Сборник - Меридіани (На украинском и русском языках)

— Та синові ж рости треба! До того ж він єдиний здоровий на всьому кораблі. Як хочете, а я і двісті ваших земних років чекатиму на повернення Сергія. Сина до зустрічі з батьком готуватиму!

Несподівано для капітанів рішення Лан підтримав професор Петровський.

— Хай росте! Ось тільки програму навчання і виховання Германа треба продумати якнайретельніше. Зважте — з ним залишиться лише одна мати, яка стане і вчителем, і вихователем, а згодом і професором. Справитеся, Лан Дугівно?

— Я ж буду сама. А це значить, що сили треба подесятирити.

— Не зовсім сама, — заперечив Петровський. — Через кожні півроку на місяць—два по черзі будуть “прокидатися” всі наукові сили корабля і працювати з Германом. Це наш обов’язок. А як сповниться йому двадцять, ми вже всі зможемо вільно виходити в печери Ні Пабара. Адже все розраховано точно: за цей час ми позбудемося космічного раку, а Сергій одужає.

— Не вірю! — ридала тоді Лан. — Непритомного, з розбитим серцем, хіба можуть його вилікувати невідомі люди?..

Астронавти похмуро мовчали. А через кілька діб, коли всі лягли в камери анабіозу, мати з сином залишилися вдвох…

І потекли дні, тижні, місяці, роки, сповнені для матері стількох турбот, що Лан не помічала плину часу.

…Тепер, власне, заради неї та її сина Германа працюватиме могутній термоядерний реактор плазмольота. Це його силою живилися прилади і агрегати, засоби зв’язку. Все було зроблено, щоб мати з сином могли жити, працювати і відпочивати майже так, як на Землі чи Сергусі.

Майже… В короткі години перепочинку від материнських, а потім і від педагогічних турбот Лан з сумом поглядала на хлопчика, який ще ніколи в житті не бачив справжнього дерева, річки, хмар на небі, не чув пташиного щебету, не знав друзів дитинства. Численні синерамні кінофільми, книги, картини, записи гіпнофону, зроблені на Землі і Сергусі, налагоджені телепередачі з Ні Пабара — підростаючий Герман “ковтав” ненаситно, з кожним роком знав все більше. Вже в десятирічному віці він освоїв увесь плазмоліт, як дитина свою іграшку. Зростав серйозним, вдумливим, допитливим до всього нового, але посміхався і пустував дуже рідко. Робота, робота і робота. Як добре, що у Лан було її так багато, що майже ніколи було віддаватися почуттям відчаю… Сергусіянці хотілося виховати Германа сином землянина, тому треба було знати мови народів Землі, основи наук, досягнення культури й мистецтва. І шість років, доки підростав до “шкільного віку” син, вона буквально штурмувала фонди бібліо-, фільмо- і фонотек корабля. Потім раптом виявилося, що шестирічний Герман, “граючись”, давно вже навчився писати, читати й рахувати. Лан, не жалкуючи за тим, що вона витратила стільки часу на опанування землянських азів, перейшла до навчання сина за методами сергусіянської операційної логіки з застосуванням передачі думки на відстань.

Вчила Германа і вчилася сама. Із вдячністю згадувала пораду Сергія: “Хочеш щось добре знати, вчи цьому інших”.

“Школою”, вірніше “класом” був величезний астронавігаційний зал. Заходячи туди, Лан і Герман відчували урочистість і значимість кожного уроку. Ця урочистість ще більш зросла для маленького Германа з того часу, як уроки стали провадити інженери, навігатори, професори і академіки, які по черзі на кілька місяців виходили з кабін електросну і, прочитавши свої курси, поступалися місцем іншим.

…Це трапилося тоді, коли Германові пішов дванадцятий і для навчання з ним на три місяці “прийшов” зі сну професор космогонії Кирилов. Професорові захотілось наблизити заняття до “справжньої”, земної обстановки, домогтися того, щоб Герман відчув себе у “колективі” однолітків.

Так “класом” стала кулеподібна кабіна синетаріума. Професор розкопав у фільмотеці якийсь старий землянський фільм про те, як проводити уроки з астрономії в сьомому класі.

Чудеса синетаріума зробили своє. Професор стояв за кафедрою, перед ним — Герман, а поряд з останнім “сиділо” за партами кілька десятків хлопчиків і дівчаток. Вони так безпосередньо поглядали на Германа, так невимушено зверталися до нього по імені в ту хвилю, коли професор змовкав, формулюючи умовиводи, що Кирилов аж запишався був своєю вигадкою.

І Герман спершу з цікавістю дивився навколо: якось по-новому світилися його очі. Та не минуло й половини синерамного уроку, як він похнюпився, кілька хвилин сидів нерухомо, потім звернувся до професора із запитанням:

— Те, що моє “я” ви “навели” на когось одного з цієї дітвори, я зрозумів. І те, що моє ім’я “накладено” на інше в звукозаписі фільму, мені теж ясно. А от до чого все це, професоре? Хіба я такий маленький, що мені треба гратися, а не вчитися?

Професор Кирилов почервонів, вимкнув “фон” аудиторії і, помовчавши, сказав просто:

— Вибач, Германе. Чимось обманути, тим паче образити тебе не хотілося. Думав, веселіше буде…

— Якби ж це все насправді! — задзвенів голос Германа. — Ходімо краще в астронавігаційний зал…

Відтак, навчені досвідом, професори і академіки зверталися до хлопця, як до рівного собі, і справа посувалася дедалі краще.

А “вдома”, тобто в своїй сімейній каюті Лан теж вистачало роботи. Треба було освоїти ще й нові для неї професії.

Водночас у матері вистачало клопотів із фізичним вихованням сина. Внутрішня сфера плазмольота була обладнана устаткуванням по створенню тяжіння і мікроклімату. Спортзал з його гімнастичними снарядами, басейном і штучним сонячним промінням, під яким можна було загоряти, став у пригоді. І все ж Лан боялася, що з сина може вирости оранжерейна квітка, котра при першому зіткненні з природними явищами може зав’янути. Тому Лан склала жорсткий графік гартування Германа і самої себе. Разом привчалася витримувати в термокамерах і сорокаградусний мороз, і сорокаградусну спеку, протяги з холодним вологим повітрям і суховії.

Пам’ятаючи настанови професора Петровського про лікувальну дію перевантажень на хворобу, яка затаїлася, Лан послідовно привчала сина до їх зростання у центрифугах корабля. З радістю впевнювалася, що хлопчикові, потім підліткові, а тепер уже юнакові все це йшло на користь.

Герман дуже “витягся”, був уже вищим за матір і лише широкі дужі плечі робили його кремезним, дещо неповоротким юнаком. Це враження посилювали спокійні очі і трохи суворий вираз рота, високе чисте чоло і вся манера Германа говорити не кваплячись, немов добираючи слова.

Юнак чудово володів мовами народів Землі, Сергуса і Ні Пабара, був сміливим у полеміці з професорами й академіками, взявся за самостійну працю, в якій хотів вивести свої рівняння, що поєднували квантову і гравітаційну теорії.

Все це радувало Лан. Герман своїм нахилом до роботи вченого-астронавта виправдовував найсміливіші сподівання екіпажу. Але матір бентежило інше: вимушене ув’язнення в кораблі відібрало у її сина безпосередність молодості, просту радість спілкування з однолітками, друзями…