Микола Бажан - Нічні концерти

До стовбура сяйва прикутою, печальною жінкою,

Над залом, де гість захмелілий слізьми захлинувся й слиною,

Під'юджений саксофонами, розчулений "катеринкою".

Мілорде, здається, ви плачете? О, не ридайте, добродію, -

Це я не вам співаю, скаржусь у горі не вам.

Бийте мені свої оплески, вийте мої мелодії...

К чорту!.. Падам, падам!..

V. НЕЗАКІНЧЕНА СИМФОНІЯ ШУБЕРТА

Я звусь Франц Шуберт. Я вам зараз поясню,

Чим марю уночі, чим невсипуще сню,

Хоча запитую себе самого сам:

Чи довіряти снам? Чи звіритись ночам?

Так, я кричу вночі. Так, я мовчу й кричу

Крізь тьму і звуки тьми, крізь тугу й німоту.

Мій крик - подібний він до зашморгу й плачу,

Яким собі горлянку обплету.

Стою над ямою розчахнутого сну,

І риюся в своїм розбурханім єстві,

І міряю його незмірну глибину,

Де корені сплелись і мертві, і живі.

І розсуваються улежані шари

Забутих спогадів, зотлілих марень слід,

І розкривається на дні провалля хід

До ще темнішої, ще глибшої нори.

Вслухаючись в її підземний шурхіт, я

Кричу, й жахаюся, й не знаю, що звідтіль

На мене виповзе: чи сумнівів змія,

Чи вистрибне, немов тарантул, біль?

Заворушилося тяжке й кошлате щось, -

Розгорнутий барліг загрозливо двигтить,

Здригнулося єство і рвучко затряслось,

І розпач ворухнувсь, як збуджений ведмідь.

І я кричу й кричу, не знаючи того,

Що криками не віджену його,

Що він насунеться, повалить і зімне,

Роздряпавши нутро моє, мене...

І тільки зблиск вогню,

І тільки крок навстріч

Іще ледь-ледь просвіченому дню, -

І я пройду крізь тьму, крізь маячню і ніч,

І я, здмухнувши снів задушливий одвій,

Знов піснею дихну.

Немов зоря блаженна,

Немов досвітній світлий смуток мій,

Повисне в небесах мелодія пісенна.

Її не завершив? І завершать не смій,

Бо й закінчена вона є нескінченна.

VІ. ВАЛЬС СІБЕЛІУСА В ЛЕНІНГРАДІ

Ніні

У запахи й шелести білої ночі,

У світлу, безсонну задуму алеї,

У парки старі на приморськім узбоччі

Ми входимо, повні печалі своєї.

Схилися, кохана, вслухайся й печалься, -

Вслухайся і в довгі літа, і в хвилини,

Коли у припливі журливого вальсу

Ми чуєм зітхання великого фінна.

Прозорість пригашеної світлотіні,

Прозорість на небі, на плесі, на серці,

Прозорість в сумирнім і журнім кружінні

Прошептаних скрипками вальсових терцій.

Турботливість і суєтність денна не тьмарить

Прозорої ясності передчування,

Що в нас, як прозріння, і світить, і марить,

І видною робить всю далеч кохання.

Який перламутровий відсвіт затоки,

Як води леліють сріблисті й лілові!

І ночі північні, музичні, високі

Назавше ввіходять у пам'ять любові.

VІІ. СЬОМА СИМФОНІЯ ШОСТАКОВИЧА

Багровий прах. Румовище будов,

Розчахнутих, розколотих, згорілих,

Де кров'ю стала ржа, де ржею стала кров,

Де жевріє ще жар в розкопах, як в горнилах.

По гиччю й залізяччю поміж стін,

Сахаючись, коли тріщать обабіч мури,

Ішов з юрбою я, ішов я не один,

Переступаючи баюри й кучугури.

Над нами вже не гримали громи,

Прозоро грала просинь вереснева,

Ричали тільки душі і доми

І чорнорукі корчились дерева.

Це попелище, грище вітру й смерт, -

Воно іще не вигасло дотла,

Серця ще не загоїлись роздерті,

Біда терзала, шарпала, пекла,

Але по-іншому вже формувались мислі,

По-іншому складалися труди,

Хоч гук ще гув з-за львівської гряди

Й розпачливо волали води Вісли.

