Сборник - Меридіани (На украинском и русском языках)

Одного разу, вийшовши з бібліотеки корабля, Герман так повів себе, що перелякав матір.

— Знаєш, мамо, — трохи соромлячись, сказав він, — все, що написано в “землянських” книгах, особливо з математики і астрофізики, я вже знаю. Ну, як це тобі пояснити? Беру книгу, начебто не знаю, про що там написано, а починаю читати, вдумуватися, і раптом усе згадую: і теорії, і гіпотези, і доведення формул, немов я їх вже колись вивчав. Сьогодні перевіряв себе: проглянув початок доведення однієї складної формули, потім закрив книжку і поцікавився кінцевими результатами. Вони в книзі були точно такі ж, як я їх “згадав”. І ти знаєш, отаке відбувається зі мною тепер частіше. Що б це могло означати?

Того дня Лан терміново “розбудила” академіка Петровського і в тривозі повідала про синове відкриття, занепокоєння.

— Мати є мати! — посміхнувся професор. — Чи ви, Лан Дугівно, забули, звідки ви сама? Коли вам востаннє вводили ін’єкції рібонуклеїнової кислоти? Там, на Сергусі, в комплексі з опромінюванням?

— Перед закінченням Вищої Космічної Школи, а що?

— А те, що це певною мірою вплинуло на передачу пам’яті батьків у спадок синові. Ваш батько Дуг Лей говорив, що на Сергусі є вже кілька сот сімей, де пам’ять батьків цілком переходить до дітей. А в даному разі перехід, можливо, частковий, бо син ваш ще росте. З розвитком центральної нервової системи у Германа може проявитися вся пам’ять батьків. Те, що ви розповідаєте, стверджує мою думку. Герман починає “згадувати” те, що знав його батько. От і все. Але про це поки що — нікому, Герман просто занудьгує тут, коли дізнається про легку можливість “згадати” все, чого ми його навчаємо. Почекаємо до слушного часу.

…Лан відклала томик Шекспіра і в задумі стала ходити біля стелажів з книгами. Сьогодні мають “прокинутися” для роботи з Германом академік-біолог Олексій Платонович Курганов і головний астроном корабля Микола Іванович Добробас. Минулого “візиту”, півроку тому, Олексій Платонович немов ненароком натякнув на те, що треба було б спробувати встановити зв’язок із Сергієм з допомогою сергусіянського апарата передачі думки на космічну відстань, який був на плазмольоті. Лан слухала академіка і лише гірко усміхалася. Хіба вона про це забула?

Так, Лан нічого нарікати на себе. Цілий місяць сергусіянський апарат стояв у її каюті. Він був увімкнений на граничну потужність. Та скільки не силкувалася вона налагодити зв’язок із Сергієм, усе було марно.

У двері тихо постукали. Лан здригнулася і поспіхом підійшла до металевої панелі-дзеркала. Звідти на неї дивилася збентежена молода жінка з синцями втоми під очима і схудлими щоками. Лан насупила брови і її обличчя набрало звичайного виразу заклопотаності.

— Заходь, Германе, я давно тебе чекаю.

Двері відчинилися. Та на порозі замість сина стояли Олексій Платонович Курганов і Микола Іванович Добробас. Обидва недавно вийшли з електросну, щойно прийняли ванну і були, очевидячки, в доброму гуморі:

— Привіт найпрекраснішій у Всесвіті між Землею і Сергусом! — бадьоро вигукнув Курганов, підходячи до Лан і старомодно цілуючи їй руку.

— Ні, ні, — заперечив Добробас. — Привіт найпрекраснішій у всьому Всесвіті!

— Привіт космічним мушкетерам, — блідо усміхнулася Лан. — Тим, на чию галантність не впливає навіть ув’язнення на Ні Пабарі!

— Ви чуєте, Миколо Івановичу? — гудів бас Курганова. — Сергусіянка з сином вже всю землянську літературу вивчила, доки ми з вами, недолугі кавалери, спали!

— Зі всіма найголовнішими історичними подіями на Землі за останні 20 тисяч років ознайомилися, — весело відповіла Лан.

— А про виведення рівнянь мій хлопчик не забув? — нагадав Добробас. — Історія історією, а без математики та астрономії не можна й кроку ступити.

— І досі працює, — щасливо посміхнулася Лан. — Каже, що вивів якесь рівняння, від якого “сам Добробас навприсядки піде”.

— Та невже? А де ж він, творець такої танцювальної математики?

— В оранжереї. Там поспіли помідори й огірки.

— Дайош помідори й огірки! — взяв за руки Лан і Добробаса Курганов. — Півроку ж у роті й рісочки не було. А свіжі овочі — це ж чудово!

Друзі рушили в оранжерею-сад. Там, серед численних стелажів, на яких вирощувалися овочі і фрукти, вони побачили Германа. Юнак, наповнивши кошики городиною, старанно порався біля кожної грядки.

Всі зупинилися, спостерігаючи за роботою юнака. Курганов і Добробас милувалися вправністю молодого астронавта. Лан, для якої кожна така зустріч з ученими корабля перетворювалася на своєрідний екзамен, дивилася на Германа з прихованою тривогою. Чи все зробила вона, мати, щоб син і цього разу виправдав сподівання всього екіпажу?..

Підростаючи і дедалі ясніше усвідомлюючи свою долю людини, яка народилася в космосі, Герман ставав не по роках серйозним. Ніхто, крім матері, не знав, з якою іноді гострою печаллю розглядав Герман картини землянських і сергусіянських художників, фільми, кожну ілюстрацію в книзі.

— Знаєте, — пошепки звернувся до Лан і Добробаса професор Курганов, — знаєте, друзі, як добре, що в нас є цей хлопчик? Спасибі вам, Лан, за радість і надію нашу.

Лан забило подих. Гаряча хвиля ніжності до сина і щире почуття вдячності землянам сповнили її материнське серце. Та Лан не терпіла розчуленості ні в собі, ні в інших. Застережливо кинувши оком на сина, вона підняла і зі стуком знову поставила на стелаж вазу з розквітлими трояндами. Як вона й сподівалася, Герман підвів голову, потім пішов назустріч гостям. Маленька хитрість Лан, розрахована на те, щоб син її сам підготувався до зустрічі з ученими, вдалася. Спершу обличчя Германа по-дитячому розквітло в посмішці. Та, перехопивши зосереджений погляд матері, стримався, спокійно склав інструмент і пішов назустріч чоловікам, як рівний. Він все ще посміхався, але вже тою посмішкою, яка притаманна не бездумній радості дитини, а людині дорослій, котра до кінця усвідомлює і цінує таку радість зустрічі із старшими товаришами.

— Запрошую на салат із свіжих овочів, — тиснув він руки вченим.

— Ну, молодця! А як виріс за останні півроку!

Вони ласували салатом у каюті Чуєвих. Обмінювалися думками, припущеннями, жартували. Не згадували лише про Сергія Чуєва, мов на ім’я його було покладено заборону.

— Дуже шкода, що серед нас нема нашого… — сказав таки Курганов, але, помітивши, як злякано звела брови Лан, закінчив не так, як думав. — Дуже шкода, що серед нас нема мого постійного опонента Юрія Олексійовича Петровського. До речі, коли він має прокинутися?

— Години через дві, — полегшено зітхнула Лан. — Лягаючи в кабіну електросну, він наказував берегти його, як зіницю ока. Так і сказав: “На кораблі тепер дві незаперечні цінності: Герман, як людина, що народилася в космосі, і він, Петровський, як майбутній зцілитель свого друга Курганова від скверни недовір’я до медицини”.