Анджей Пилипюк - 2586 кроків

-- Колего, -- звернувся Гансен до Павла. – Проколіть, будь-ласка, кілька разів на глибину три міліметри.

Сам став перед жінкою і втупив в неї погляд. Скужевський провів іглу над полум’ям свічки і делікатно проколов їй шкіру. Вона зойкнула. Повторив в іншому місці. Цим разом – тихо крикнула.

-- Бачу реакцію зіниць, -- сказав спокійно Гансен. – Вона відчула біль.

-- Звичайно, що відчула, -- зойкнула жінка по норвезьки. -- Кати!

-- Не ображайтеся, -- Гансен спробував посміхнутися. – Ми мусили переконатися.

За хвилину її місце зайняла п’ятнадцятирічна дочка господаря. Вона дуже соромилася, але доктор відразу ж махнув рукою. На її тілі не було жодних підозрілих знаків. Наступною була молода, може тринадцятилітня служниця. На малих, ще не розвинених грудях в неї було кілька невеликих, білявих плямок. Гансен проколов їх обережно шпилькою. Дівчинка навіть не здригнулася. Він закусив губу.

– Зробимо додатковий тест, -- кинув в бік Скужевського.

Він витягнув з сумки невеликий пензлик і змастив шкіру пацієнтки темною рідиною.

-- Це настойка йоду, -- пояснив він, -- А зараз посипаємо картопляною мукою.

Він вийняв з нікельованої коробочки шприц і набрав з пляшки якоїсь субстанції.

-- Колемо під шкіру одну десяту мілілітра одновідсоткового розчину пилокарпину. Пилокарпин викликає різке виділення поту. Під впливом соленого поту виділиться йодид, на білому тілі це викличе характерні чорні або темно-коричневі крапки.

Груди служниці вкрилися дрібними, чорними крапочками. Норвежець всміхнувся до неї.

-- Нема чого боятися, -- сказав він. – Ти здорова.

-- Дякувати Богу, -- прошепотіла вона тихо.

-- Як саме працює цей тест? – не зрозумів Павел.

-- Шкіра вражена проказою не виділяє поту, -- пояснив Армауер.

Служниця одягнулася і зникла. Зайшов хлопець, що переносив пакунки зі складу на прилавок. Не встиг він зняти сорочку, як обличчя Гансена нахмурилося. Широкі плями вкривали більшу частину спини хлопця. Тіло у вражених місцях набрякло і знебарвилося.

Лікар знову скористався шпилькою. Хлопець щоразу шипів від болю.

-- Це якийсь лишай, -- пробурмотів Гансен. – Пропишемо цинкову мазь, але…

Він зробив пробу з настоянкою йоду. В кінці кінців вирізав кусочок шкіри і помістив його в бляшанку.

-- Ви повинні зупинити його, -- пробурмотів хлопець, виходячи.

Останньою в довгому ряду пацієнтів була літня кухарка. Судячи по її пишних формах, вона куштувала більшість з тих страв, які готувала. Її шкіра доволі густо була вкрита родимками, але також не спостерігалося нічого підозрілого.

-- Люди на базарі подейкують, що Прокажений Дід знову кружляє містом, -- сказала вона, одягаючись за ширмою, після закінчення огляду. – Ви повинні спіймати його.

-- Прокажений Дід, -- зітхнув Гансен.

-- Люди бачили його, кілька днів тому, коли стемніло, він пройшов через рибний базар. Йшов в бік Бригген.

-- Це вигадки. Можливо дійсно містом кружляє якийсь волоцюга, хворий на проказу, якого слід спіймати, але він не має нічого спільного з заразою.

-- Знаю, -- зітхнула вона. – Тут, в місті, заснованому німецькими купцями, вперше з'явилася зараза з Леванту. Саме тому він прибув сюди… Він почувається найкраще поміж дерев'яних будинків. Все виглядає як в часи, коли він прибув. Носить широкий, шкіряний капелюх, як купець з часів Ганзи. Кажуть, на обличчі залишилися тільки очі. Для цього потрібен священик, -- сказала кухарка. – Звичайно ж , католицький священик.

