Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Толіка не було з півгодини. Може, й більше. З півроку чи з півстоліття.

- Справи гарні. На літеру хе.

Толік умостився поруч, прилаштував ремінь безпеки.

- Не тягни жили? Мостишся, як п’яна курка!

- Тихо будь, прокурор почує. Річ у тім, що я не перший зацікавився «жигулем» темно-синього кольору з діркою на боці і двійкою та трійкою в номері. Слюсар трапився проноза. Я вже, каже, в газету подзвонив, що той «жигуль», який їх зацікавив, у нас. Так що винагорода моя. Тобто, його. - І що?

- А нічого. Тепер газета знає, чия це машина. Чи дізнається небавом. Це - справа техніки.

- Наші дії по тривозі?

- Поставимо себе на місце газети і того, хто за нею стоїть.

«Жигуль» чудесним робом знайшовся. Слід упевнитися, що це той самий «жигуль». Отже, їм треба діслати туди чоловічка з фотоапаратом і ножем, аби здобути знімок і зразок фарби. Може, це вже зроблене, а може й ні. Схоже, в міліцію поки що не заявляли. Мабуть, спробують провести експертизу самі.

- А якщо вона вже відрихтована?

- Дитвак. Спецзнімок все одно виявить зміни в структурі металу, визначить розміри й характер ушкодження. Щоправда, для цього потрібне спецобладнання, а для цього потрібна міліція, а в міліції є у нас хто? Правильно. Залишається зрозуміти, хто взяв твій слід і навіщо. Чий це несподіваний інтерес при пізній дорозі? А те, що роги трублять, коневі ясно. Закинь мене назад до прокуратури і тримаймо зв’язок. Я маю спустити з повідка хортів, нишпорок і гончаків.

Втрачена зранку рівновага потроху відновлювалась під терапевтичним впливом універсального лікаря - роботи. Занадтий двічі міняв сорочку і ставав під душ, тричі потроху випивав за діловими переговорами, обідав з банкіром, тридцять п’ять разів брав слухавку мобільника, сорок разів знімав і клав слухавку стаціонарного апарату, двічі виступав перед людьми й двічі відбув конфіденційні наради, один раз давав інтерв’ю радіо і один раз - телебаченню. О пів на десяту геть забув про «жигулі», про Толіка і про Тіну.

- Слухаю. Тіно? Заждіть, котра година? Боже праведний!

Такий день, що я все забув. Даруйте. Ні, я в офісі, ви ж сюди телефонуєте. Лечу. Ще раз перепрошую.

Занадтий повагався, стоячи перед баром, замаскованим під книжкову шафку, чи брати з собою алкоголь. Згадав, що Тіна не вживає. Вирішив, що вживе сам. Обрав горілку, цукерки. Дзенькнув додому. «Ні, ще в офісі. Ти можеш сюди зателефонувати. Але за дві хвилини, бо вже їду. Маю ще одну зустріч. Не знаю. Не чекай. Бувай». Лідка передзвонила за хвилину - перевірила.

Ніколи не вмикав музику в авті. Зараз увімкнув. Парапам, пара-пам, пара-пам-пам. Посипалося барвисте кришталеве намисто на візерунки бездоганного ермітажного паркету. Коли це Люмбаґо підсунув йому Моцарта? Турбується про поважний імідж шефа.

- Даруйте ще раз за запізнення. Це ваша міська квартира?

- Так.

- Чого так далеко й незручно?

- На кращу грошей забракло. Будувала мамі хату.

Тіна вміла поставати новою. Бачив її у вечірній сукні, спортивним пацаном у джинсі, бачив модною маляркою на світській тусовці. Зараз перед ним стояла мила домашня жіночка у чомусь симпатичному, веселенькому, у фартушку. На голові стрічечка. Дуже рожева і дуже інтимна. Він зробив крок до Тіни, обійняв, знайшов вуста. Вона не пручалася. Втім, не дуже й спалахнула. Так, у межах ощадливого користування електроенерґією. А Занадтий заіскрив.

Навіть трохи злякався, чи не згорять запобіжники. «А хай їм чорт, нехай горять! Ніщо не занадто!». І не дав Тіні оговтатися. Уміло, рішуче, ніжно, але й наполегливо. Як Блейк Керрінґтон. Ну, відповідай же мені, відповідай, Так, так, ще трохи. О! Дякую, люба.

- Ти не принесеш мені води?

- Авжеж.

Занадтий проляпав босоніж до столу, намацав у темряві пляшку мінералки, не налапав відкорковувача, по-молодецькому зачепив залізну кришечку обручкою, ловко скинув, випустивши бульбашки газу. Взяв у другу руку склянку. За його спиною спалахнуло світло. Він озирнувся. Тіна вже вбрана сиділа на канапі і спокійно дивилася на нього.

- А тепер поговоримо.

- Про що?

- Про Міністра.

Занадтий побачив себе. Голого. Посеред чужої, чортійде, на околиці, квартири. З пляшкою і склянкою в руках. Перед зодягненою жінкою. Яка пропонувала йому після любощів поговорити про міністра.

- Закордонних справ чи внутрішніх? - спроба жарту.

- У нашому випадку, радше, справ унутрішніх. І вона докладно, логічно, як пришелепкуватому другорічникові, відтворила достеменну картину восьмиденної давності на Собачому хуторі. Не забула й вуса, поголені для утруднення ідентифікації злочинця. Що не завадило її матері впізнати в доччиному гостеві водія авта-вбивці, додала насамкінець.

- Все?

- Так.

- Чого ти хочеш?

Стенула плечем. Занадтий шпарко, як у казармі за сигналом алярму, вдягався.

- Скільки?

- П’ятдесят тисяч.

- Доларів?

- Американських.

- Чому саме п’ятдесят?

- Бо саме стільки мені треба, щоб завершити будівництво, купити пристойну квартиру і віддати борги.

- А чому не заробиш? Церков мало?

- Вистачає. Але це довго, а мені треба негайно. Не хочу чекати, життя закоротке для моїх бажань.

- А якби я не трапився?

- Було б щось інше. Мені щастить, - вона так і сказала:

«щось інше».

- Маєш докази?

- Жодних.

- Так от. Вважай, що це «щось» у моїй особі тобі не трапилося. Розминулося. Нехай щастить і надалі. - Занадтий жбурнув краватку в дипломат. Защебнув його, всунув ноги в черевики, попрямував до дверей. Тіна мовчала. На порозі кімнати Занадтий не втерпів, озирнувся.

- Чого мовчиш?

- Сили зберігаю. Вони мені завтра в міліції знадобляться.

Ти сам неодноразово казав, що ти - Той Самий. Міліція залюбки відшукає докази. Справедливість повинна бути справедливішою.

- Гаразд. Я подумаю.

- Тільки не барись. Я зателефоную завтра о шостій.

Занадтому трохи заскімлило: «Шкода. З цієї штучки вийшла б першоклясна перша леді». Він взявся за ручку дверей.

- Скажи, навіщо ти для мене ноги розсунула? - він спробував образити її. Має ж вона щось людське, нормальне?

- А після цього з вами зазвичай легше домовлятися.

- То ти - профі?

- Думай, що хочеш.

Толік виглядав офіційним і серйозним, проте Занадтий лякатись утомився.

- У тебе все? - запитав Люмбаґо.

- Ні. Ось сьогодні одержав вранішньою поштою. - Занадтий простягнув Толіку папірець з пришпиленим до нього конвертом.

Толік перечитав круглий, геть дитячий почерк: «Шановний товаришу Занадтий! Пише вам Балабуха Катерина Дем’янівна з села Тихі Води, що на Десні. Я точно знаю, що ваш син на своїй машині вбив мого чоловіка Балабуху Петра Ільковича, коли він йшов похмелятися на весілля до Клименків. Я не хочу вам зла і взагалі нікому не хочу. Петра не повернеш. А у мене діти. Двоє хлопців-близнюків. За Петра пенсія буде самі знаєте яка. В радгоспі роботи немає. Я збережу все в тайні. Якщо ви дасте мені трохи грошей. Щоб хлопці не їхали вчитися до ПТУ на казьонні харчі і форму, а біля мене закінчували школу. Як люди. У мене ні на кого більше надії немає. Нам потрібно три тисячі шістсот гривень. По сто гривень на місяць, а вчитися їм іще три роки.