Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Не одна вона туди поспішала. Гуркнув повз неї на мотоциклі Володька Кучеренко, не космонавт. Пішки випередив Василь Юхимів, званий Рашпилем. На одному велосипеді вдвох - брати Понизьки Іван та Хведір за прозвиськами Писькоха й Плосконог. «Завізно», - подумала баба. Грюкнула ще одна хвіртка попереду. Кетька Жук, по-сільському Борман привітав велосипедний тандем правицею догори:

- Хай літра!

- Хай закуска! - відповів Хведько Плосконог, якого за справедливість прозвиська не взяли свого часу до війська.

У спільному дворі - Сашчиному й Федосьчиному - за вкопаним у землю столом сиділа Нінон перед покресленим на кшталт відомості папірцем.

- Всі принесли? - запитала офіційно.

На обійстя зайшло ще четверо.

- А ти чого притирився? - підняла очі Нінон на Юрка Муштру, чорнявого, вилицюватого, з очима-щілинками серед пласких монгольських щік, бо його маму його батько привіз з Байкалу, з ракетних військ. - Сказано, потрібний українець.

- Я гражданін, як і ці, маю право, - Юрко лишився незворушним. - А як наш суд не поможе, в Гааґу подам. І двадцятка у мене, як у всіх. Записуй. Ще побачимо, хто тут українець.

Сашка і Федоська на заскленій веранді обрізали у цибулісаджанки чубчики. Те, про що вони гомоніли, реферативно можна викласти так:

Федоська: Честность, взаимное влеченіе другъ к другу и достаточная доза благоразумія съ той и другой стороны, вотъ основныя условия для жениха и невъсты при выборъ другъ друга.

Сашка: Не скажите, графиня, дъло родителей быть на стражъ интересовъ своихъ детей. Матеріальное благосостояніе и прочие второстепенные условія не замедлятъ явиться тамъ, гдъ отецъ и мать стараются упрочить въ будущемъ счастье своихъ детей.

Федоська: Приносить же въ жертву Ваалу искреннее влеченіе двухъ юныхъ сердецъ - это жестокость, недостойная родительскаго чувства.

Сашка не втерпіла и гукнула на двір Нінці:

- Та жени ти їх, зараз Василина приїде, скандал вийде.

- Потерплять. За такі гроші.

Замуркотів леопардом джип за парканом, м’яко цмокнули дверцята, увійшла Василина.

- Угоду касую. Сама знайшла.

- Я, я, я знаю кого, - рвонула на трибуну захекана Семклита, але її одсунула Нінон.

- Тобто як? В односторонньому порядку? А неустойка? - металево-ввічливо поцікавилася Нінон. - А моральні збитки?

- Відшкодую, - Василина стрімко подалася до хати.

- А ми? А наші гроші? За перегляд, - загомоніли екс-претенденти, посунувши гуртом до Нінонського столу.

- Я ж кумові лісапед продав.

- А я поголився.

- Цитьте! Ось, ось і ось ваші розписки. Цитую: в разі відмови застава не повертається. Перегляд щойно відбувся.

До нових зустрічей в ефірі.

- Це работоргівля! Ми - не раби, раби - не ми! - випнув груди вузькоокий Муштра.

- Алон занфан де ла патрі-і-а, - проспівала густим басом Нінон, - писатимеш в Гааґу, підкресли нігтем, де твої права чєловєка порушено.

- Я тобі всі мальви за воротами поламаю, - не тямив себе син ракетника.

- Свідки погроз, вам двадцятки згодом поверну. Тобі - дулю.

Претенденти схвально загули.

- Хтосе Хтосевичу, вітаю.

- Саме Самовичу, радий, радий. Як дружина, як діти?

- Молитвами Центру. Звітую. Ми визначилися. Ставимо на Занадтого.

- Пам’ятаю, це - прізвище. Мотиви? Підстави? - Є. І вагомі.

- Сподіваюся, ви прорахували. Зважте, що Москва ставить на Жінку-воїна.

