Анджей Пилипюк - 2586 кроків

-- Освальд повісився, -- сказав він смутно. – Не витримав…

Гансен похмуро і сумно посміхнувся.

-- Я тобі не казав ще цього, -- зітхнув. – Інколи пацієнти втікають… таким чином.

Лабораторія зустріла їх гострим смородом реагентів.

Скужевський притягнув свою скриню. Витягнув з неї сталеву, нікельовану коробочку.

-- В мене для вас подарунок.

Гансен відкрив її і витягнув кільканадцять скляних пластин з препаратами. Він поклав першу з них під мікроскоп і старанно навів на різкість.

-- Гм. Чудова культура бактерій на мазку людської крові. .. Чимось забарвлена…

-- Йодом. Винахід поляка, доктора Тадеуша Бровіча.

-- Що це за зараза?

-- Палички черевного тифу.

Він відчинив шафку і спритно витягнув з неї біля десятка пляшечок з препаратами і хімічними речовинами. Він відсипав на лабораторну вагу відповідну кількість потрібних складників, а потім зібрав їх в фарфорову ступу і почав розтирати.

Увійшов доктор Даніельсен.

-- Ми живемо у важкі часи, -- сказав він, коли Гансен поступився йому місцем біля мікроскопа.

-- Напевно невдовзі ми довідаємося, як виглядають інші бацили, -- відповів Армауер. – З часом може навіть навчимося винищувати їх завдяки знанням про те, як вони збудовані…

-- На тебе чекає довге, прекрасне життя в часи найбільшого розвитку медицини, -- зітхнув Даніельсен. – Шкода, що я народився так рано. Як знати, можливо саме ви отримаєте ліки від прокази.

-- Погляньте на ці препарати, -- Скужевський витягнув зі скрині кілька банок з законсервованою людською шкірою.

-- Гмм, давайте поглянемо, -- Гансен оглянув першу з них. – Тут в нас проказа в класичній формі. Нарости, одутлість… А тут вже інший вид. Гладка, червонувата пляма на шкірі, я впевнений, що за життя пацієнта вона була невразлива на біль. Є щось цікавіше?

-- Більшість така сама.

-- Показуй. Це псоріаз, просто дуже запущений. Це якийсь лишай, не має нічого спільного зі справжньою проказою. Власне, -- пробурмотів він. – Проби з Бригген.

Він витягнув з сумки банку і видобув з неї пінцетом кусочок шкіри, вирізаної зі спини хлопця.

-- Це рак шкіри, -- Даніельсен оглянув наступні препарати. – Непогана колекція. Це знов проказа, з тих, що вражає зсередини. На шкірі ледь видно, а глибше…Хай вам щастить, -- посміхнувся він і взявши мисочку з готовим препаратом, пішов у частину закладу, яку займали хворі.

-- Пощастило хлопцеві, -- сказав Гансен, маніпулюючи під мікроскопом пробою. – Бацил прокази тут немає.

Він відчинив дверцята пічки, що стояла в кутку, і кинув пробу в полум’я. Несподівано Гансен завмер, дивлячись у вікно. На подвір’ї лікарні стояв привид. Скужевський теж зауважив його. А потім зник разом з хмарою снігу, яку ніс вітер.

-- Знову, -- сказав Гансен.

Павел кивнув головою.

-- Давай порозмовляємо відверто, -- попросив він.

-- Добре. З часу, коли п’ять років тому я став тут керівником, я чув цю історію багато разів… Прокажений Дід блукає містом.

-- Під час пошесті, в нас в Польщі бачили жінку, Зачумлену Діву…

-- Спочатку я не вірив в ці історії, вважав, що це колективне божевілля. Я не звертав уваги на байки забобонних торговок. А потім я почав бачити його. Краєм ока, в темних завулках. Здається він кружляє навколо лікарні. Хоче знати чим ми займаємося…

-- Можливо воно виникло давно тому, вбирало в себе людські страждання, росло в силі і почало приймати людську форму… -- пробурмотів Скужевський. – В нас, слов’ян, є такі історії. В дитинстві, я чув їх від матері, вона походила з села… Демон хвороби. Майже реальний. Втілення прокази, що заражає людей.

