Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!
- Название:ТЮ!
- Автор:
- Жанр:
- Издательство:неизвестно
- Год:неизвестен
- ISBN:нет данных
- Рейтинг:
- Избранное:Добавить в избранное
-
Отзывы:
-
Ваша оценка:
Марина МЕДНІКОВА - ТЮ! краткое содержание
ТЮ! - читать онлайн бесплатно полную версию (весь текст целиком)
Интервал:
Закладка:
От і виходить три шістсот. На себе я не витрачу ні копійки, можете перевірити. А не дасте, я й так не заявлятиму. З повагою Катерина Балабуха».
- Що скажеш?
Люмбаґо не встигнув відповісти, як до кабінету Занадтого зазирнула секретарка.
- Пане Володимире, до вас якась пані. Каже, що ви її обов’язково приймете.
Занадтий глипнув на годинника. До шостої ще було далеко. Нінон одсунула плечем секретарку і рішуче ступила до кабінету.
- Я вам призначав зустріч?
- Ні. Я сама її призначила. Мені треба з вами побалакати насамоті.
- Цей пан залишиться тут. Прошу викласти справу, але у мене обмаль часу.
Нінон для бойового візиту обмундирувалася ретельно.
Скромно, і водночас. Це у неї майже вийшло. Затягнутий у талії піджак мокрого шовку відкривав пишне біле жабо. Турецька квітчаста коротка спідниця сягала лише повних колін, бо єдине, з чим не змогла розлучитися Нінон, були вже знайомі нам білі лаковані дводюймові копита з білими ж поворозками. Все це увінчував ясноволосий, кучерявий скальп, що починався на тім’ї, а закінчувався нижче плечей, але вище колін. З непідробною цікавістю роззирнулася довкола.
- Гарно. От запам’ятаю і дітям переповім, з якою людиною їхня мама ручкалася. Здрастуйте.
Занадтий потиснув пухку, у золотих перснях долоню.
- Може наодинці? - Нінон значуще подивилася на Занадтого. - Я з Тихих Вод.
Занадтий кивнув Люмбаґові, і той вийшов до кімнати відпочинку, нещільно причинивши за собою двері. Нінон це помітила і щілину зліквідувала.
- Ви маєте синій «жигулет» за номером 23512 КВ?
- Ні.
- Занадтий Валерій Володимирович - ваш син?
- Чого ви хочете?
- Зараз скажу, - Нінон витягнула з величезної білої лакованої сумки папірця, розгорнула його, пояснила: - Це я записала, щоб не забути чогось. Значить так. Безплатну ліцензію на торгівлю спиртними напоями у ресторані, шенгенську візу для мене і мого чоловіка і джип широкий для нашої фірми «Розслабон».
- Який джип?
- Широкий. Така марка.
- «Черокі»?
- А я як сказала?
- Все?
- Все. - Інших вимог не буде?
- Стопудово!
- Залиште свій номер, я вам завтра зателефоную.
- Чекатиму з нетерпінням. Дуже, дуже було приємно з вами познайомитися. До речі, мене звуть Вовчик Ніна Мануйлівна.
- Скажіть, Ніно Мануйлівно, а навіщо вам шенгенська віза?
- Для розширення кругозору.
Коли Нінон відпливла, зайшов Люмбаґо.
- Чув? - Занадтий закурив. - Не слабо. Цікаво, як швидко зросли у народу потреби.
- Володю, ти ж казав, що тебе ніхто не бачив на шосе.
Крім собаки.
У відповідь Занадтий зсукав експресивну фразу з п’яти поверхів. Камінь, затягнутий Сізіфом на вершину, із немилосердним гуркотом стрибав донизу, здіймаючи камінний дощ і спричиняючи смертоносні снігові лавини. Мабуть, Сізіф у таку мить говорив те саме. Це було вже занадто.
Люмбаґо підійшов до бару, накрапав собі й Занадтому текіли.
- Як гадаєш, скільки людей живуть у Тихих Водах і дивляться на шосе саме тоді, коли там трапляється ДТП, яке спричинив ти? - без посмішки спитав Занадтого.
Занадтий загарчав і другу чергу спрямував на Толіка. До згаданих частин мови додався займенник «ти».
- Можеш, але не треба, - жорстко сказав Люмбаґо. - Діло пахне полином. Знаєш, який плакат висить у Пентагоні?
«Час думати - гроші кінчаються!». Отже ставка підвищується. Доведеться викликати важку артилерію.
- А тобі теж широкого джипа вистачить? По старій дружбі.
