Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

- Толіку, яка сідниця, який цироз? - справу було зроблено, Лідка забула про власну сімейну драму, як динозавр про об’єкт, що перестав рухатися, і не зводила погляду з Кочубея. - І який розтин?

- Лідо, просто ти йому сподобалася. Орко ще ніколи не був таким красномовним… Кочубею! Ти обіцяв розказати про свою найбільшу мрію.

- Просимо, просимо, - підпряглися грецьким хором гості.

- Я мрію побудувати величезний Луна-парк, а в ньому макет величезної людини. Лежатиме на зеленій галяві, як Ґулівер. До рота Ґулівера прокладу вузькоколійку. Сідаєш у кабінку і проїжджаєш весь шлях у нутрощах людини. Як проковтнутий кусень хліба - стравохід, шлунок, кишки, печінки-селезінки. На голограмах пообіч видно, як і що працює, перетравлює їжу, як скорочуються м’язи, виділяється шлунковий сік і таке різне. А наприкінці екскурсії виїжджаєш через задній прохід, як натуральний продукт життєдіяльності організму. Атракціон матиме серйозне виховне значення, екскурсії робимо тематичними. Про шкідливість алкоголю та куріння. Хай смалії побачать каверни в легенях, а пияки цироз печінки. А голодному процес перетравлювання їжі надовго відіб’є апетит, і він менше страждатиме. Ідея вартістю мільйон баксів*. * Патентуємо цю ідею. Чекаємо грошовито-креативних.

Або ж креативно-грошовитих.

- Ориґінально! Ґеніально! - схвалила публіка, а знайомий Толіків банкір простягнув Кочубеєві через стіл візитівку і стиха сказав: «Порахувати треба».

- Хочеш фокус? Запитай, скільки людина має волосин на голові, - Люмбаґо підштовхнув Лідку.

- Не вигадуй, цього ніхто не знає.

- Крім Орка. За це в академіках тримається. Слухайте всі.

Оголошую конкурс. Питайте в Кочубея все про людину. Якщо відповість, шампанське з мене, як ні - з нього.

Ліда зашарілася дівчачо і спеціальним кокетливим голоском повторила, як щось інтимне, напівпристойне:

- Скільки у людини волосин на голові?

- Білявих? Чорнявих? Рудих? - перепитав Орко, закасуючи рукави і оголюючи волохаті кінцівки, наче намірявся робити автопсію отут за столом.

- Таких, як у мене, - грайливо підбадьорила Ліда.

- Про фарбовані не знаю, а природно білявих - сто п’ятдесят тисяч волосин.

Ліда спалахнула і ображено закопилила губу.

- А рудого? - вигукнула Мадам.

- Дев’яносто тисяч.

- А брунетного?

- Сто тисяч.

- А скільки волосся на тілі?

- Двадцять п’ять тисяч, - Кочубей відбивав подачі зусібіч.

- А скільки вій?

- Верхніх сто п’ятдесят-двісті, нижніх п’ятдесят-сто.

Занадтий ішов за Тіною до трояндової альтанки. Сьогодні Тіна скидалася на хлопця. Джинси, такий саме куртасик, біла майка без написів, кросівки. Унісекс. «Маратонки», - згадав Занадтий.

- Прошу?

- Я кажу, у Болгарії кросівки називаються маратонками.

Від маратону.

Тіна увійшла до альтанки, сіла на дерев’яний ослін, поклала свого «Кардена» біля «Кардена» Занадтового. Покрутила у довгих сильних пальцях сиґарету, розминаючи. Нігті її були коротко підстрижені, під ними чорнів ободок - фарба, мабуть. Занадтий пас очима кожний її порух. І кожний порух гармонійно відлунював у ньому.

- А на скільки відростає волосина за день? - чулося від столу.

- На живому тілі на півміліметра, на трупі швидше.

- А скільки живе одна волосина у віях?

- Сто п’ятдесят днів.