-- Чудово, -- пробурмотів Гансен. – Якщо так… То як тоді мені його вбити? Привиду зловити неможливо.

-- Лікарю, ти першим в світі побачив бактерію прокази. Може незабаром приготуєш ліки, -- посміхнулася вона. – Він боїться тебе. Він ненавидить тебе. Він буде слідкувати за тобою. Може колись зараза візьметься за тебе…

Лікар здригнувся.

-- Ходімо, -- сказав він до Скужевського. – На щастя, цей дім повністю чистий.

Стемніло. Гансен витягнув з сумки невеликий ліхтар і запалив всередині свічку. Вони пішли по викладених потемнілими дошками завулках.

-- Якби в цьому місті були привиди – вони б жили саме тут, -- сказав, він, розглядаючись по стінах, що здіймалися вгору.

-- Вдень це місце, напевно, виглядає чарівно, -- зауважив Павел. – Але зараз дійсно…

З тіні з'явився патруль.

-- Добрий вечір, докторе Гансен, -- обізвався командир. – Вам потрібен конвой? – кинув погляд на Скужевського.

-- Ні, дякую. Сьогодні ми не викрили нікого.

Командир нещиро посміхнувся.

-- Дві тисячі п'ятсот вісімдесят шість кроків, -- сказав він. – Ми спостерігаємо за всім. Може і його колись зловимо.

-- Забобони, -- відрізав Гансен.

Патруль пішов в оповиті мороком провулки і тільки скрип взуття по вкритих льодом дошках лунав поміж стінами складів.

-- Що він мав на увазі, з тими кроками? – зацікавився Павел.

-- Люди вважають, що людина, яку веде конвой, проходить завжди дві тисячі з чимось кроків між своїм домом і лікарнею.

- Конвой. Наскільки я розумію, госпіталізація примусова?

-- На жаль, так. Я б волів не доводити до цього, але що зробиш? Потрібно усувати джерело зараження.

-- А пацієнти, бува, не втікають? – в голосі Скужевського звучали кпини.

-- Інколи трапляється. Але рідко. Родичі можуть їх відвідувати, розмовляють, на жаль, крізь шибку. А якби втекли, де вони сховаються? Їх ніхто не візьме в дім. Зрештою, щоб втікати, потрібні гроші. Інколи трапляється, -- повторив він. – Ховаються в селі, як правило ми швидко довідуємося, де. Але ж я не буду ганятися за ними і тягнути назад. Я людина і вони теж люди…

Несподівано в темноті перед ними замаячів низький, згорблений силует. З-під широкого капелюха дивилися очі, що дивно світилися. Обидва лікаря зупинилися збентежені. Десь з даху над завулком зсунулася снігова перина. Певний час сніжинки кружляли поміж стінами будинків, а коли долетіли до землі, незнайомця вже не було.

-- Ти бачив? – спитав Скужевський.

-- Так. Напевне якийсь волоцюга. Я знаю, що ти хочеш сказати. Він дійсно виглядав як привид. Згоден, в нього був капелюх, яких тут не носять вже кілька десятків років, принаймні з часів, коли Ганза покинула місто.

Скужевський поглянув на колегу. В доктора Гансена були витріщені очі, погляд в нього помутнів.

-- Ходімо, -- він потягнув Армауера за руку. – Куди?

-- Прямо і наліво. Ми вийдемо на набережну.

Вони пішли, підтримуючи один одного на вкритих льодом дошках. Йшли мовчки. Скужевський тихо ворушив губами. Гансен посміхнувся і також почав рахувати. Вони зупинилися перед воротами лікарні.

-- Дві тисячі п'ятсот вісімдесят шість, -- сказав Скужевський поважно.

-- Я теж рахував. Я розпочав пізніше ніж ти, а вийшло те саме, -- буркнув Гансен. – Колись я вже пробував, -- додав тихо.

Вони пройшли подвір’я і зайшли в лікарню. Біля порогу чекав доктор Даніельсен.