Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Справжнє диво. Комод-будинок, комод-місто, комод-країна.

У чотири поверхи, з колонами, безліччю ящиків і шухлядок, оздоблений гірляндами з різьблених квітів і плодів. Дерев’яна мереживна діадема увінчувала всю споруду, сягаючи високої стелі.

- Подобається?

- Фантастика. Де ви його знайшли?

- У Бельгії. -?

- Я там розписувала собор. Замість частини гонорару взяла собі це і ще кілька речей.

- Хто ви?

Тіна готувала каву по-турецьки у прилаштованому для цього залізному ящику. Вправно пересувала крихітні джезви, загрібаючи ними гарячий пісок.

- Я - вовк.

- Ви хотіли сказати - вовчиця? - спробував пожартувати Занадтий.

- Я вас попередила.

- Дивний фах. Ікони - не жіноча справа. Не помиляюсь?

- Ні.

- То чому?

- Гарно платять.

- Відверто. Ви хотіли показати мені свої картини.

- Хіба?

Занадтий щиро зареготав. Уперше за тиждень.

- Як вас звуть?

- Володимир.

Тіна перебирала іконні дошки.

- А дружину?

- Лідія.

- А дітей?

- Валерій.

- Ви сільський?

- Хіба помітно?

- У нас у селі баби й діди - Параски, Христини, Фросини, Нечипори, Карпи, Савки, одного з них звуть Савусьок, Прокопи, Нестори, Орисі, Килини. Ваша теща - Семклита, є навіть один Северин, йому вже сто років. Ми, їхні діти, вже маємо на гурт лише п’ять імен: Ліда-Люба-Ніна-Галя-Валя.

А онуки - усі Валєрики і Свєти.

- То й що? - З цією жінкою не розслабишся.

- Так. Спостереження. Симптом. Або діагноз. Чи вирок.

Як глянути. - І що ж ви ще помітили в нашому житті?

- Ви поголили вуса.

Занадтий відчув легкий протяг під ложечкою.

- Кажуть, кожний чоловік має через кожні сім років міняти зовнішність, роботу, квартиру й дружину. Я почав з зовнішності, - Занадтий порадів за себе, відвертіше не скажеш.

Тіна нарешті поставила ікону на порожній станок. Святе Сімейство. Колір і світло розтинали простір ікони навпіл.

Божа Мати, просвітлена і лагідна, сидить у м’якому червоному пеплумі, тримає на колінах Дитя у білій льолі, під прихистком темного склепіння печери. За нею у напівтемряві ледве читається бородатий Йосип. На колінах перед Сім’єю три царі. На тлі світлого-світлого виходу з печери. До ніг Пречистої довірливо тулиться біленьке наївне овече дитя.

Проте з ікони струменіла не умиротвореність, а тривога.

Все написане за каноном, принаймні, без попсового модернізму, а водночас таке гостре, динамічне, як зведений курок. Хочеться відвести погляд. І водночас не хочеться.

- Щось мені навіюють ваші роботи.

- Ви бачили лише одну.

- Другу бачив у Люмбаґа. Ви йому подарували на ювілей.

- Я ніколи нічого не дарую. Тільки продаю. Ту у мене купив Володя-космонавт і подарував.

- Вас саму.

- Пр###ошу?

- Картини нагадують вас саму. Чи ту, кого вдаєте.

- Я вдавати можу, картини - ні.

- З вами важко змагатися. Щиро кажучи, не збагну, навіщо ви мене сюди покликали.

- А чого ви сподівалися?

- Та сподівався.

Бути відвертішим - неможливо. Невже вона аж така фригідна? Тоді кругом марш і не витрачайся. Він давно на лапках розучився стояти. За півроку вона кусатиме лікті, але потяг удаль загуркоче.

- Маємо час, - сказала Тіна і подивилася на Занадтого запалими бурштиновими очима з вогником на денці: так відбивається зоря на дні колодязя. - Мамо, це ви?

- Та вже, - почувся старечий голос.

- Ходімо, вас певно чекають, - сказала Тіна.