- Не хочу піддавати критиці ваших аналітиків, даруйте, наших аналітиків, але. Можна домовитися будь з ким, підкорити будь-кого, наобіцяти будь-кому, побудувати стратегію і тактику будь на кому. Але не на жінці. Даруйте за двозначність. Російські технологи влади надто провінційні. Землетрус, виверження вулкану, всесвітній потоп - погані партнери. Ця країна і так не подарунок, а множити її ще й на непогамовного президента… Отже - Занадтий. Подробиці у звіті. Додам лише, що він на гачку, і справа нашого резидента, щоб гачок, бува, не розігнувся. Фінансовий звіт додається.

- Сподіваюся, він складений без фанатизму. Бо ви й так…

- Дешева рибка, - погана юшка.

- Раніше…

- Раніше була дешевня, а тепер дорожнеча.

- Ну-ну, нашому б теляті та вовка з’їсти. Я доречно вжив прислів’я?

Запор?

Багато хто страждає мовчки.

Доки не спробує «Ґуталакс».

Ефективний проносний засіб.

Потужний ефект! М’яка дія!

Щойно тепер Занадтий усвідомив, яким він досі був щасливим. Мав усе, що хотів. І навіть зайве. Працював, як скажений - на себе. Двічі на день голився, міняв сорочки.

Тішився, що життя нуртувало-кипіло. Пінилося справжнім шампанським й ударяло в голову, як віскі. Звик, що впізнають на вулицях, і це ще не дратувало, - тішився з власного обличчя на плакатах і ТБ-екрані. Тиждень, усього тиждень тому. Трапся це нещастя з ним колишнім, перспективцем з Великої Хати, як би повівся? В решті решт, поколінкував би, схилив голову на колоду, простягнув позитивні характеристики, зазирнув в очі шефові своїми невимовно щирими сіро-зеленими. І відбувся б сімейною розборкою без орґвисновків - там, де він служив, свого на кримінал не видали б, хіба вже як надто збочить на ідеолоґічному фронті. Тепер такий сумирний варіант геть за обрієм незворотного минулого. Народний депутат, а отже кандидат у «далєє-вєздє», позбавлений права каяття і смирення в обмін на співчуття і поблажливість. Який орґастичний галас розкочегарять опоненти і конкуренти, матінко рідна! Драматично, коли втрачати нічого. Трагічно - коли втрачати є що. Простирадла дратували, ковдра придушувала, подушки скручували в’язи.

Він видобувся з безсонного ліжка, увіпхнув ноги в капці.

- Куди, зайчику? Пантофлі взув? - озвалася Лідка, схудла на п’ятнадцять кіл, усього восьмидесятикілограмова. Удає, що вона - династія, з серіалів.

На кухні світла не вмикав. Закурив у кватирку. Сім років тому сказав: зможу зав’язати з куревом, зможу все. Зміг.

Зміг би, якби. Знову, як колись, несила ні про що думати, не здерши шурхотливого целофана з пачки «Пьєра Кардена», не помилувавшись кругленькими, досконалими, схожими на пляшки з молоком сиґаретами. Мов і не було нікотинової аскези. Завчено вкинув сиґарету до рота, прикусив зубами, клацнув похватною запальницею, - вона так ловко лягала в руку й легко протуберувала полум’я заввишки з долоню.

Перша, найсмачніша затяжка, затримана в роті, в легенях - уже можна думати. Те саме, по колу. Із будь-якої зацикленості колись навчився вислизати прийомами аутотренінґу, знав їх достобіса, а відпам’ятати зараз не хотілося. Паралізувало безглуздя того, що скоїлося. Якби наразився на пастку ворогів, на кілерів, на мочилів, не так кривдно. Бо гра така. То білими, то - чорними. А тут - досконала в своїй дурості дурниця. Собака вийшов на дорогу. Ти не схотів убити собаку і вбив людину. Шосе, бетонний бордюр, голова…