Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

- Ми обговорюємо склад твого майбутнього Кабінету міністрів. У хлопців є цікаві пропозиції. Ось Олексій, наприклад переглянув увесь свій менталітет і хоче тобі відрекомендувати…

- Що я переглянув? - ґенерал витріщився.

- Менталітет. Тобто особовий склад ментовських ґенералів.

Реготнули. Навіть Занадтий. Знизу гукнула Мадам: «Що там сталося?»

- Нічого, кицюню, менталітет засідає, - відказав Люмбаґо і вів далі. - Ні в кого не викликає сумніву, що наш кандидат у Президенти на найвищу посаду Володимир Занадтий має всі підстави зробитися лідером харизматичним. Даруйте на слові.

- Харизма на маразмі, - роздумливо зітхнув сам харизматик. -? - Люмбаґо. -! - Занадтий.

- До чого це я? - Люмбаґо відсьорбнув кави.

- До наших баранів, - хихотнув Харченко.

- Формула успіху проста. Харизма претендента плюс новітні виборчі технології. До речі, ось поглянь, кицюню, Льоня склав список людей з МВС, на яких ти можеш покладатися не лише після, а й уже. А від себе додам: кращого міністра внутрішніх справ, ніж Олексій Харченко, не знайти. - І кращого міністра охорони здоров’я, аніж Орест Дмитрович. І кращого міністра юстиції, аніж ти, Толіку. Я правильно вас зрозумів? - тон Занадтого чувся далеким від жартівливого. Толік Люмбаґо не відвів погляду. Спокійного і уважного. Сьорбав з порцелянової філіжанки, чекав на відповідь.

Занадтий міркував. Він не Карабас-Барабас. Цей ляльковий народець не оберне його на ляльку. Присутні мусять це знати. Як і те, що він мусить знати, що вони знають. Річ не в тім, щоб весело і невимушено пообіцяти менталітетові високі крісла. Це можна. Вони чекають посутньої відповіді. Ґарантій. «Так» означало не лише, бути чи не бути їм міністрами, а й йому, Занадтому, президентом, це означало заприсягнутися не порушувати правила гри й надалі. «Ні» відкривало їм можливості застосувати силу. Адже людина в лабетах прикрих обставин - не те саме, що людина без прикрих обставин. Простолюд і демагоги називають таке шантажем. Врешті, «шантаж» просто слово. Незгірше за інші. Якби проти нього були зібрані докази, менталітет натякнув би.

Чи не надто швидко ти побіг, Толіку Люмбаґо, поки що не Романів?

- А якщо я скажу «ні»?

- «Ні»? Він. Мені. Скаже «ні»?! - Люмбаґо дав собі волю.

- Я не можу! Ґвалт! Коли нам уже насточортабридне не робити хоч щось самим, а жебрати гітарі на струну, а собі на прожитіє?! Якби я знав хоч одну націю, яка хотіла б нас завоювати, я б їй у ноги вклонився і кликав, як колись ми кликали норманів приходити і княжити, бо самі… Тобі все це треба розжовувати? Як «мама мила раму» чи «Анна унд Марта баден»?! Подивімося на себе! Глина! Мертві бджоли!

Сирі дрова! Їх і так, і так підпалюють, а вони лише чадом пшикають. Діждемося, поки сусіди гасом сідницю підмажуть, вмить запалаємо. І ти такий самий. Як казав Лєнін: гівно. Його на смітнику знайшли, відмили до чистого, а він нам фіґвами малює! Його підбирають, захищають, рятують, врешті дають шанс щось зробити для себе ж і для свого народу…

- Слухай ти, рятівнику нації, я б без роздумів записався в президенти тільки для того, аби зафундувати новий орден «За заслуги перед Батьківщиною. В особливо великих розмірах» і дати його першому тобі, - Занадтий урвав Люмбаґову істерику. - Я просто марновірний. Не хочу нічого загадувати на після перемоги.