- А вас?

- Мені працювати, мене ніхто не годує.

Гіп-гіп-ура! Вікторія! Сама Ніка м’яко сіла з небес на широких своїх крилах. Гаразд, розумако, я приймаю запропоновані тобою правила гри - просуватися поволеньки, крок за кроком. Доки я впораюся з ДТП. А тоді тебе ніхто не питатиме. Немає такої жінки у Всесвіті, яка б відхилила мою пропозицію… Нема і не буде. Сама прийдеш здаватися.

Вони зійшли дерев’яними сходами, тримаючись за вигадливі бильця.

- Гарний майстер, - Занадтий поплескав по дереву.

- Василь Прокопович. Чоловік моєї подруги Параски Ничипорівни. Всю столярку зробив. Кращого немає в селі.

Навіть діжку може склепати.

На першому поверсі їх зустріли огрядна літня жінка, чимось невловимо схожа на Тіну, і сухенька жвава бабця.

- Знайомтеся, мамо, це Володимир…

- Петрович.

- Петрович Занадтий. А це моя мама Феодосія Данилівна і наша сусідка баба Сашка.

- Добридень, як ся маєте? - ввічливо спитав Занадтий.

- Дякуємо. З ніжки на ніжку, - була відповідь.

- Мамо, може вийдемо на двір, там світліше.

- Та не треба, я й тут бачу.

Жінки уважно роздивлялися гостя. Протяг біля серця знову насторожив Занадтого.

- Це не ви Семклитин зять?

- Я.

- Нечасто буваєте у тещі.

- Нечасто. Роботи багато. Я їй матеріально допомагаю, - Занадтий сам здивувався, що виправдовувався. - Даруйте, я справді маю йти. Дякую за каву. Сподіваюся, побачимось.

- Можливо.

Він намацав у кишені візитівку, подав Тіні. Вона прийняла її і уважно прочитала.

- Дорогу знайдете?

«Витурила як пацана. І правильно зробила. Що це зі мною? Деморалізація. Пальцем кивнула, а я чудак на букву ме й побіг. І дратує, мов жорстоке дитя собаку: дає заковтнути шматочок м’яса на шворці, а потім висмикує зі шлунку».

Тіна зачинила за гостем хвіртку, обернулася до матері і баби Сашки.

- Ну?

- Наче він, - непевно сказала Федоська.

- Наче чи він?

- Тоді був у друге вбраний.

- Ви казали, що добре його роздивилися, коли він вистромився з авта, щоб на Міністра подивитися.

- Не він. Той був з вусами, - встряла баба Сашка.

- Він був тут кілька днів тому. Треба точно встановити, чи того дня, коли збито Міністра. Приїздив на машині до адвоката з басейном… Сам казав, що поголився, - Тіна ще раз уважно глянула на візитівку Занадтого.

Коли у вас міцні зуби, можна за них не боятися.

Можна навіть взяти та постукати по них!

Коханець не розумів, чому Катерина попросила його знайти вбивцю Міністра. Та не зважити на прохання не міг.

Хочеш чогось, роби все сам. Від нарождення до смерті. Бо сам працюватимеш на себе-коханого, а люди - на тебе, набриду-остогидлого, за мізерну невиплачену зарплатню. Хто зробить краще? Нумо, з трьох разів. Отож бо. Залишити світові можна єдину річ - власний похорон, який несила здійснити власноруч з технічних причин.

З чого ж почати? З того, що лежить під ногами. Бо шукаючи чудеса у Всесвітах, ми не бачимо їх під носом. Одне з найбільших - інформпровідність простору в українському селі. Конспективно: всі знають про всіх усе. Насамперед крок за кроком, міліметр за міліметром Роман спробував відновити фатальний для Міністра ранок. Найдивніше, що після кількох розмов з бабами на кутку зміг прослідкувати шлях авта-вбивці до зіткнення майже без білих плям на маршруті. Кінці сходилися до маєтку одного столичного адвоката, звідки у неділю вранці виїхав синій «жигуль».