Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

У Катерининому дворі комета теж стабільно зависла над нужником. Моторошнуватим, тривожним виглядало зоряне небо з трансгалактичною гостею. Катерина третій вечір виходила на двір, ставала між японськими та українськими вишнями і задивлялася. Під кометою гарно думалося. Катерина ніколи не сердилася на Романа. Та й що то за слова-пилюжинки: «сердилася», «образилася»? Вона вмерла. Хоч мучило її зрозуміти Романа, але примирилася. Всього не поймеш. Мала діти - то мала жити. Жінок і чоловіків, мабуть, посіяно хоч і водночас, але різними цивілізаціями. З різних планет. Де на одній дихають киснем, а на другій - пропаном. Чи бутаном.

Хлопці зростали, пішли до школи, аж Катерина дізналася: не на продльонці затримуються, а вчащають до Романа Григоровича. Не тільки Міністренки линули до нього. «Роман Григорович сказав», - чулося останнім аргументом у багатьох школярських родинах від своїх малих короїдів. Чого чекав Роман? Міністрової смерті? А якби Міністр не загинув?

«Многія знанія прєумножают многія пєчалі, - повчально мовив Міністр-бульбашка, милуючись зоряним пилом хвоста комети Хелейопси, яка ще не стала для нього середником льокомоції*, одначе непереможно вабила до себе. - Якби я не вмер, усе було б не так. І це була б зовсім інша історія.

До речі, не такий він зблизька й гарний, цей хвіст, яким видається там, долі, між квітучими японськими та українськими вишнями наприкінці другого тисячоліття вашої нової ери». Але Катерині почути голос Міністрової душі було не дано. * Читаючи якось рукопис автора-канадійця, колишнього галичанина, ми натрапили на цього «середника». Виявилося, що йдеться про «транспортний засіб». Але «середник льокомоції» - значно вишуканіше.

З розумним ще не жила! Було б тоді, Романочку, ламати перелази, тоді, а не зараз. Не зупинили б її тоді ні рідня, ні чоловік, ні Романова бідність. Для українки немає греблі, яку б не здолала її л-л-юбов. Не Катерина зійшла з потягу кохання на станції розлука… «Ластівки літають, бо літається, а Ганнуся плаче, бо пора». Хелейопса тривожно світила над туалетом.

- Катре, Катре, впусти мене, - почулося з городу.

Катерина не впізнавала голосу і налякалася.

- Хто це?

- З поля вітер, зі сраки гості, - то Нінон не вміла поночі намацати хитру клямку на городній хвіртці.

- Ніколи не думала, що люди такі жадючі. За гривню тебе перекусять, - заявила Нінон, опинившись у дворі, а тоді в хаті. - Випити чогось не хлюпнеш? Геть знервувалась.

Катерина тернула рушником стола, стукнула чаркою, тарілкою, пляшкою.

- А ти? Давай, подруго, спом’янемо Міністра, щоб зла не держав, бо не мирили ми з ним, небіжчиком.

- А й правда, - погодилася Катерина, - не все ж їм пити.

Зналися дівчата через п’яте на десяте, а от несподівано гарно їм засиділося. Випили по чарці: Нінон вихлюпом, Катерина ковточками. По другій. Гомоніли душевно. Нінон світу набачилась, слухай-не переслухай. А вже відмикаючи Нінон хвіртку, Катерина спитала:

- А чого ти городами приблукала?

Нінон позирнула за тин, а тоді притишено переповіла про вар’ятку-канадійку Василину, про її дядька, пришелепкуватого мільйонера, про експорт женихів за кордон і десять мільйонів доларів.

- Ти можеш уявити, щоб таку верейку баксів та за наших плідників, ге?

Посміялися.

- Коли ця людоловка об’явила, що вже сама знайшла нареченого, наші претенденти як показилися, - віддай їм гроші, плачені за перегляд. Виставили пікети перед моєю хатою, сказали вистежать і все’ дно віднімуть. Ось пробираюсь, як до Котовського, городами, городами. Жадюги.

