Микола Бажан - Нічні концерти

Ковтками жовчі подих свій глитав.

На рубежі судьби чапів і мучивсь так,

Таку нестерпну ніс в єстві своєму міць,

Що краще вивовзти з гранатою під трак,

На всохлу землю впасти горілиць,

Щоб остаточно в небо зазирнуть,

А потім - хруск, лахміття, каламуть.

Ні, я не впав. Я брів. Я потерпав на Волзі,

Коли сталевий шторм гатив об Сталінград.

Я думав, що тоді звалюсь на брук невдовзі,

Не вчувши і того, як втне мене снаряд.

Я смерті не шукав, та, думаю, від неї

І не тікав, хоч з нею не розставсь,

Хоч у піщане дно трясучої траншеї

Влипав, розпластувавсь, втискавсь.

Приволзька, вирвами порита, оболонь.

Тут суд і пруг життя. Нема путі назад.

Так стій же, Сталінград! Так бий же, Сталінград!

Батарея, вогонь! Батарея, вогонь!

Удар за ударом. Дужче і дужче.

Але ще не близько звитяжне грядуще.

Ще згинуть мільйони. Ще стогін і плач.

На штурм і на смерть ще покличе сурмач.

Але вже ясніє. Знов ранок настане.

О зорі досвітні! О зорі світання!

Багато ще буде стражденних доріг

До брам тріумфального Дня Перемоги,

Але її вість передчути він зміг,

Художник цей, з болю змарнілий і строгий.

Доми Ленінграда. Розторганий дах.

Нічних вартувань невсипущі пости.

Зубасті закопчені кліщі в руках

Хапати запалки, піском замести.

Пронизливий виск. Стукотня. Гуркотня.

Сліпучістю лінз пересічена даль.

А потім - задума жовтневого дня.

Пуста аудиторія. Ноти. Рояль.

І він, - він, примружуючись по-хлопчачому,

Нервово посіпуючи окуляри,

Вдивляється в те, що ми згодом побачимо, -

Завтрашній лик перемоги й покари.

Він бачить виразно, він чує громово

Велике, прекрасне, осяяне слово.

Його проректи. Не баритися довше.

Воно вже у серці, в акордах воно вже,

Воно вже у народі, воно вже в похдоді,

В своїй непоборній і радісній вроді.

Воно тут над нами, над зібраним людом

Похмурих киян і печальних киянок,

Воно всіма нами сотвореним чудом

Звелося, як людства невиданий ранок.

Хай морок руїн навкруги ще вирує,

Хай куряву й кров ми з обличчя не стерли,

Та вірили, та знаєм - то не марно, не всує

Кривавились, бились, боролись і мерли.

Наш змучений Київ з лиця свого витре

Сліди, що лишила роз'ярена сповідь.

Промовили те Ви, товаришу Дмитре,

Що кожен із нас у душі своїй мовить -

Про горя минучість і про життєтворність.

Симфонії Сьомої журна мажорність.

Натхненність цього музиканта тривожного,

Худенького, змореного громовержця, -

Вона об'єднала нас, кожного й кожного,

Розпечене серце впаявши до серця.

О музики благословенна соборність!