-- А може це тільки вітер? -- запитав Гансен. – Я бачив його тільки зимою. Вітер ліпить привидів зі снігу… Вони живляться нашим страхом. А насправді там нічого немає.

-- Ми не можемо нічого з цим вдіяти, -- сказав задумливо Скужевський. – Навіщо він спостерігає за нами?

-- Може ми близькі до вирішення таємниці хвороби? Може потрібно вжити кілька препаратів одночасно? Алкалоїди і… ртуть.

-- Організм пацієнта цього не витримає. Але ти маєш рацію, лікування зовнішніх ознак тут не допоможе. Потрібно завдати удару зсередини. Вздовж винищених бактеріями нервів. Тільки як це зробити?

-- Може уколи одновідсоткового розчину миш'яку? Бацили взяті з тіл мертвих живуть занадто коротко. Але можна спробувати… на живих.

-- Гадаєш? – замислився Павел.

-- Інколи лікар повинен за ризикувати. Цікаво, чи бактерії присутні у всьому організмі, чи тільки у вражених місцях.

-- Напевно у всьому, але у вражених місцях їх найбільше.

Гансен вийняв з шафки банку з миш'яком. Старанно переніс дрібку білого порошку на терези, зважив і засипав до фляги з дистильованою водою.

-- Ходімо.

Вони увійшли в головний зал. Хворі вже потрохи готувалися до сну. Медсестра виносила порожні миски від каші. Вони зайшли до однієї з бічних камер. В ній було тісно; приміщення мало не більше ніж два на три метри. З двох боків від виходу стояли ліжка, але тільки одне було зайняте. Пацієнт не спав. Він дивився на лікаря.

-- Чим можу допомогти Вам, лікарю? – запитав.

В нього був хриплий голос. Проказа вразила слизові оболонки і тепер пожирала голосові зв'язки.

-- В мене тут новий препарат, -- лікар підняв флягу. – Може подіяти, але може бути й небезпечним для здоров’я.

-- Хочете випробувати на мені? – посміхнувся хворий. -- Я для Вас наче звір, шматок м’яса, який можна порізати… Де ті часи, коли лікарі прищеплювали собі чуму або холеру, щоби ефективніше вивчати розвиток і шляхи розповсюдження хвороби?

-- Ми не вколемо тобі цього без твоєї згоди.

-- Коли, -- він протягнув викривлену руку, вкриту наростами. – Я і так не відчуваю болю…

Гансен зробив кілька уколів по четверті мілілітра.

-- Досить , -- зупинив його Скужевський. – Не забувай, що третина грама миш'яку вбиває людину.

-- Ви колете мені миш'як, -- похитав головою хворий. – А я ним труїв щурів у підвалі… Зайдіть вранці, якщо ще житиму, то розповім, чи допомогло.

Вони повернулися в лабораторію.

--Здається я зробив дурницю, -- буркнув Гансен. – Якщо в його руці немає чуття, то найімовірніше, його нервів вже не існує. Однак ми мусили спробувати.

-- Демон хвороби, -- зітхнув Павел. – Здається він виграє…

-- Зрештою він програє. Якщо я не знайду відповідні ліки, після мене прийдуть наступні.

Раптово Скужевський відчув страшну втому.

-- Пора спати, -- сказав він.

Павел насилу піднявся в свою кімнату і старанно помився. Запах розкладеного тіла не відступав. Так наче страшний сморід в’ївся йому в шкіру. Перш ніж заснути, він поглянув у вікно. В завулку не було нікого, тільки вітер котив по вулиці хмари снігу.

***

Вони снідали в ресторані. Стояв чудовий день, вітер вщух і вийшло сонце.