Олександр Пустовіт - Потворні хроніки, або Лихо з інших світів

А я – Павло Сергійович – відповів він.

–

Тепер ти розумієш, що в нас тепер військовий стан, особливо після вибуху в лабораторії. Ті інопланетяни нарвались, вони щось шукали там, видно, зрозуміли що наші вчені близькі до створення машини часу.

–

От ті вчені, це через них мене кинуло до вас, як же ж мені назад добратись.

–

Не переймайся, лише розповіси деякі факти з історії твоїх часів, ми відновимо машину часу по збереженим записам і відправимо тебе назад.

–

Ну добре я хоч зараз вам все розповім.

–

Зачекай, ніхто не повинен знати що я теж розмовляю твоєю мовою, я сказав всім що поспілкуюсь з тобою мовою жестів.

–

Та я ж не знаю мову жестів.

–

Вони теж її не знають.

–

Ну гаразд, я їм жестами покажу, що тобі нічого не сказав.

–

А я вдам, що перекладаю твої жести.

–

Хороша ідея.

Раптом пролунав вибух, всі закричали, приміщеннями пройшлась звукова хвиля і кого вона торкалась той падав паралізований на землю. Побачивши це Малеш схопив матрац з ліжка ув’язненого і кинув собі під ноги, щоб упасти на м’яке, але коли хвиля і його торкнулась, то він промахнувся і все одно впав на тверду підлогу зі словами: «Облом, о….». Павлу більше пощастило – він взагалі не ставав і тому йому не прийшлось падати сильно…

Очуняв Павло сидячи на незручному кріслі посеред темної кімнати. Стіни були голі, окрім одного навпроти нього: одна ділянка стіни добре просвічувалась, а на ній висів знак: «Не курити!» із зображенням перекреслених сигарети, люльки, кальяну і ще якихось дивних речей. Перше про що подумав Павло: «Я вдома!!!». Проте придивившись уважно він зрозумів, що ця кімната –це ніщо інше як частина літаючого об’єкту, який, між іншим, вже рухався.

«Ага, – подумав Павло, і почав думати мовчки далі,– це підлий трюк, обов’язково запитаю нащо вони це повішали, їхнє щастя що не курю, а то на зло взяв би та й закурив. Дурні вони, думають що зможуть зламати мій дух козацький, та не на того нарвались, хай тільки побачу якогось – одразу голову відірву і нехай не просять про пощаду, хай знають… І чого це мене то з одного приміщення – в інше тільки й перетягують, думають мені це до вподоби, та я, та я їм всім покажу. Я злий, мене відірвали від домівки, мені нічого вже втрачати…

Заспокойся, вони все одно нічого не чують, краще проспіваю якийсь мотив, мій шеф так завжди робить, особливо коли думає що його ніхто не чує, а нікому в голову не спаде йому сказати що кнопка виклику секретарші у нього інколи заклинює…

… Ла- ла- ла… му- му-му… зи- зи- зи »

Пройшло пів години:

«Ла- ла- ла…»

Вибачте, пройшло дві години і він нарешті замовк думати, аж раптом в голові почулись якісь голоси:

– А нарешті, як воно вимикається, я більше не можу слухати це, я вже забув комбінацію, допоможіть бо я щось або собі зроблю, або йому.

–

Заспокойся , ти що вже ввімкнув двосторонній обмін думками, дивись що ти накоїв.

–

Ой, вони читають мої думки, треба не думати про це, щоб вони не здогадались що я здогадався що вони читають мої думки… раз… два плюс два – чотири, три плюс три шість…

–

Ой, бач, він вже здогадався про те що ми читаємо його думки, ти ще не вимкнув, тепер він здогадався що ми здогадались що він здогадався що ми читаємо його думки.

–

Десять плюс десять – двадцять, одинадцять плюс двадцять п’ять…. Ну щось теж буде , два плюс два – чотири, думаю виходить чимось свої думки зайняти… А…а, що це таке.

Павло здригнувся і сказав останню фразу вголос. Перед ним виникли дві постаті – один більший на зріст (десь 1.90 метр) а другий трохи нижчий. У вищого тряслись руки, виглядав він трохи знервовано.

–

Що це з вами, на вас лиця нема і ви якісь зелені…а це ваш природній колір, – промовив Павло

–

Ми прийшли з миром, – промовив думками через телепатичний канал більший.

–

Да, знаю вас, всім кажете, що з миром, а самі нишком мікрочіп в одне місце засуваєте!!!

–

Я ж сказав, ми з миром прийшли, не доходить, тебе що вбити, щоб дойшло!!! А чіп то була не моя ідея.– заспокоївшись сказав вищий.

–

Ну добре, то ви справді мені щось всунули.

–

Гаразд зараз заберем, – промовив менший і натиснув кнопку на своєму браслеті.

Павло відчув, як по його руці щось ворухнулось і розчинилось.

–

А коли це від мене вийде?

–

Коли ти підеш в туалет, – відповів нижчий

–

Вірите чи ні, але тепер я згадав, що саме час, покажіть де він.

–

Ось, в цій кабінці.

Далі не цікаво…. (так 10 хвилин).

Тепер можна і продовжити історію після того як наш герой вийшов на поталу своїм потенційним ворогам.

–

Ну що ж, кажіть тепер, що ви з мене хочете.

–

Ну мене звуть М’якснерципінячкіскінцяп, але мені дуже подобається одне слово, я не знаю, що воно означає на вашій мові «Шкрябодир», тому можеш мене так називати, – говорив нижчий,– а цього – мого колегу зовуть Кунчичипеярміляско, але за його стійку нервову систему і терплячість його називають Сфінкс, це він сьогодні трохи не в собі.

–

А…а, так би й сразу, а чому ви вивісили знак «Курити не можна», у вас теж начальство до цього суворе.

–

А, це. Це просто стара модель корабля.

Просто сотні років назад ним викрадали людей, а тепер уяви картину: прокидається чоловік невідомо де, нервує, коли нервує то тяне покурити, бере і куре та ще й бички розкидає нам. То йому байдуже, а нам ще дихати цією гидотою, до того ж антисанітарія стає, ми ж в цій кімнаті людей оперуєм…

–

О, як цікаво, а як ви себе називаєте?

–

Ми альбури, – відповів Сфінкс

–

Значить ваша планета Альбурія – прикольна назва.

–

Ти що баран, не треба насміхатись з нас, – промовив Сфінкс

–

Не зрозумів?

–

Ну це те саме що ти – людина, а планету тоді ми будем називати Людинія, просто нашу планету звуть Екала і якщо кажуть екалець то мають на увазі не лише нашу расу альбур, а й інших мешканців нашої планети тварин, рослин, риб… Допетрав?! Примітив ходячий.

–

Ну добре, визнаю, помилився, але ж ми не вивчаєм вашу расу, так як ви, до того ж ви нас добре знаєте.

–

Так, і особливо нам допомагає впізнати ваш світ і досягнення вашого роду реклама, там всі досягнення людей, там ваша історія, ми любим рекламу, ми навіть створили радіоприймач на основі ваших примітивних технологій лиш для того щоб записувати всі ваші реклами, – сказав Шкрябодир.

–