Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

- Спасибі. Маю прохання. Життєво важливе. Або поможіть, або порадьте, до кого звернутися. В цьому журналістському розслідуванні знайдете й свій інтерес.

Погомоніли з годину. Роман виклав про вбивство Міністра все, що знав. І свої міркування.

- Він був на «жигулі», для мажора слабкувато, - засумнівався редактор. - Що ж ми маємо? Марку машини, колір, дві цифри номеру, подряпину на правому крилі, вуса.

Дізнаєшся щось - телефонуй. А про видавництво не забудь.

Його нещодавно купив один справний хлоп. Моя аґентура запевняє, що новопосталий видавничий інтермаґнат має гарні перспективи. Отож майструє собі громадянське обличчя. На красне письменство усі начхали, а він - підтримав.

Замість держави. Значить, хоче бути державою. Дай Боже здоровля. Комусь же треба. Скористайся… З тиховодським убивством треба попрацювати. Якщо з’ясується, що твої свідки бачили саме того… Як ти кажеш? Жертву Міністром називали?

Шеф черконув кілька рядків, натиснув на кнопку до секретарки.

- Свєта, забери це і - в досил. У завтрашній номер.

До зустрічі з Василиною Роман мав час і пошпацірував столицею. Дивно почувався. Вчора сидів у запічку баби Семклити, творив дійсність на папері і був деміургом. А оце розглядає на Хрещатику напівголих дівчат з веселими ногами, і вони йому подобаються. А ще кортить досі незвіданого смаку того, того, ще й он того на вулиці - суцільному прилавку. Ні. Свої купюри має донести до обіду з Василиною, хоч вона й запросила. Їсти коштом жінки - до того ще дорозвиватись треба. Доспіти. Мо’, Романе, вилазь із підпілля? Хто дорікне, що не заслужив кращого життя? Он скільки років розкладав своє багаття. Гей, вогню небесний, спадай уже! Піпікнуло авто. Сірий «форд» роздратовано вкляк перед Романом. Водій ще раз гуднув, мов матюкнув, кишкнув Романа і вдарив по газах. Деміургу, - ти тут ніщо.

- Тобі ніколи не казали, що ти схожий на Івана Богуна?

Обід з Василиною вже сягнув вечері. Органічно і приємно. Якби не муляло, що купюр ледь вистачить на десерт без кави. «Це не ґендерно, аби за мене платили. До того ж, запросила я», - Василина була з того світу, де жінки вибороли собі право самим платити за себе на вгощанні. Але бар’єри природи долаються стресово-біфуркаційно. Як ото літак долає звуковий. У таких випадках немає ради крім домучитися до своєї нової фази.

Тихий Андріївський узвіз, київський Монмартр (анітрохи не схожий, зронила Василина), де вони вмостилися у маленькій кав’ярні під величезним каштаном, теж слугував прикладом реінкарнації. Прадавня зневажена міщанська вуличка, століттями облуплена, кривенька, горбата, з запилюженими дикими хащами пообіч, зробилася тепер буржуазно-розцяцькованим притулком новітніх арт-ремісників, малярів-артистів, ювелірних гендлярів. І це їй пасувало.

Василина дарувала Романові день, коли все витанцьовувалося. Незлецько почуватися ще ого-го, коли на тебе отак дивиться гарна жінка. Незалежна, вона не впольовує собі утриманства, сама кого хоч занаймитує. Бо за нею Ніаґарський водоспад, справжній Монмартр, власний джипок, мат-тері його ковінька.

- А тобі хто-небудь казав, що ти схожий на Івана Богуна, Богданового полковника? - Василині Ніаґари, видать, було замало.

- Хіба тим, що не підписав би, як і Богун, жодного артикулу Переяславської угоди, - засміявся Роман.

Шампанське напрочуд було незфальшованим. Втім, аматор у цій царині, Коханець захмелів би сьогодні й від ситра.

На вечерю Василина перебралася у щось таке, що заледве трималося на білих круглих плечах тонкими шворочками.

Ясноока, приязна, повновуста, повноперса… Не заїжджай так далеко, Ромцю, гляди, аби тобі добряче не тпрукнули.

Чистою англійською.

Холодний спротив чи шалений опір, вочевидь, у Василинині плани не входили. Варто, думала вона, варто було сюди летіти, кинувши усі бізнеси, тобто справи. Пан Бог з ними усіма, з дядьком Огірком, його заповітом, вона сама небідна й беручка до діла. Кинути все, побратися з Романом, переїхати до нього у таку милу старовинну, мабуть, з трипільської культури, оселю, на отого старого коца на милому дерев’яному тапчані… Господи, які б у неї були гарні бебі. Роман заледве на стільці всидів, відчувши Василинину еманацію.

Нікому й нізащо не розповість Роман Коханець про потім. І ніякої тобі провини. Хіба буває винним вітер, коли надимає вітрила, чи снігова лавина, яку необережно зсунули зі скелі? Ластівки літають, бо літається… Добре, що як шляхетний мужчина, усе таки встиг попередити Василину: між ними нічого тривалого ні в Україні, ані в Ніаґарії не буде й бути не може, бути не може, бути не мо…

- Хтосе Хтосевичу? Радий чути.

- Саме Самовичу, найщиріші вітання.

- Які проблеми?

- Жодних.

- Кажуть, є сумніви.

- Не загрозливого характеру, все під контролем.

- Як почувається наш кандидат?

- Кажуть, карасі люблять, щоб їх смажили у сметані.

- У Центрі були відзначені слоґани його партії. Автора рекомендуємо заохотити. Такі люди нам потрібні.

- Це безпосередній куратор Занадтого. Через нього зараз йде ще одна акція. Видавництво «Мой сад». Це вихід на ринок мас-медіа.

- Дійте. Час розставляти крапки над «і», над літерою, якої, до речі, немає в російській мові. Доповідайте, як поведеться об’єкт. Якщо цьому карасеві дуже стрибатиметься на пательні (правильно вжив автохтонне слово?), ще не пізно розробити альтернативну кандидатуру. Врахуйте, йому доведеться стати на прю з Жінкою-воїном.

Сутеніло. Занадтий гнав до Люмбаґа. Візита була незапланованою і недоречною. Тон Толіка у слухавці мобільника здавався надто дивним. Село поночі було моторошнуватим.

Коли місяць бере відгул, село взагалі нагадує прифронтову смугу. Все зачаїлося за парканами, лише самотній мотоцикл-тарагайка де-не-де нагло дірявить тишу, та підглядає темну цноту прохолодної ночі промінь прожектора невідомого походження і призначення. Хелейопса заступила на нічну варту і вже трохи змістилася у просторі, вказуючи сліпучим ядром своїм точно на Люмбаґів туалет. Порожньо й тихо було на Люмбаґівщині.

- Де Толік? - запитав Занадтий у Мадам Броварі.

- У кабінеті. Володю, що тобі туди подати?

- Дякую. Кави. І то солодкої.

У кабінеті розмова урвалася, щойно Занадтий переступив поріг. У фотелях біля каміну сиділи хазяїн, патологоанатомічний Кочубей і міліцейський ґенерал Харченко.

- Військова рада. Заходь, мін херц, - сказав Толік.

- Аби не Переяславська, мін херц, - кисло осміхнувся Занадтий, вмощуючись у четвертому фотелі, підсунутому Його превосходительством, невідомо звідки матеріалізованим.

- Вашику, простеж, щоб гарно були замкнені ворота. Ці хлопці у нас ночуватимуть.

Вашик чітко крутнувся і зник.