- Що мені потрібно, ти дізнаєшся, якщо ми завершимо операцію без втрат.
- Сподіваюся, під втратами ти не маєш на увазі мене, - Занадтого аж тіпало. Він ненавидів себе, - плазує перед якимись сільськими профурами з гарним апетитом; і проклятого Міністра, який, мабуть, назнарошне підсунувся йому під колеса, аби боротьба так і не стала боротьбішою. Погляд упав на тези його виступу на прес-конференції, що їх підготувала Толікова команда. Око вихопило смішну друкарську помилку: замість «федерали» - «педерали». Іншим разом Занадтий посміявся б. Зараз збісенів.
- Хто? - заволав він, - хто підсунув мені цю гидоту? Це твої нероби, нехлюї, кляті федерасти!
Толік натицяв на телефоні номер.
- Це з прокуратури. Будь ласка, ґенерала Харченка.
Тоді покликав до кабінету секретарку.
- Ось телефони. Зв’яжи мене з Хоменком, Кочубеєм. Хутенько.
- А хто такий Хутенько?
- О Господи! І ці люди хочуть гарно жити! Хутенько - це бистрєє, значить. Ціто.
На комп’ютерному моніторі, що стояв на столі Занадтого, веселково мерехтіла заставка: «Дайте денег!».
На дев’ятини до Міністрової оселі сходилось люду небагато. У Тихих Водах як заведено? На похорон - усі, хто хоче, хай і все село, хоч і сто чоловік. І на м###огилки йдуть, і на обід зостаються. А на третини, дев’ятини, сороковини і годовини - кого покличуть.
Катерина постаралася. Бо знала: запрошені самі переконаються, а решта від них дізнається, що поминки були добрими, як і годиться. Налисники були, й холодець, і узвар грушевий, і парові вареники з сиром, і голубці, і котлети, і риба в томатному соусі, й капусняк, і торт вафельний. Жодної пляшки самогону - сама казьонка, і та «Княжий келих».
Не прийшов лише Товаріщ. Стидався. Наобіцяв, що знайде вбивцю, а сам не ворухнувся. Люди знають. Замість шукати, на «Розслабоновій» презентації гуляв, танці народів світу виконував. Згодом, у тому ж «Розслабоні» ювілей Терешкові з райдержадміністрації забабахав. А покійний родич як став жертвою невідомого, так і залишився.
«Бідна я, сердешна, невідомого жертва, - щасливо думала райдужна бульбашка, інтереси якої щодень відлітали й відлітали від Тихих Вод, слабкішою й слабкішою ставала тонка павутинка, яка досі поєднувала Міністрову душу з земною марнотою. - Але не міг же я не прилетіти на свої рідні дев’ятини. Як Катерина наготувалася. Налисники, голубці, вареники. Я вже майже не пам’ятаю, що се таке. Сік транзіт ґлорія мунді!» Вже давно Міністра-бульбашку не дивувала латина та інші мови, що лізли звідусіль йому в голову, як свої. «Правий, ох правий мій новий приятель академік Вернадський. Коли ширяєш зранку до вечора у ноосфері, то на горілку зовсім не тягне», - думав Міністр, дивлячись на закорковані пляшки, і до ладу не міг згадати, що то є - горілка. Вас іст дас? Кес ке се? Ху із ху? Міністр пошкодував, що разом з ним не вмер ще хтось з односельців.
Поспілкувалися б оце. Жо сюі не а кампань Тихі Води а ля рю Луговайя нюмеро сенк. Е ву, месьо?
«Поминайте, брати-сестри, поминайте кожний раз, - завели баби після «Отче наш», - тільки ваше поминання облишає всіх тут нас. А ще більш хай пам’ятає моя рідная сім’я, я робив все безвідказно, помолітесь за меня».
- Проходьте, Романе Григоровичу, сідайте. Здрастуйте, бабо Сенько, проходьте й ви, - Катерина змахнула неіснуючі порошинки з довгої лави перед столом, запрошуючи новоприбулих до столу. Гості разом умовкли і витріщилися на Коханця. Наче вперше побачили його поруч двох Катерининих синів. Міністр-бульбашка теж мало не луснув. Вся латина вилетіла з нього корком з шампанського. Він втупився в Романа і своїх синів, що вмостилися рядком на лаві, під його, Міністровим, портретом. І побачив не три обличчя, а розтиражоване одне - Романове. Два юних Коханця сиділи пообіч Коханця старшого. Ось тобі і васістдас. На рю Луговайя нюмеро сенк.
Читать дальшеИнтервал:
Закладка: