Микола Бажан - Нічні концерти

Слово, протни мовчання! Пристрасте, зринь над покорою!

Пісне, будь ніжною й доброю, розгніваною і суворою,

Встань перед зором людини не хворою фата-морганою,

В серце людини не втискуйся отруйливою ліаною,

Бо серцю не треба ні трути, ні забуття, ні лжі.

Заглянь йому просто в очі, любов'ю його освіжи,

Осяй його темне провалля, ключем продзюрчи крізь одчай,

Змочи його рани порепані, хліба й води йому дай,

Щоб смага розтала, щоб туга розмокла,

Щоб дужче співав серед степу кабокло,

Щоб пісня неона промчала пустелі...

Як владно й ласкаво спливають печалі віолончелі,

Як стримано й гордо рокоче під трепетом пальців гітара,

Як раптом реве тамбор-онса ричанням хрипким ягуара,

І трудно, немов з підземелля, виходять на світло гобої!

Моління людини про землю. Моління землі самої

Про людськість, і сім'я, і плідність, про ниву, вологу і колос.

Аж серце блаженно стенулось, аж розпеклось, аж схололось,

Коли огорнувся круг нього всесильний жіночий голос

І виспівав слово до нього, благаючи, ганячи, молячи

І душу оголену рянячи солодко й радісно-боляче!

Не бійся щасливого болю. Не відихляйся вбік.

Хай стане ще більш блаженно. Хай стане ще більш гаряче.

Ввіходь у танечне коло. Притиснись плечем в плече.

Стегном до стегна. Рукою до рук. Скоком у скік.

Крик!

Ох, до танцю бубон нам би,

Прудко вбігла на тічок,

В гарячкові ритми самби

Влити тіло, вгнати крок.

Втоптуй, хлопче-стокогонче,

Тупом п'ят червоний пил!

З пліч злітає риже пончо,

Наче кондор, змахом крил.

Та й пішли... Лунати пішли барабани

Над селищами, над віддалинами.

Вогнем запашіли майдани,

Пахіллям і смолами паленими.

Зімкнутись усім нам гуртом би,

Щоб іскрами злинули високо ми,

Щоб танець могутній кіломбо

Став гнівом, став здвигом - не вискоками,

Щоб грізно крізь темні століття

Вогненні сигнали виблискували.

Пильнуй же! Ломаччя і віття

До ватри, до жару, до приску вали!

Танцюй же кіломбо, хлопче!

Підплескуй кіломбо, дівча!

Хай землю ваш запал завзятіше топче.

Гуртом! Гуртом! Плече до плеча!

Танцюй, гарцюй, тупцюй, вертись

Вільніш, сміліш, крутіш!

Ще далі в даль, ще вище в вись

Аж до самих узвиш, -

З галяв, з майданів, з тирл, з узлісь

Скликаєш і кричиш...

І враз урвавсь крутіж.

І враз врубавсь рубіж.

І враз удар на злам, на зруб.

Рішуче вшестя труб.

Хода металу. Мідна путь.

Не шал безвольних орд.

І от в похід, і от в політ

Зове акорд, гряде акорд,

Підвівшись на весь зріст, -

І чую я, і чує світ

Гарчання хмар, циклону свист.

Наллялись труби вщерть. Зіп'явся звук в зеніт.

Гойднувсь з акордів звитий міст,

Скричав крізь бурю тромбоніст,

Шугнув останній шквал у зал,

Нестерпних круч сягнув фінал.

Обрушився, розсипався обвал,

Кінчилось щось дальнє, близьке й дороге

Останнім зітханням прощального вітру...

Врочисто і тихо закрив диригент

Том партитури на чорних долонях пюпітру.

ІV. ГОЛОС ЕДІТ ПІАФ

Себе віддала своїй пісні. Вся віддалась. До кінця.

Перелюбились любові. Переболіли болі. Перехрипіли крики.

Склепивши, як в шалі оргазму, тяжкі від безсоння повіки

І чорними змивши сльозами липкий макіяж з лиця,

Любов'ю, піснями і смутком лишилась віднині й навіки

Віднині й лишилась красою, хай вбогою, хай жалюгідною,

Хай грішницею, на страждання кинутою горілиць,

З одвертістю майже безумною, безжальною і безстидною

Співаючи про кохання рзпачливих жартівниць.

Хто вона? Сірий горобчик, який під дахами Парижа

Про знайдені крихти любові, про хліба окрушки цвірінькає?

Я бачу її над юрбою - розп'ята, шалена, рижа,

Я бачу її монтаньяркою, французькою гнівною жінкою.

Я знаю: вона не стріляла у груди з залізним хрестом,

Тюремник Петена не краяв лице її влучним хлистом,

Вона не кривавила пальців, іржавий тягаючи злом,

Щоб ставити барикади на Сені за кожним мостом.

Я знаю, що до гільйотини, зятята й свята, як Франс Блок,

Вона не ішла, оголивши тоненькі шиї куток,

І радіопередатників не клала в солдатський мішок,

Але від своєї Франції не відступила й на крок.

І то Данієль ради неї конала в тифозній жарі,

Для неї про молодість світу писав перед смертю Пері,

Її своїм тілом прикрили розстріляні пролетарі,

І вкупі із нею вдивлялись Нотр-Даму химери старі

У місто, коли там ступали уздовж Єлисейських Полів

Не тіні мерців-гренадерів, а рештки півмерлих полків,

Які без надії, без зброї, без друзів, без слави, без слів,

Повіривши маршалам лживим, вертались до журних домів, -

Тоді і на глум, і на виклик за ними летів її спів.

Його ми вчуваємо й зараз, і будемо чути навік,

Це тужне жіноче ридання, визивний, озлоблений крик

Одної з покинутих женщин, дітей, стариків і калік

У літо падіння Парижа, в страшний сороковий рік,

Бо женщиною народу, дитиною злиднів Бельвілля,

Народженою в жовтім колі вуличного ліхтаря,

Була вона і на вершинах свойого могуття й безсилля,

Зоря почорнілого міста, а може й досвітня зоря.

Ніколи її я не бачив, але я собі навіюю

Цей образ, - худеньку жінку з устами як рваною раною.

Без пісні їй ким же бути? Розтоптаною повією?

Без Франції ким же їй бути? Німою жебрачкою п'яною?

Крізь семеро демонських кругів лихого паризького пекла

Вона перейшла й підвелася, базарних фіглярів дочка,

Розрадниця людського горя, сама від зрадливості стекла,

Лунка і тремтлива, як флейта; як бильце гвоздики, гнучка.

Мов бильце гвоздики, мов крильце колібрі, мов тільце бокалу,

Вона заіскрилась, заграла вона й замигтіла.

І стільки в ній пристрасті крилось, в ній стільки містилося шалу,

Що болю було їй вже мало, що вже не ставало їй тіла

І ось вона знову і знову в ліхтарному жовтому колі,

Звідтіль, з таєничості сцени, хитнувши куліс оксамит,

Виходить, - і падає промінь на плечі напудрені й голі,

На різко доторкнуте гримом лице хворобливе Едіт.

Вона простягає руки, блакитними жилами скручені,

Кігтистими, гострими пальцями, наче цвяхами, простромлені,

Над кабаретною ямою скарги свої замучені,

Ридання свої неприховані, ласки й обійми судомлені

Щедро і владно метнувши, ніжно й нещадно простерши.

Як опівнічна віщунка, порочна й пречиста пророчиця,

З цього нещасного роду іще не остання й не перша,

Звелася і заспівала, аж розпач у горлі клубочиться,

Аж серце роздряпане корчиться, аж сльози зафарблені точаться,

Аж в голові морочиться... Чого шансонетці хочеться?

О, як жадібно мариться, о, як багато тиснеться

В грудях у вас, бідна віснице

Людяності і ласкавості!

Ви зводитесь перед юрбою найбільше зі всіх людиною,