

- А збив ти, кицюню, такого собі Балабуху Петра Ільковича, жителя села Тихі Води. Тридцяти восьми років, робітника радгоспу, одруженого, батька двох синів-близнюків тринадцяти років…

Кінець світу. Все, Занадтий, зе енд. Життя повинно бути життішим! Без тебе.

- Експертиза встановила, що хлоп напередодні добряче зловживнув. На ранок виявлено півтора промілє алкоголю, отож увечері було два-три. П’яний, як чіп, тобто вдрабодан.

Покійник рідко просихав, тверезого стану не полюбляв і успішно з ним боровся…

До Занадтого інформація кепсько доходила. Головне сказане. Він - злочинець і його дістануть. -… от і виглядало б, що ти невинний.

Занадтий не зрозумів - Тобі треба випити і розслабитися, - сказав Толік, - що ми зараз і зробимо. Кажу: от і виглядало б, що ти невинний.