Міністр був у захваті від Кочубея. Він раптом згадав себе, земного, і зробив кілька фігур вищого пілотажу, радісно виспівуючи на весь Всесвіт: «Ішла баба через річку та й присіла на льоду. Чіпляйтеся, раки сраки, я на ярмарок іду». І одразу ж покартав себе за вульґарність.

- А чому про Десну російською? - запитав Занадтий Тіну для затравки.

- Для дохідливості. А чому, коли вас представляли Володці-космонавтові, він спитав: той самий? - запитала Занадтого Тіна.

Тепла олія задоволення м’яко змастила його зранену душу, як воліли б сказати справжні художники слова.

- Бо я той самий і є. Ви дивитеся телевізор?

- Ця тлуста жінка в червоному - ваша дружина?

- Так.

- У неї цікаве обличчя. Як у хижої курки. А ті натюрморди - ваші друзі?

Занадтий образився. Холодно вибачився, вийшов з альтанки. Тіна його відверто іґнорувала, кльову не було, поверхню ставка вкривала ряска.

- У нас у селі була одна дівчина…

Занадтий озирнувся. Валентина в альтанці струшувала попіл і була певна, що далеко він не піде. Він і не пішов. -… її звали Фросиною, по вуличному Пріська. Жила сама, бо сирота. Добра дівчина, але трохи того. Її хату не обминав хіба що ледачий. Вона, бідака, за кожного заміж збиралася, по-чесному. Останнім був аґроном на прізвище Хитрий. Ходив-ходив… А тоді Пріську знайшли на бантині.

Повісилася. Залишила записку. Чотири слова: «А ти, Хитрий, помни».

Занадтий не любив загадок. Вони його дратували. Через те не читав детективів.

- Чому Хитрий? Ходили ж усі.

- Думаю, ті просто користалися, а цей - одурив і образив. - І до чого ваша байка? - терпець Занадтому вривався.

Валентина викинула недопалок.

- Хочте, я вам свої роботи покажу? Тут, недалеко, в кінці вулиці.

Люмбаґо уважним поглядом провів Занадтого і Тіну до воріт маєтку. Лідка теж побачила і вкрилася червоними плямами. Люмбаґо зрозумів, що за мить одержить «аторваниє годи».

- Лідуню, давай-но посидимо в саду, доки твій Занадтий виконає одне моє інтимне доручення, - Люмбаґо схилився до Лідчиного вуха і зашепотів.

Лідка миттєво вимкнула сльози і недовірливо глянула на Толіка.

- Слово честі, - Люмбаґо притиснув руку до грудей і віддано зазирнув їй у вічі. - Ти тільки не виказуй мене Мадам, згода? - І давно ти? - Лідка округлила очі, в яких уже світилася непідробна цікавість.

- Тс-с-с-с. Скрізь шпигуни.

- Толіку, кицюню, розкажи. Присягаюся, від мене ніхто нічого… А я було подумала, що Занадтий скакнув у гречку, доки я худла, як проклята.

Занадтий перестрибнув слідом за Тіною газову траншею, вкотре заприсягнувся відновити зарядку і хутко пішов за жінкою. Вже вірив Толікові, що все загараздиться, повнився чудовою травневою дниною, присмаченою алкоголем.

- Сюди.

Тіна з висоти зросту легко перехилила руку через хвіртку, одкинула клямку, пропустила Занадтого. Кругом сліди нещодавнього будівництва, але красень-котедж повністю вилупився з шкаралущі і вивищився над садком. Зупиняв погляд незвичний скляний дах другого поверху.

- Ще до ладу не обжилася, закінчено лише майстерню.

Маю працювати.

Відгонило фарбою, сирістю, пусткою, незатишком.

- Мешкаєте сама?

- З матір’ю.

Тіна відказувала коротко, як у суді чи в строю. Так, слухаю, нікак нєт. І це приваблювало. Мовчання для жінки - найвиграшна поведінка. Скринька, ключі від якої не знайдено, і яку не знаєш як відчинити, завжди увижається сповненою діамантів.

У майстерні Тіна всадовила гостя на раритетний стілець, гарно відреставрований або ловко підроблений під старожитність. На чверть просторого приміщення тьмянів комод.