- То віддай їм гроші і спи спокійно.

- Щас.

- То кого вона знайшла? - для годиться спитала Катерина.

- Не повіриш. Учителя бувшого Романа Григоровича.

Знаєш його?

Коли б ніч не прихистила Катерину, розписувала б Нінон всім і кожному, як та пополотніла на виду, як похитнулася, аж рукою за хвіртку вчепилася.

- А він… Роман Григорович?

- Ти що, не почула. Кажу ж - десять мільйонів зелених.

Зловісна Хелейопса гадючим хвостом вказувала на нужник. З лугу потягнуло болотяним духом. «І плакали айстри, що жити дарма».

Наступного дня Катерина рушила до баби Семклити, вперше зайшла до Романової оселі.

- Я до Романа Григоровича, бабо Сенько. Про хлопців своїх поговорити, - буденно пояснила Катерина.

- А що їм поробилося?

- Надумали школу кидати та в петеу йти. Прийшла порадитись.

- Ти тепер удова. Мо’ нехай їдуть. Там і харч, і хворму дадуть.

- Серед городських, без догляду?

- Не сьодні, то завтра… А ти ще молода, справна. Може Бог дасть. Не чула, кажуть мій зять приїжджав? До того, з басейном.

- Не чула.

- Гуляли цілий день, а до рідної тещі не зазирнув - як ви, мамо, така-сяка-чортова, може треба чогось?

- Як вам ліків, то я на базарі попитаю.

- Ти - вштива й щепетильна, всі знають. Нічого мені не треба. Я за Романом Григоровичем як за рідним сином. А мій зять, кажуть, за Вовчиківною старшою упадає. Лідка діжде. Валька Федосьчина шаландала світами, тепер грошви повно… Лідка дурепа. Пізня вона получилася, вишкребок.

А Романа Григоровича немає. Тут таке, ти хіба не чула?

- Та хіба мені зараз до чужого.

- Заїхала ота-от, з Торонта, на авті, вся виблискує.

- Канадійка?

- Машина. А жіночка нічогенька. По-нашому балакає. І поїхали з Романом у Київ. Казав, буде пізно. Приходь, доню, завтра. Воно ж діло молоде.

Рондо. Ще й капріччіозо. Бувайте, Інвалідівно.

Роман Коханець з Тихих Вод і Василина Петрин з Торонта їхали джипком трасою Чернігів-Київ до столиці. Роман скинув дома гумові чуні, бабисенчину верблюдку і вовняного старого светра. У джинсах, майці і легкій куртці видавався Василині зрозумілішим. З Василининої пропозиції вже не насміхався.

Василина перед від’їздом пильніше розгледіла Романову оселю, стоячи на маленькому, вільному від паперів острівці перед письмовим столом.

- Не подобається? Ця оселя нетипова. Ви, мабуть, бачили безліч новобудов-котеджів уздовж шляху? Баба Семклита у цій хаті народилася.

- Йє, йє, бачила, не треба пропаґанди. Не захищайте від мене своє життя. Я палка прихильниця, аби кожний робив свій вибір. Як у нас, скрізь у вільному світі. У вашій хаті віки за плечима. Хай би так і залишалося. Без модерного несмаку…

- А ви б зі свого електронного раю приїздили б сюди. На сафарі.

- Не гнівайтеся. Мені б згадати, що бідні люди не люблять, коли їх… Коли їм вказують на їхню бідність. Даруйте.

Просто я дуже відверта. Так зручніше жити. Через те мені тут буває дуже важко спілкуватися. У нас майже немає заборонених тем… А тут чомусь соромно перепроситися, що ти йдеш до туалету. Вам теж спочатку буде в нас… незвично. Але я завжди буду поруч.

- Даруйте, але я нікуди не їду.

Василина дивилася на Романа. Упертий як дядько Огірок.