Так, ми перемогли. Ми, переможці, йшли,

Піднесені, досвідчені, рішучі,

За Німану закровлені вали

І за Карпат сповиті димом кручі.

І по скорботній київській путі

У пропітнілій формі безпогонній,

У кирзовім розтоптанім взутті

Ми вкупі йшли, - ішли і ті, й не ті,

Ввіходячи у зал білоколонний,

Щоб там віддатись думі й красоті.

Чого ми прагли? Чи марення? Чи сну?

Куди ми рушимо, безсонні роботяги,

Від цих руїн в музичну далину?

Так тяжко витягти нас з бушування праху,

З надмірних діл, з невигаслого жару,

Незмовклого жалю, невитяжного страху,

Жахного згару Бабиного яру,

Від свіжих, виритих понад Дніпром могил, -

І все ж не тільки біль, не тільки прах і пил,

І все ж упевненість нових нежданих сил,

І зладнаних цеглин спокійно рівний крок,

І синювата сталь приварюваних крокв,

І душ спрямованих сміливий перевал...

Такими входимо в білоколонний зал,

Хоча не знаємо, чого від залу хочем,

Тіла на крісла трудно кладемо,

Уламками шершавих слів скрегочем,

Стрясаєм з пліч натруджених ярмо.

Ми всі були і схожі, й многоликі,

Всі - різних доль, і різних мов, і душ...

Ще не пора, схвильовані музики,

Вам вигравати, нам вчувати туш!

Нам часу ще нема й самих себе продумать

І заглядать безклопітно вперед.

Нам біль і спрага дихання ще тлумить,

Ще щирить зуби в кожнім з нас скелет,

Ще ми не знаємо, чому й навіщо входим

У зал, освітлений конвульсіями люстр,

Набитий сірим, змореним народом,

Зашумлений шептанням смаглих уст.

І все змовкає вмить, і все вщухає вмент.

Застигли скрипалі, завмерли трубачі,

І небувало зблідлий диригент

Хитається, по сцені ідучи.

І пристрасть, вибухнувши рвучко в дирижері,

Крізь млявий морок, голубу півтьму

Враз розчиняє нам високі й світлі двері

В світанок, що минув десь років три тому.

Немов поміж колон, поміж його акорди

По гармонійних сходах пропілей

Ввіходить в ранок люд, прекрасний, сильний, гордий,

Насправді годний імені людей.

Зарожевіла рань. Злотисте полудення.

Лілові сутінки. Солодка втома тіл.

Лягає синь, як віть гліцинії, на діл,

Розплескавши озер вечірнє зеленення.

І гра тонких хмарин. І радість. І натхнення.

І заходу розкішний небосхил.

І на сумирнім мирнім видноколі

Смеркової зорі прощально-мрійна тінь

На хвилях флейт спливає в далечінь

Поволі. Поволі. Поволі.

І тільки б гойдався ласкаво й замислено глиб,

І тільки б стелилася ніжно голублена тиша,

Коли забубнів поза обрієм глухий барабанний дріб.

Бездумна гупня, що ставала зухваліша і лютіша.

Дріб. Ще раз дріб. Ще раз стук. Ще раз зик.

Він простору прагне. Він прагне поширень.

Хрипко вигаркує: "Vorwärts!" Скрикує дико: "Sieg!

Erste Kolonne... Zweite Kolonne... Dritte Kolonne marschieren..."

Наступ потвор. Впертість убивць. Тупіт чобіт.

Ближчає. Дужчає. Глибшає. Тяжчає.

Б'є в світи. Б'є в степи. Б'є в зеніт.

Суне. Реве. Роззявляється пащею.

Плющить удари. Плещуть пожари.

Гуп. Грюк. Крик.

Машин заброньованих ромби.

Крізь небо прогвинчені бомби.

Sieg? Sieg? Sieg?

Я, загнаний, стояв над жовтопінним Доном,

Над неладом і гамом переправ,

І горлом, стиснутим злобою і прокльоном,