- Чого ти боїшся? Читати класику треба. Зокрема Юрія Липу «Призначення України». Коли Ніколай Перший призначив міністром фінансів ґенерала Вронченка, той відмовився, пославшись на некомпетентність. Так Ніколай йому відказав: дурниці мелеш, ґенерале, навіщо тобі кваліфікація, коли є огром інструкцій і юрма спеціалістів, яка в них розбирається. Вони все і зроблять. Я так керую державою, - сказав цар, - а не якимось міністерством. А втім можеш інструкцій і не читати. Хвалити Бога, у тебе є для цього я.

- Саме цього я і боюся, - Занадтий щиро посміхнувся і гукнув, щоб почула Мадам унизу. - Мадам, рибко моя, де кава? - І передай Вашком сьогоднішню пресу, - докинув Толік.

Вашик урочисто заніс тацю з паруючою джезвою, філіжанками, згортком газет. Поставив на столик біля каміна, ковтнув.

- Кава не отруєна, можна вживати, - і вийшов.

- Чи не рано ти задрав хвоста? - Толік узяв газети, знайшов потрібну, з окресленим червоним фломастером текстом, подав Занадтому.

Серед оголошень популярної, галасливої, нахабної газетки тлусто і виразно проступило: «Власника темно-синіх «жигулів», у номері яких є двійка і трійка, просять терміново зателефонувати в редакцію. Будь-яка інформація буде солідно премійована». Занадтий ковтнув сухий камінь у горлі. Хвацький Ален Делон, як у комп’ютерному спецефекті, стрімко стерявся, перетворюючись на себе в безпорадній старості. Люмбаґів джокер нагло сміявся, покривши Занадтового козиря. З цим треба кінчати. Гаразд, хай тільки запакують його невроз, його страх за злочин у якусь капсулу і відішлють у минуле. А там буде час і буде кебета… - І не думай, кицюню, одурити нас, - прочитав його думки Люмбаґо. - Як там у нашій піонерській обіцянці було? «А якщо я порушу клятву…», - Люмбаґо як ґвалтівник Мічурін не чекав милості від природи. - На цьому вважатимемо урочисту частину закінченою. Переходимо до танців під баян.

«Кармен»: взула і забула Ще здалеку побачила Катерина джип біля семклитиних воріт. Одібраними ногами пройшла повз. До неї загукали баби зі спостережного посту на лавці біля бабимарусиних воріт.

- Бачила? Притарабанилася зранку. Позавчора в Київ їздили, він повернувся вдосвіта, Семклита, як з водою в роті. А ти куди?

- Та ж на дев’ятини ходжу запрошую. Але, бачу, невчасно.

- Чого невчасно, - зраділи баби, - йди, йди, у тебе справа до Сеньки, не зважай. Тоді розкажеш.

Катерина вдихнула рідного повітря. Кого й чого їй боятися? Вона на своїй землі. Ця земля й Романова. А як усякі там думають, що за гроші все можна, хай вимітаються в свою Канаду і там поліпшують породу хоч з дідьком лисим.

Аж тут сенчина хвіртка прочинилася. Їй. Назустріч. Йшли.

Роман з канадійкою. Вигляд мали: Роман як завжди, канадійка - невеселий.

Василина й не глянула на Катерину, попростувала до свого джипа.

- Катю, проходь, я зараз, - Роман, як тримав перед гостею хвіртку, так і не ворухнувсь, доки авто жваво не рвонуло з місця. Повз бабів, на трасу, на Київ.

- Чому ти мене покинув, Романе? - спитала в його кімнатці.

- Я тебе любив, аж не міг дихати. Я вважав, що світ на моїй долоні. А життя значно простіше. Закрутили мені краник і по всьому. Кисень - по краплині, хліб - по крихті, воду, повітря - аби не здох. Тих, кого в концтабори, хоч годували так-сяк. Мене, всевладного, безславно викинули на смітник. Я волав, я бився, де я тільки не був. До кого не ходив, в які очі не заглядав. Стіна. Відвернулися друзі, начальники наказували пахолкам не впускати, двічі арештовували. Щоб знав. Що я міг тобі дати? Сісти на шию поряд з Міністром і хворою матір’ю? Бачити, як ти починаєш мене ненавидіти, вибиваючись з останніх жил? Спасибі Семклиті, дала притулок…